top of page

Олександра і Влад, гурт Tember Blanche


Олександра і Влад зі своєю собакою Зіркою в Сирецькому парку


Так чи так місто проявляється у творчості. Якщо музичний гурт із Києва, то нам завжди приємно відстежувати і впізнавати вулички, дахи, заклади у кліпах, вловлювати натяки в піснях. Здається, Київ може впливати і на настрій, і на темп треків. Так це чи ні, ми поговорили з Tember Blanche. Зустрілися неподалік Сирецького парку, колектив був у повному складі — Олександра, Влад і їхня коргі Зірка. Перший вірш, дерев’яний мікрофон, контрастні досвіди і музика — про все це читайте у нашій історії.




ПРОЛОГ


Олександра: Я народилася в Житомирі, але все життя проживаю в Києві.


Влад: Я з Миронівки, містечка за 100 кілометрів на південь від Києва. Тут живу з серпня 2014 року, коли вступив до університету.


Олександра: Ми з Владом вже обговорювали, що наші дитинства були дуже різні, хоча я застрибнула в останній потяг і встигла насолодитися дитинством без гаджета, без інтернету. Виходила на дитячий майданчик, гралася в якісь дивні ігри, де розраховувалася листочками. У Влада такого було більше, бо все-таки моє життя в місті здебільшого минало у квартирі. В центр сама почала виїжджати років у 14, а до того все, що я бачила, — це мій Святошинський район.


Влад: Я жив у місті, але коли побачив спочатку Білу Церкву, потім Київ, то зрозумів, яке воно маленьке. А дитинство було як дитинство: копалися в піску, шукали динозаврів, а знаходили якісь труби сантехнічні, гралися в ігри, дивилися мультфільми на «Новому каналі», потім уявляли себе персонажами з них і бігали у дворі. Пізніше було купа гуртків. Шкільні друзі казали: ти дурачок, пішли пограємо в футбол або на компі, ми там у Counter-Strike валимся, а ти десь пропадаєш на танцях своїх, носочок тягнеш. А мені просто було цікаво бути частиною всього одночасно. 


Олександра: У мене теж були гуртки, але не так, щоб друзі питали, де я пропадаю. Я навпаки починала щось, розуміла, що не моє, і йшла пробувати інше. Зараз ми живемо у дворі, де я прожила перші 12 років свого життя. Раніше я його обожнювала, об’їздила весь на самокаті, а тепер помічаю, скільки там усяких кісток і хліба бабулі розкидають, а я з собакою не можу впоратися.


Влад: Коли ти собачник, то звертаєш увагу на такі речі.


Олександра: З дитинства для мене знаковою локацією є Сирецький парк. Зараз у нас студія неподалік, і ми часто гуляємо там із собакою. А колись виходила туди з бабусею, бо вона жила на Дегтярівській. Там їздила дитяча залізниця, і я кілька разів каталася нею. А ще неподалік є будинок, на який я з дитинства задивлялася і хотіла там жити.



Сила Києва в його контрастах. Мені здається, кожен може знайти собі район до душі.


Моя бабуся любила літературу, здебільшого російську. І вона вчила мене різних віршів. У 6 років я декламувала їх, не розуміючи. 


Влад: Є записи, де Саша 6-8-річна по 20 хвилин читає вірші: сєйчас Блок, Маріна Цвєтаєва. 

 

Олександра: А коли мені було 7, написала свій перший вірш, він був про весну, придумала в дорозі на дачу. Так мені передалося вміння описувати те, що навколо, текстом.


Влад: А в мене все пішло від бажання, щоб мене хвалили. Це з маленького так. Коли мені було 4, мій дід-столяр вистругав дерев’яний мікрофон. По телевізору йшла програма вітань: Михайла Григоровича із села Росава невістка, діти, син вітають піснею «Ой, смереко». І я такий: «На краю села хатина…». Для мене це було органічно. В садочку, школі всі головні ролі — мої. А коли хлопці у дворі грали на гітарі, то я собі думав, що треба навчитися, щоб мене приходили слухати, а не я когось.




ЗАВТРА



Влад: Мій перший спогад про Київ — із дня переїзду: вранці заселився в гуртожиток на «Лісовій», а ввечері маршруткою поїхав у SkyMall на акустичний концерт Жені Галича. Деякі люди, з якими тоді познайомився, досі є в моєму житті. Здавалося, ніхто не обмежує і можна їздити по всьому Києву, а я перші роки досліджував тільки простір навколо гуртожитків, гарно знав райони «Лісової», «Чернігівської», «Дарниці», «Лівобережної». Інфраструктура районів Києва дозволяє тобі за бажання нікуди не їздити, і це мало чим відрізняється від життя в малому місті. Ось твій квартал, магазин, у який ходиш. Район парку «Кіото» — досі щось дуже рідне, бо я довго бачив це щодня. Нещодавно ностальгував за цими місцями, бо їздив у свій університет на конкурс дебютантів. Колись я брав у ньому участь, потім тричі був куратором дебютантів, а тепер побував у журі — коло замкнулося. 


Коли вступаєш, тебе максимально агітують, щоб ти включався в це все студентське соціально-культурне життя, наукові, спортивні секції. І якщо включаєшся, то загораєшся цим духом спільноти. Я всі шість курсів жив майже чисто університетом. Є і зворотний бік медалі: якщо цим сильно захоплюватися, існує ймовірність залишитися на місці та прожити життя в університеті, тільки вже як співробітник. Тому я намагався розвиватися і поза ним.



Олександра і Влад у Сирецькому парку

Олександра: Я навчалась у Шевченка в Інституті журналістики. Вступила 2018 року, трохи повчилася офлайн. Не скажу, що я в чомусь узяла участь, там також були дебюти першокурсника, але мало людей про нього знали, я того навіть не бачила. На середині другого курсу почався ковід і навчання перейшло в онлайн. Дипломи ми отримували просто: хто коли зміг приїхати, тоді забрав і пішов додому. Тому в мене нема теплих спогадів про універ. Єдине — люблю той район, де він знаходиться, вулицю Іллєнка і взагалі Лук'янівку. Сказати, що мої студентські роки були дійсно студентськими — ні, бо навіть коли навчалася офлайн, то після пар поверталася на «Житомирську».

 



Влад: Впливає де ти живеш. У мій час більшість студентських тусовок були до пізньої ночі, а то й до ранку. І коли люди вчаться на «Лісовій», а живуть на Позняках, «Академістечку» чи ще десь, то це все накладає певні обмеження.



Гуртожитські постійно в цьому варяться, а іншим треба докладати більше зусиль, щоб влитися в тусовку.


Олександра: Так, я за 4 роки універу ні разу не випила зі своїми одногрупниками. Ні-ра-зу.


Влад: А в нас після урочистостей на площі перед університетом всі збирали першокурсників і вели в ліс, факультети домовлялись між собою, щоб бути в різних місцях. Щороку поліція Деснянського району знала, що відбувається посвята ДТЕУ, і всі були на стрьомі, тому що 3000 неповнолітніх у лісі п'ють. А наше завдання, як старших, було стежити, чи все гаразд, і вести в гуртожиток, коли вже досить. Це масштабна історія.




ВЕЧОРНИЦІ



Влад: Я пізнавав центр, коли грав на вулиці й переміщався там пішки, а не тільки на метро, як до того. Мені перехоплює подих від панорами лівого берега з оглядового майданчика у парку Вічної Слави на «Арсенальній». Люблю туди повертатися.


Коли з'явився скляний міст, усі хотіли там грати: людей багато, відповідно уваги до тебе багато. І коли ти півтори години тащишся по місту з 15-20-кілограмовою апаратурою, то хочеш бути впевнений, що місце не зайняте і тобі не доведеться йти кудись іще. Найкращий час, щоб грати на вулиці влітку, це вечір — із 7 до 10:30. І щоб стояти в цей час, мені треба було приїжджати на пʼяту, дві години смажитися під сонцем, щоб зайняти місце. І всі це зрозуміли, почали приходити раніше, нікому не подобалось потім від мосту йти ще кудись — коли ти вуличний музикант, грошей на таксі в тебе немає. І кілька людей, я серед них, створили чат в інстаграмі, домовилися попереджати за два дні, що я хочу грати там-то. Розповідали іншим, що в нас є чат, потім це переросло в гугл-таблицю. Були такі, що казали: ми роками граємо, хто перший прийшов, того й місце. І ніхто нікого не проганяв, але коли їм вже десята людина казала, що є чат і це зручно, вони врешті згоджувалися долучитися. Тепер в чаті 350 людей.



До всього, це така собі профспілка вуличних музикантів: якщо виникають якісь проблеми, то всі можуть за тебе вписатись.


Олександра: Ми так і познайомились, що я підійшла до нього, коли він грав. Через рік ми почали разом грати, я купила собі укулеле. Мабуть, найромантичніше місце для вуличної гри — оглядовий майданчик на алеї художників. От тільки художники сваряться, що ти заважаєш їм продавати картини, але не бачу тут зв'язку. 


Я долучалася епізодично. Якщо для Влада це була робота: він грав по 4-5 годин 5 разів на тиждень, — то я тричі на тиждень з'являлася на півтори години. Я тоді ще жила з батьками, знала, що їжу мені дадуть, спати є де. Заробляла собі на одяг чи щось, чого мені хотілося.


Влад: Я не через гроші почав це робити — тобі просто хочеться грати, а в гуртожитку нас було шестеро в кімнаті. Я і вийшов на вулицю, а потім закрутилося. 


У мене був величезний трекліст, я знав, що більше працює, коли є завдання заробити грошей: ти просто йдеш по хітах, і все. Найулюбленіші епізоди — коли тобі в перші 15 хвилин кидають велику купюру. Тоді ти такий: сьогодні можна вже грати те, що хочеться, і кайфуєш. 


Як при цьому всьому знайти сили, щоб писати своє? Якраз через те, що ти співаєш одні й ті самі чужі пісні, ти такий: краще я буду писати і співати одні й ті самі свої пісні на концертах, ніж одні й ті самі кавери на вулиці. Десь воно так і вийшло.



Олександра: Коли ми придумали Tember Blanche, то розмірковували про пісні англійською, але про російську не йшлося.


Хоч у мене були російськомовні сім’я, оточення, я писала російською, але коли випала нагода записатися на студії, розуміла, що це має бути щось українськомовне.


Влад: Все, що я слухав і писав, було переважно українською або англійською. Але 2016 року в мене був ютуб-канал про музику і я зробив 14 випусків російською мовою. Тоді українськомовного ютубу не існувало за невеликими винятками. Тепер ці відео приховані, щоб їх ніхто не бачив.




Олександра і Влад зі своєю собакою Зіркою у Сирецькому парку

Олександра: Першою нашою піснею стала особлива для мене композиція — «Хованки». Написала її у 16-17 років, сидячи на підлозі у дитячій кімнаті, награючи щось на гітарі (я тоді вчилася грати). Взагалі, мені часто стукають у голову фрази, наприклад «вранці змиє все вода», і я починаю себе запитувати, що це може означати. Очевидно, якесь оновлення. Мене тоді хвилювало, що я не знаю, хто я в цьому житті, ще не маю якогось соціального статусу. Назва виникла пізніше. Слова «хованки» немає в пісні, але воно чудово описує її сенс: як часто ми ховаємося від самих себе.


Влад: Моя особлива пісня — «Ти живий» я написав її, коли мені було 19, ще до Tember Blanche. Тоді вона називалася «Я живий».


Прочитав «Кульбабове вино» Бредбері, де головний герой радіє тому, що триває літо. Я вже грав на вулиці, заробляв тим, що мені подобається, ходив на музичні тусовки — усе життя попереду. Записав демку з тодішнім моїм гуртом, який потім розпався, а пісня лишилася. Саша трішки змінила текст, ми почали виконувати її на концертах. А коли почалася повномасштабна війна, хотілося подякувати тим, хто став на наш захист, і ми змінили текст іще раз. Сенс пісні став іншим. Її взяли саундтреком до фільму «Лишайся онлайн». На концертах люди трепетно її сприймають, особливо ті, у кого друзі, родичі воюють або загинули на війні. Її важко виконувати, але ця пісня з довгою історією стала тим, чим мала стати. 




ЯК ДЕНЬ ПОСУНЕ НІЧ



Олександра: Через пісні українською багато хто вважав, що ми зі Львова. Не в усіх наших треках є київські локації, але якщо я думаю про пісню «Вечорниці», то уявляю якусь київську хату з рожевим світлом, а якщо про пісню «Я вдома», то ніби йду по скляному мосту. Очевидно, Київ дуже вплинув на наші пісні. 


Ми живемо музикою, але коли я йду по вулиці, то без навушників, бо люблю слухати все, що відбувається навколо. 


Влад: Для мене звук Києва — це клацання в метро. І дзвін годинника на Контрактовій площі. Ми там і познайомилися, я там часто грав і щогодини цей звук чув.


Олександра: Я теж подумала про метро, але про гуркіт потяга. Ще один звук постійний — це кавомашина. Він не тільки про Київ, звісно, але я його часто чую.



Влад: А ще це постійний шум. Коли не слухаєш музику, то слухаєш його. Це усвідомлення, що навколо тебе несеться щось таке величезне, супершвидке і класне, додає спокою. Мені подобається, коли все постійно кудись рухається, всі біжать. 


Олександра: Коли через російське вторгнення ми були у батьків Влада у Миронівці, прийшла ідея написати пісню про Київ. На той момент я не була в Києві вже два місяці, здається, і сумувала за ним, за людьми, які там лишилися. Було неспокійно через це і хотілося закарбувати в пам'яті той Київ, яким ми його любили і знали до початку повномасштабної війни. В пісні ми згадали найулюбленіші місця, і не тільки свої, бо — coming out — ми ще не були у «Хвильовому».


Влад: Ми повернулися до Києва на початку травня.


Олександра: Було трепетно і дивно, бо ти ходиш і не чуєш звичного шуму, все надто тихо.


Влад: Для мене це було: хух, нарешті, нарешті я тут! Можна далі щось робити, кудись рухатись. У Миронівці життя сповільнилося, майже зупинилося, а в Києві знову з’явилося відчуття, що ти можеш на щось впливати.


Приїзд у Київ уже втретє став початком чогось нового (вперше так було за часів студентства, вдруге — під час ковіду, коли я півтора місяці прожив у Миронівці і повернувся). Фактично після повномасштабного вторгнення почалася наша повноцінна музична кар'єра, тому що інтерес до української музики дуже зріс. До мене прийшло стовідсоткове усвідомлення, що хочу жити тут. Раніше я допускав думку про еміграцію. Тепер це питання не стоїть.

Цей матеріал створено за підтримки ГО "Інститут масової інформації" та за фінансової підтримки програми МАТRА Посольства Нідерландів в Україні.


Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.



Над матеріалом працювали:

Інтерв'юерка:

Редакторка:

Богдана Горбань

Анна Пастушина

Фотографка:

Авторка:

Олександра Онопрієнко

Софія Котович

Транскрибаторка:


Тоня Смирнова



bottom of page