top of page

Сергій Рістенко, фотограф


Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).





Ми зустрілися з Сергієм у парку «Наталка» на Оболоні. Пройшлися до набережної, день був туманний, тож заскочили зігрітися у місцеву кав’ярню. Там якраз не було світла, але каву в турці нам зробили.

Сергій роками фотографує Київ за допомогою дрона і є автором фотокнижки Kyiv. On Air. На початку великої війни разом із сім’єю був в окупованому селі на Чернігівщині. Коли вдалося вибратися, дружина з двома дітьми поїхали за кордон, а Сергій пішов працювати в аеророзвідку, адже з дронами на ти. Ми поговорили про дитинство на Оболоні, улюблені місця для фотографій і зміни, які війна принесла у його життя.



Дитинство на Оболоні


У мене приємні спогади про Київ дитинства. Це був час пригод і пізнання себе. Добре пам’ятаю одну картинку: субота, я їду з «Майдану Незалежності» на «Арсенальну» 20-м тролейбусом. Туманний ранок, а в тролейбусі порожньо, тільки я. Неповторні відчуття.


Із класу п’ятого у мене було два світи: оболонські двори 90-х і Палац для дітей та юнацтва на «Арсенальній». У дворі: «Ей, чьо ти, братік, як діла?», а потім їдеш захищати роботу в МАН про порівняння поховань черняхівської та трипільської культур. У житті мені часто ставало у нагоді це вміння спілкуватися з різними людьми. У різних районах є свої особливості, негласні закони. Влітку на Оболоні нормально бачити людей в купальниках і рушниках. Тільки там я бачив у магазині табличку «В купальниках не заходимо!» В центрі це було б дивно.


Мене багато чого цікавило, відвідував різні гуртки, настільки різні, що коли зараз я розповідаю про це дочці, сам дивуюся. Я міг одночасно ходити на айкідо, деревообробку, теніс, на археологічний гурток і в театральну студію. Там спробував і сподобалося, там менше. Мені став у нагоді гурток, на якому ми постійно щось паяли. Зараз на роботі цим користуюся, добре, що вмію тримати в руках паяльник.


У будні моя мама багато працювала і не втручалася у мої шкільні справи. Я був сам по собі. Навчався у трьох різних школах на Оболоні. Якось вона мені каже: «Можеш зустріти? Мені треба на батьківські збори, а я не знаю, де твоя школа». І я такий: ідеальний шанс, щоб завести її в іншу.



Мама організовувала нам із сестрою активні вихідні: то в Пущу-Водицю їдемо, то з «Мінської» катерами на різні острови. Могли в парк «Наталка» з наметами піти. Завжди якийсь двіж. Я це запам’ятав і тепер зі своїми дітьми практикую, мала перейняла цю любов до подорожей. Із легкістю прокидається о 6 ранку, весь час хоче кудись у мандри.


Я бачив свої дитячі фото і щось пам’ятаю, а все ж не мав уявлення, яким був у дитинстві. Зараз дивлюся на сина, а це міні-я. Він завжди такий: що б такого зробити? а якщо штовхнути, то це впаде? Ця жага до пригод передалась йому від мене. Ми з дворовими тинялися по Оболоні, а одного разу у 6-му чи 7-му класі до Вишгорода пішки дійшли, все було цікаво. Правда, назад був не такий веселий шлях — просто дошкандибали. Ходили біля заводу «Зеніт». На вулиці Електриків стояли крани, і лазити по них було для нас ще тою розвагою. Лягали зверху на величезні купи піску і скочувалися донизу — приходили додому брудні, але задоволені.


Згодом я полюбив Рибальський острів. Це ніби портал у 60-80-ті роки, резервація минулого. Коли ще був цілий Рибальський міст, то ти просто з Подолу міг пройтися і потрапити в ніби інший час. А ще там є їдальня, яка виглядає як радянський треш, але там несподівано смачно готують. Ми з іноземцями знімали щось на заводі «Кузня на Рибальському», і потім захотіли поїсти. Ми пішли в їдальню, а іноземці замовили кейтеринг. Потім вони такі: «А що це у вас? А можна нам?» Теж постояли в черзі, взяли ці підносики. Всім сподобалось.



Фотографія


Фотографією займався ще мій прадід у часи Першої світової, потім дідусь. Він навчив цьому мою старшу сестру. Я бачив, як сестра з дідусем проявляють плівку, але не дуже цікавився цим спочатку. Та вона мене навчила знімати на плівку. У студентські роки знайомий організатор роквечірок запропонував мені їх познімати, а натомість отримати безкоштовний вхід, я погодився. Казали, що виходило, і я почав займатися цим, заробляти. Кайфував від процесу, почав більше цікавитися фотографією, щось підчитував.


Я б не назвав себе блогером, хоч публікую свої фото. Моя думка така: блогери доволі залежні від своїх підписників і працюють у тому напрямку, який подобається їхній аудиторії. А я роблю те, що подобається мені, і не зважаю на кількість лайків. Пейзажі Києва набирають більше лайків, ніж, скажімо, моя чорно-біла серія у переходах, у трамваї. Але я все одно роблю те, що мені подобається. Якщо людям імпонує, вони підписуються.


Перший тираж моєї книги Kyiv. On Air розійшовся за 4 місяці, ми надрукували другий, і в березні я думав, що його знищено, але з книжками все гаразд.


Мені приємно, коли питають, чи ще можна купити цю книжку. Так, можна)



Раніше я жартував, що я місточок для тих, хто поїхав із Києва і ностальгує за ним. Я знімав у звичайних впізнаваних локаціях.


Коли сонце сходить, на Оболонській набережній раджу подивитися на міст, воно якраз гарно просвічує. Дроном це зняти — взагалі топ. І коли туман, теж гарно.


Дуже люблю бувати біля пішохідного моста. Коли на велосипеді їздив, зупинявся там і обирав куди далі: Оболонь чи Гідропарк. Подобається місцевість біля фунікулера, я не раз восени приходив на Володимирську гірку, де альтанка стоїть. У мене звідти теплі спогади про останні класи школи і перші роки інституту. Десятинка, звичайно. Всі ці гори, Замкова, я там любив лазити з дитинства. Там можна робити панорамні знімки, видно Поділ. Якби попросили зробити одну фотографію, щоб показати Київ, я би знімав біля пішохідного мосту в сутінках, коли туман біля води, і щоб горіли ліхтарі.



Якось в Одесі робив серію фото, які можна назвати позачасовими: їх можна було б зробити із зараз, і 10 років тому, і 50. А в Києві так не вийде, бо частини історичних будівель вже просто немає. Тобто вони є на моїх фотографіях, а на їхньому місці дуля з маком... Ну або щось бляшане чи зі скла. Є хапуги, які користуються моментом, коли всі дивляться на фронт, і відхапують Київ. Там щось знесли, там зруйнувалося, десь почали незаконне будівництво. Хотілося б, щоб це пішло в небуття.



Київ із висоти абсолютно різний. Може бути якась історична забудова, а потім — оп! — і конструкції ТЕЦ посеред цього всього.


Площі, пам’ятники і церкви — це все зрозуміло, а повний кайф я ловив у спальних районах. Особливо там, де ще ніхто не літав. Відкривати щось нове, от наприклад, озеро біля Closer. Мені подобалося, коли потім люди казали: о, я знаю, де це! Я планував політати познімати Троєщину, але з початком великої війни людина з дроном — це диверсант, спробуй злетіти біля ТЕЦ.


Ганятися за світанками я почав десь із 2013 року. У студентські роки думав, що вставати рано, — це не для мене, а з народженням дитини все змінилося. Я настільки звик, що краще почувався, коли вставав на світанку. До того ж у мене з’явився велосипед, і я ранками катався. З війною я взяв паузу на світанки, намагаюся спати про запас. Вдень я зайнятий, а зранку хочу виспатись. Знімаю вечорами. Найкращий час, щоб знімати зараз, — це сутінки. Вони починаються з четвертої вечора. Йду через пішоходний міст на Гідропарк. Там гарний захід, і вода, класне світло стає. Можна погуляти по центру, на Володимирській гірці. Вид на правий берег із лівого біля мосту Метро. Туди хотілося б і вранці поїхати.



Зараз мені цікаво показати Київ таким трохи містичним, у стилістиці фільму Blade Runner, у холодному світлі. Знімаю відключені від електроенергії райони і думаю, що через кілька років люди згадуватимуть ці часи і зможуть подивитися на моїх фото, як це було.


Мені навіть не треба казати, що я люблю Київ, я ж знімаю його весь час. І здається, він відповідає: «Сєрінький, дякую!»



Сьогодення


Моє життя змінилося після вторгнення. Я працював у Radioactive Film: офігенна команда, цікаві проєкти. Паралельно займався творчістю. Діти при школі і гуртках. І все було добре, я таким ситим котом себе почував, мав багато планів. А потім раз — і життя змінилося.


Ми з сім’єю майже місяць в окупації пробули і виїхали через чотири блокпости росіян. Тоді система цінностей змінилася, бо стояло питання вижити. Макбуки і айфони перестали бути пріоритетом. Я нагадую про це дружині у складні моменти: ми живі та здорові, а це головне. Все інше буде.


Я переживав за дітей і старався бути в доброму настрої, щоб вони не засмучувались. Казав їм, щоб уявили себе в музеї народного побуту Пирогово, бо ми зараз як наші предки: сонце сіло — ми спати, сонце встає — ми прокинулись, а іграшки з паличок і колесиків складаємо. Ми читали книжки, багато гралися. Мали трошки шашок і трошки шахів, тож придумали шашмати. Я вів щоденник, щоб пам’ятати цей час, і моя мала теж, як виявилося, вела. Я глянув її записи, мені було цікаво дізнатися, як воно очима дитини, і вона писала про позитив. І сни нам снилися гарні.




Важкими були останні дні, коли поруч стріляв російський «Бук», а наші накривали артою, ми були під перехресним вогнем і все це чули. Мої завжди гучні діти притихли.


Ми з сусідами допомагали один одному. Минулого року могли вітатися через раз, а тепер як свої. Сусідка мала запаси і підтримувала інші сім’ї. Якось шукали малій дитині прикорм, бо у матері зникло молоко, і знайшли. Люди згуртувалися у цій серйозній ситуації. Я зібрав із дитячого конструктора радіоприймач і знав новини, тож у нас із сусідами був обмін: я їм розповідаю загальні новини, а вони мені внутрішні — що робиться в селі. Такий аналоговий телеграм-канал вийшов.


Сім’я зараз у Німеччині, і мені важко приходити додому в тишу, готувати тільки для себе, бути на самоті вдома, де завжди були рідні. Але я тримаюся і радію, що вони в безпеці. Досі почуваюся щасливим, став більш зібраним. Намагаюся тримати мозок у тонусі: менше новин, більше навчання, свіжого повітря. Це допомагає концентруватися на поставленому завданні. Думаю не наперед і глобально, а покроково: що я можу зробити в конкретний момент.



Відчуваю себе на своєму місці, хоч працюю не там, де мав би, якби не було війни. Зате побачив цього року більше райцентрів, ніж європейських міст за все життя. Продовжую будувати плани на майбутнє, хочу перемоги, повернутися до власних справ і далі насолоджуватися життям.


Ціную людей, які поруч. Зараз моє коло спілкування сильно змінилося: когось відсік навмисно, хтось прийшов у життя через нову діяльність. Почав цінувати чесність, у моєму екіпажі люди прямолінійні, правдиві, скажуть в очі, що так, що не так, і це спрощує спілкування. Це найкращі люди, я впевнений, що мене не кинуть у біді. Ми постійно сміємося. Маємо штатного мемолога — він дивиться мемчики і переповідає нам. Жартуємо, що можна буде використовувати великі дрони, щоб переносити мішки з картоплею чи поросят, букети скидати на весіллях, відкрити льотну школу контрабасу на кордоні. Не всі ідеї адекватні, але це просто гумор.


Головний мотив піти в аеророзвідку — щоб мені не було соромно перед собою за свої дії. Хочу бути максимально ефективним у ситуації, яка склалася. Знайомий поїхав за кордон і тепер на моє питання, як у нього справи, починає виправдовуватися, чому він там, людині незручно. Я б не хотів почуватися так само, потім із цим повертатися, жити. По-друге, зараз історичний момент, коли ми можемо дати нашому ворогу відпір раз і назавжди.



Під час польотів дронами ще раз упевнився, яка у нас красива природа. Щоправда, милуватися часу немає: відлітав і тікай.


Я не можу паралельно займатися творчістю, тому відклав це, замість камери краще взяти більше спорядження. А поки в Києві, звичайно, я повернувся до фотографії. Переживав, що втратив погляд, бо ж не фотографував більш ніж півроку, але все добре.


Кияни винахідливі. Ми пристосовуємося до всього. Виключили світло? Ми зараз поставимо на балконі генератори, будемо там усе заряджати. Он я собі сонячну панель купив. Ми вже терті, справлялися з чимось подібним у 90-х, коли світло вимикали й опалення не завжди було. Якось проходжу повз сусідок, що сидять на лавочці, а вони типи генераторів обговорюють, розбираються в характеристиках.



Мені здається, люди намагаються жити своїм буденним життям. І попри те, що дуже багато всього звалилося на їхні плечі й голови, шукають позитив. Рівень стресостійкості — українець.


Я і по собі це бачу: коли приїжджаю до Києва, то ходжу знімаю місто вечорами і ловлю кайф. І по друзях, які стали військовими, теж видно, що їм приємно перед від’їздом на фронт позайматися чимось звичним для себе. Я теж, коли приїжджаю, змінюю одяг із військового на звичайний і йду кудись у Squat, щоб зустрітися з усіма. Київ зараз більш згрупований, більш напружений, але водночас, коли є момент, щоб видихнути, гуляє на 100%. Весь час у напруженні важко, і мені приємно бачити, що люди вміють розслабитися.


Ми непереможні в різних речах, ми розуміємо, за що воюємо. Особливо підтримує гумор — та ж Щекавиця. Ми, здається, наймемологічніша нація, жартуємо не тільки про інших, а і про себе. Мені подобається, що в нас є почуття гумору навіть у складні часи.



Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.



Над матеріалом працювали:

Інтерв'юерка:

Авторка:

Богдана Горбань

Софія Котович

Коректорка:

Транскрибаторка:

Анна Пастушина

Тоня Смирнова

Фотографиня:

Олександра Онопрієнко


Знаєте когось, хто може стати героєм нашого проєкту? Заповніть анкету та поділіться історією цієї людини

bottom of page