Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
Незадовго перед 14 жовтня — Днем захисників і захисниць України, ми поговорили з Володимиром, військовим, який зараз на Півдні України.
Майстер зухвалих скетчів, він підмічає деталі у довколишній дійсності й іронічно їх відтворює у розмові чи малюнку. Взяв у руки автомат, але кулькову ручку тримає напохваті. На службі встигає і фанову лекцію з історії України для бійців прочитати, і комікс намалювати. Поціновувач неспішних прогулянок Києвом і непретензійних місць, він відверто розповів нам про свій досвід цієї війни, щедро пересипаючи текст історичними ремінісценціями.
Я з Черкаської області, місто Тальне, недалечко від Умані. Виріс у містечку на 20 тисяч жителів, потім учився в Черкасах на викладача історії та правознавства. Працював учителем, жив і в селах по розподілу, бо відробляв диплом. У Києві я закорінився. Я тут 16 чи 17 років.
Переїхав у столицю, бо мене запросили працювати викладачем у ВНЗ. Після переїзду виявилося, що людина, яка мене запрошувала, в контрах із керівництвом вишу і, зрозуміло, про моє працевлаштування вже не йшлося, тому довелося переформатовуватись. Спершу працював менеджером зі збуту, далі влаштувався в івент-агенцію, але я хотів викладати. Тож згодом почав працювати редактором у видавництві та влаштувався викладачем в університеті «Україна».
За часів Майдану в заповідник «Софія Київська», який до того був досить кастовою, закритою структурою, прийшли свіжі люди. І один із них, мій знайомий, каже: приходь до нас на роботу, мені треба начальник відділу організації заходів, щоб заповідник заграв новими барвами. Так я почав працювати у «Софії Київській», створював проєкти, наприклад, на День захисту дітей, до Пасхи.
У заповіднику я пропрацював два чи три роки. Досвід прекрасний. Це був класний період мого життя, навіть честь працювати в такому місці. Коли ти кожен ранок можеш бачити Оранту не як турист, пальцем бути дотичним до цієї історії, дивитися на ці таємниці зсередини. Ти бачиш автограф Анни Ярославівни до того, як він був відкритий людям. Ти читаєш стародавні графіті, починаючи з приколів і прокльонів, які люди тисячі років тому цвяхом собі тихо видряпували.
Варто не пошкодувати грошей і часу і піти на екскурсію в Софійський собор, щоб розуміти всю глибину нашарування історії.
Хоч я працював організатором заходів, але у заповіднику всі мали знати екскурсію на всяк випадок, а вона довга, годинна, я досі пам’ятаю багато цікавого.
Про Оранту, яка побудована на еліптичній поверхні, тобто, уявіть собі, тисячу років тому зображення було наскільки математично вивірене, щоб звідки не глянь це була рівна фігура, хоча вона не симетрична, якщо в пласку проекцію її розкласти. Про саркофаг Ярослава, про те, як будували Софію, де горщики-резонатори спеціально вмуровували, щоб акустика була, як будували підпружні арки, як вставляли плінфу (архітектурний елемент — широка та пласка випалена плитоподібна цегла — ЖК), що підлога була не та, яка зараз, а на метр нижча, про те, як фрески відкрили, їх не дуже було видно… Ця «махіна» на той час була чимось мегаунікальним, і зараз є.
Український інститут національної пам’яті
Якось у заповіднику зустрів знайому, котра працювала в Інституті національної пам’яті, вона запросила до них у відділ організації заходів, дотичних до вшанування пам'яті про Голодомор і більш глобальних державних речей.
Я перед повномасштабною війною встиг реалізувати в УІНП купу різних проєктів. Ми розробили і втілили настільну гру про УПА для школярів, це був мій творчий старт. У нас є виставкові площі на Головпоштамті та на Контрактовій площі. Інститут там регулярно влаштовує виставки для киян. Я зробив одну з них. Разом із факультетом історії університету Шевченка, з Тарасом Пшеничним та Іваном Патриляком, ми влаштували виставку «Зруйнована віра» про всі маловідомі церкви і храми Києва.
Ще УІНП почав видавати комікси, які популяризують історію. У нас мають вийти три комікси, які охоплюють три періоди української революції з 1917-го по 21-й: Центральну Раду зміняє Скоропадський, Скоропадського змінює Директорія, але власне Україна нікуди не дівається. І вони поєднані одним героєм, котрий записується в Армію УНР, через його призму власне показані. Буквально перед війною я закінчив і видав перший із них — «Оборона Замостя», робив усе: придумав ідею, малював як художник, тексти писав, а мій колега Ігор допомагав зі сценарієм і редагував.
На цей рік планувалася друга частина коміксу. Керівництво спитало мене, чи зможу я продовжити, я погодився, попри те, що війна і я зараз у ЗСУ. Маю надію, домалюю.
Київ
Мені подобається, що Київ — це місто широких можливостей, широкої реалізації. Тут є люди, до яких я прикипів за довгий час. У мене дружина киянка. Район Русанівки подобається.
Із мінусів: більшість міст на кшталт Черкас, Одеси — це вулик із бджолами, а от Київ, як і Харків, — це мурашник. Наче рух і там, і там, але в Києві ця суєта безлика, на мою думку. От якщо ти в Одесі, Черкасах, Кривому Розі, Переяславі чи в Каневі стоїш серед людей і вони мимо тебе метушаться, немає відчуття самотності, непотрібності, сірості, а в Києві ти можеш стояти серед багатотисячного натовпу, і цьому натовпу на тебе плювати. От, може, порівняння некоректне, але це ніби вивернути зі смітника те, що назбиралося за цілий день, і подивитись: усе яскраве, все різне, от вам від класної шоколадки обгортка, а ось просто бички від цигарок, а от якась палиця, а от каштан. Воно наче кожне по-своєму круте, але все разом воно… вони вимушено виявились у цьому всьому одночасно. Мені Київ не подобається за цю інертну безликість.
Коли я переїхав, це був Київ часів пізнього Януковича. Він був занадто розцяцькованим містом — сюди дуже стрімко ввірвались гроші і нахабність: вулиці були переповнені дорогими авто, людьми в дорогих костюмах, які говорили «калідор» і таке інше, тобто які виглядали, як свиня в бальному платті, але плаття було дороге, у свині були гроші.
Є такі люди, до речі, які шкодують за часами Януковича, тому що цими грошима засівали і посівали.
Я жив переважно на лівому березі, із самого початку так склалося. Коли переїхав до Києва, зима була, я жив із кількома людьми на Русанівських садах на дачі, з нас вимагалося тільки дивитися за порядком і за свої гроші купити дрова, щоб опалювати. У нас навіть на людські дрова не вистачило грошей, ми купили обрізки і ними опалювали. Так і вийшло, що Русанівські сади стали моїм першим місцем, де я пустив корінчик. Після того винайняв квартиру на Троєщині. Потім перемістився на Русанівку.
Для мене Русанівка — це суміш дерев, каналів, неспішності, я б сказав. Навіть артерія на міст Патона, великі дороги, по яких весь час іде трафік, набережна з іншого боку, воно не дуже псує. От я живу на Березняках, переходиш через канал — і це такий повільний світ неспішного міста. Русанівка — вона така спокійно-безтурботна. Може, тому що людей значно менше, ніж зелені і води, набато більше собак, котів, голубів і тих самих качок у каналі. Превалює природа спокійна, невибаглива, непримхлива: каштани, тополі, невеличкі парки. Дякуючи Кличку, зробили не тільки набережну, а й поробили деякі шматки на самій Русанівці, вона стала відносно мальовнича.
На Березняках є ринок, але він дуже маленький, це навіть не ринок, а такий супермаркет просто неба, усі всіх знають і в кожного хазяїна по «шість точок», але він камерально-милий по-своєму. Чого лиш варта кава в Ігоря та Алли, зварена із зерен та щирості. Я люблю їздити на ринок на Лісовій.
На лісовому є саме отой шматок, де село, справжнє село, що приїжджає, з яким можна і поторгуватися, і поговорити, і за щось зачепитися, і подивитися якісь такі специфічні речі.
Наприклад, у всіх є стандартний товар, а в бабки є три сорти огірків, і вона цим гордиться. Або можна купити гарбуза певного сорту, якого нема в інших. Або от я заходжу зараз для того, щоб подивитися: продають одразу з банячків, я їх не купую, але сам факт, от стоїть баняк олів’є, баняк вареників, баняк млинців, торти домашні, якесь молозиво, якісь накручені невідомі штуки, далекі від кулінарії. Соління, квашення, гриби. Тобто не оцей набір, як уже навчилися киянам продавати, що акуратно от вам грибочки, капусточка, більш така комерційна складова, а все по-простому: не хоч, не бери, іди торгуйся далі. І бабка собі чесно в тій капусті руки миє, щоби від розсолу легше було на руки. Але сама атмосфера, запахи, людина, яка продає молоко, дійсно пахне коровою. Коли баба, яка продає картоплю, спокійно може назвати сорти, а не перекупник, який у цьому нічого не розуміє. Зазвичай я їздив на ринок у суботу з самого ранку, десь о 6 виїжджав і об 11 повертався, проводив там 3-4 години, спілкувався. Зараз я по службі часто буваю в Одесі, люблю так само на «Привоз» ходити, вивчати.
В окупації
За рік до війни ми з дружиною і нашими тваринами перебралися у помешкання в Ірпені, купили квартиру біля лісу, щоб гуляти, гриби збирати, насолоджуватися природою. В Ірпені нас війна і зустріла. Я тоді ще не був військовим. Друзі запропонували переїхати до них у Ворзель, і так на початку березня ми опинилися під окупацією.
Одразу не стало води, газу, світла, всі магазини були розбиті. У перші дні ми бачили, як біля нас розстрілювали машини, у яких люди виїжджали сім’ями. Періодично наш куток обстрілювали п’яні росіяни, кілька разів були мінометні обстріли. У сусіда через три хати жовто-блакитний прапор висів на даху, сусід виїхав, хата порожня, вони приїхали, покрутилися, не знали, як зняти. Пригнали БМД і просто хату розстріляли, лупили, поки не вона загорілася.
Разом із Росгвардією зайшли кадирівці і різні «добрі люди». Моє перше знайомство з ними виявилось хибним і ледь не вартувало мені життя. Коли росіяни заходили, йшла колона, то вони переганяли зі собою забраний під Гостомелем бронетранспортер нацгвардійців, на ньому хрест червоний. Я здалеку його побачив, думав, що українці, вийшов на дорогу мінералки винести, щоб хлопці попили. І виявилося: колона 63 машини, на кожній по 10 кацапів, це Росгвардія. От я вийшов, вони зупинилися.
Я не встиг злякатися. Але від них віяло тваринним страхом, я раніше тільки вираз цей знав, але тоді відчув, у мене самого волосся на руках було дибки. Купа людей зі зброєю, які всього бояться.
От вони настільки наелектризовані, ти стоїш, і купа автоматів на тебе наставлені, неправильно смикнись — там на дорозі й лишишся. Вони кажуть: дєдушка, ухаді! Я навіть не зрозумів спочатку, оглянувся, де дід, а він на мене тикає автоматом, я заріс, борода, брудні шмотки. Загнали мене у двір, заглянули, але заходити не стали. І колона пішла.
Не було настільки страшно, щоб ми варили мишей, але просто собі уявіть: березень, надворі мінус, немає води, світла, газу. Лід топили, запаси їжі в нас були, готували на вулиці, зробили імпровізовану пічку, ходили по дрова до лісу, рано вставали, рано лягали. Краще всього було тихесенько сидіти, та альтернативи й не було, нікуди не підеш, ніде нічого немає, крім кацапів, а ніхто не зна, що у тих придурків у голові. Ми ж не знали, скільки їх прийде, коктейлів молотова накрутили, готували партизанський спротив, а їх як заїхало! Бачачи, як у сусіда хату рознесли за прапор, йти пляшками закидати БТР… ці придурки півсела рознесуть із невинними людьми. Ми вирішили не гратися в цей мегаспротив. У них була своя спецура, яка займалася відловом певних людей, котрих вони вважали за потрібне відловлювати. Слава богу, до нас ніхто не заходив.
Різко до української мови ставилися, говорити з ними треба було тільки російською, та не було бажання. Місцева алкашня пішла до них говорити, вони їх до напівсмерті забили, щелепи поламали, чисто по приколу, бо могли. «Пощастило» мати з ними кілька вимушених діалогів. Кадирівці катались, з музикою, від них більше шуму, ніж шкоди. Не вони виявилися найстрашнішими, а от саме ця вся голитьба, як кажуть, мама не доносила, папа недоробив, тобто там по лиці було видно, що спадкові маргінали-алкоголіки в шостому поколінні, оця маленька, низька, кривонога, на орків схожа ватага. І навряд чи хтось із них перед сном читає свого Пушкіна, мова — винятково з матюків. Ці тягли все: від собачого корму в мішках до маленьких складаних стільчиків із дитячого садочка, курей ловили у клітки. Вони все зносили в одне місце, підписували, де чиє, крали одне в одного, сварилися.
Унітаз при мені ніхто не тягнув, але я особисто бачив, як один кривоногий радісно — сюрреалізм просто! — ніс, як трофей із полювання, десятка півтора фенів, зв’язаних за шнурки, а в іншій руці плойки. Жінці вполював.
Коли ми переїхали до друзів, я почав прямо на стіні лазні маркером записувати всі події, вести хроніку по днях окупації. І там я у виразах, власне, особливо не соромився. Я писав, як є: що кацапи сволоти, пролетіло 8 літаків, наші збили 3. Вони цього, слава богу, не бачили. Коли ми виїжджали з окупації, а друг із дружиною залишалися, я просив це зафарбувати, але вони сказали, що лаком вкриють і залишать. Ми виїхали останнім зеленим коридором, коли міняли тих, хто в Бучі та Ворзелі, на автобуси з їжею, таблетками і всім іншим.
Нотатки з війни
Після деокупації я потрапляю в Київ. Тільки звільняють Ірпінь, їду туди, бачу, що замість квартири я щасливий житель дупла, вікна і рами вибиті. Ми до цих пір живемо у тещі, бо в себе не можемо з технічних причин. Йду в тероборону, у 135 батальйон, замполітом, читаю лекції, де використовую всю свою праведну ненависть до росіян уже на правильних прикладах, бо я їх бачив і чув, передаю це бійцям, вводжу їх у курс справи.
Паралельно в УІНП виходжу на роботу, починаю малювати, інститут просить карикатури, які потім МЗС постить, Кабмін, Верховна Рада. Я малюю карикатури і паралельно беруся до карт.
Начерки для них я робив ще в окупації, забрав їх із собою, домалював і послав ескізи товаришу у Львів, у видавництво «Люлька», він глянув, каже: слухай, давай швидше, давай зробимо 54 карти, а не 36, якраз додай туди сучасних сюжетів. Так Борис Джонсон з’явився на картах, так з’явилися Білогородка, Чорнобаївка. Тираж невеликий, а замовлень багато. Ми порахували ціну так, щоб відбити вартість друку, паперу, порізки, роботи, 50 гривень із кожної колоди віддаємо у львівський волонтерський центр, а решту на ЗСУ.
Мені ще трохи некомфортно розказувати всі тонкощі і нюанси про окупацію, коли-небудь сяду і все опишу. Але зараз, у лавах ЗСУ, я записую все, вже кілька блокнотів списав. Є речі досить сюрреалістичні. От, наприклад, я записав ситуацію з одеського госпіталя. Поряд був похорон, грав оркестр, «Плине кача», а тут же у дворі люди чекали свого діда, вони думали, що він пропав без вісті, а йому тільки ногу відірвало. Уся сім’я приїхала в Одесу, знайшли його в госпіталі і привезли йому новонароджену внучку. Розказую, а мене починає душити.
Тут цей дід одноногий радіє, внучку на руках підіймає, його баба плаче, бо бачить, який він, там хоронять когось, а тут хлопці-медики стоять курять, страшні як смерть, очі червоні, бо всю ніч возили поранених. Але на внучку ту дивляться дідову — ляльку таку товстощоку — і лиця їхні тріщинами посмішок крізь дим цигарок розходяться. Усміхаються. Втомлено так, як янголи на козацьких іконах крізь павутиння.
Купа речей, які паралельно відбуваються, життя і смерть настільки переплелись. Паралельно осінь і горобці, і платани. Записую так, як чую, як бачу. Хто його знає, може, це все вичищу, зберу, і вийде якась книжка. Я чомусь упевнений, що Господь для чогось більшого мене береже і я цю війну переживу.
Служба у війську
У дитинстві в мене була астма, і мені в 10 класі вліпили непридатність до військової служби. Я пройшов комісію, довів, що таки придатний, і був мобілізований. Якби мене тут у військкомат призвали, то я би сидів десь під Києвом з автоматом, а мені хотілося бути більш корисним. Я порадився зі знайомими і як вимушений переселенець звернувся у військкомат безпосередньо в Одесі. Зараз я звичайний солдат-стрілець, але допомагаю офіцерам морально-психологічного забезпечення моєї частини: читаю лекції, розвінчую російські міфи, розказую про історію, справжню історію України, а не вигадану росіянами. Займаюся популяризаційною патріотично-просвітницькою роботою паралельно з тим, що виконую безпосередні обов’язки звичайного солдата-стрільця ЗСУ: треба — стріляю, треба — копаю.
Мені вистачило місяця, щоб опанувати початковий рівень солдатських премудростей: нормально копати окопи, стріляти, переховуватися, чистити і розбирати автомат. Якщо в тебе толкові вчителі, тебе вчать весь час і ти хочеш цьому вчитись, то треба місяць-два. Це дуже важливо, що ти знаєш свій автомат, можеш його розібрати і зібрати, зарядити, знаєш, як він стріляє, як він поводиться, який у тебе бронежилет, чи в тебе ремінці на касці підігнані, щоб не натерли, — купа дрібних нюансів. Якщо ти дійсно прийшов служити, якщо сприймаєш це серйозно, якщо в тебе дійсно є страх за своє життя і страх за життя твоїх товаришів, страх їх втратити, щось не те зробити. Страх не аж до втечі, а страх нормальний, частина інстинкту самозбереження. Страх не перед ворогом, а боязнь того, що можеш підвести, бо армія — це насамперед колективна робота, це не середньовіччя, коли є один герой із великим мечем, який рубає всіх.
Я мобілізований до кінця війни. Всі мобілізовані до кінця війни. У мене дружина, син, і це не нормально, коли сім’я розвалена так надовго. Я від себе собаку відірвати не міг, вона мене не бачила два місяці, таке влаштувала, з рук не злазила. Ротація повинна бути в будь-якому разі, хоча б міняти з переднього краю назад і навпаки, щоб це крутилося. Це психологічно важко, люди змінюються.
Ніхто з нас не повернеться тим, ким він був. Це не пафос, просто наше покоління виросло, не знаючи війни, і війна — страшний стрес.
Усі ми, всі без винятку, хворі кожен по-своєму, у нас у кожного по-своєму виявляється посттравматичний синдром. Хтось заглядає у пляшку, в когось організм «сиплеться», болячки, аж до суїциду.
Старшого покоління, яке переживало війну і бачило відбудову, вже майже нема, померли. Моя мама 1951-го року народження, вона застала підбиті танки і безногих інвалідів, але це вже було крізь призму розмов, що колись була страшна війна. У нас інакше, нас страшно поламало тому, що війна здається диким нонсенсом у 21 столітті, за такого науково-технічного прогресу, бо у цивілізованому світі це не спосіб вирішувати питання від слова взагалі. Людство воює все життя, але ми виросли в парадигмі, що Україна — це частина Європи, ми йдемо до Європи, Радянський Союз давно розпався, демократія, свободи, айфон, глово і все інше. А тут тобі на: люди, які крадуть унітази, ґвалтують, ріжуть, убивають. Такий собі глобальний «Поворот в не туди», помножений на «Крик» чи «П’ятниця, 13-те» і зверху ще Крюгер, і то це буде навіть близько не те. А ми в цьому всьому опинилися. Посипалися мрії, життя змушує жити одним днем. Військовий на ротації, справжній військовий, який щось бачив чи щось пережив, ніколи не буде про це розказувати. Ти це пробуєш забути якомога швидше.
Кайфу у війні нема ніякого. Моя асоціація з півднем: вічний хрускіт пилюки на зубах, піт, запах бензину, горілої землі та заліза, дуже своєрідний запах крові, а справжнє поле бою взагалі смердить страшно. У цьому класного нема нічого, війну занадто романтизували. Одним словом, якщо військовий сюди приїхав, просто тягніть його в мирне звичайне життя, поговоріть про щось, поїжте морозива, можна в театр сходити, краще всього просто погуляти. Краще не допитувати. Якщо людина захоче, розкаже сама. Я, наприклад, якби можна було, форму не носив би. Хочеться звичайного життя. Того, яке було.
Я розумію, що роблю корисну справу, її хтось повинен робити, і таких, як я, тисячі в Україні.
Головне — бути на своєму місці, хоча б відносно. Це не означає, що тільки в ЗСУ. Можна волонтерити, працювати і платити податки, просто бути порядним, поважати інших, прибирати за собакою і кидати папірці не повз урну.
Наша сила, їхня слабкість
Слабкість росіян у тому, що вони не народ, точніше вони і не народ, і не нація. Моя хата скраю, нічого не знаю — це про них. Рабська психологія. Раб не хоче бути вільним, раб хоче бути погоничем інших рабів. І все, на цьому все будується, і в цьому їхня слабкість. Їм за 30 років масово прищепили примітивні штампи, убогі цінності, що демократії не існує, а чиновник — це круто, що побутові речі типу кондиціонера в хаті — недосяжна річ, тільки якщо «па-багатаму». Власне, це те, що було в них все життя, оцей імперський наратив, імперський стержень, це сила, бо він збирає мільйони під свої знамена, але одночасно це і слабкість: коли цей стрижень тріскає, то все розсипається, розбігається.
У Росії шлях розвитку експансивний, немає демократії, є прошарок тих, хто жирує і набиває кишені: дворяни, партноменклатура радянська, тепер їхні олігархи. Для мас придумується зовнішній ворог. Іде апеляція до минулого, не до майбутнього, бо майбутнього немає. Хто більш-менш розумний і береже себе, тікають із Росії, як щурі. А хто «за царя! за атєчєства!» — масово записуються в їхню армію. І ми матимемо ще багато клопоту, бо хоч ця армія з гімна і палок, але їх багато. І якщо у якоїсь частини спрацює інстинкт самозбереження, це стане нашою проблемою: будуть важчі зачистки, більше втрат, адже ці люди вбиватимуть нас, бо їм захочеться вижити. А якщо вони певний етап виживуть, в них увімкнеться імперськість. Скільки Радянський союз за Сталіна вагонами кидав у топку цієї війни і зеків, і таборових, які повоювали у штрафбатах і рвалися в регулярну армію. Раб ніколи не буде ненавидіти господаря, раб буде ненавидіти інших рабів і захоче стати керманичем, хоч мінінаглядачем, щоб виміщати своє зло за те, що хазяїн ноги об нього витирав, на інших рабів, на інших людей, але ніяк не на хазяїна, бо хазяїн — це мрія.
Об них усе життя ноги витирали, у них не було демократії, це шлях в нікуди. Зараз війна ввійшла у фазу тотального знищення, ми побачили по Бучі, Ізюму та інших місцях. Питання стоїть у знищенні українців.
Ми приречені перемогти. Саме приречені, тому що в іншому разі нас просто не буде.
Росіяни зародилися в лісо-болотистій місцевості, де превалювало збиральництво, тобто це обов’язково безликий колектив, яким хтось один керує. Сьогодні збираємо там, завтра там. Воно собі бродить, ні кола, ні двора, ні хати, головне, щоб вождь сказав пожрать і лягти спать. Це я перебільшую, але десь так воно і було.
А ми були прив’язані до землі. Земля годує, землероб буде її до смерті захищати, бо земля — це все. Землю з собою не забереш, це ось мій клапоть, мій город, значить, тут треба побудувати дім, тут комфортно все зробити, тут виростити дітей, плекати і обробляти цю землю. І от ми — землеробська нація вільних общинників, особисто вільних, бо тільки особисто вільна людина може захищати. Кріпацтво залетіло за Катерини 1780-х і закінчилося 1861 року, нас спробували нагнути в ярмо, але не вийшло. Забракло часу і сил. А от у росіян кріпацтво у крові — воно у них було з 15 століття.
Ми, вибачте на слові, «волезалежніші» за них. Скільки нас не плюндрували, голодом морили, але тисячолітню історію ці нападки не вимили, українці залишились народом, грубо, якщо по історії, вільних общинників. Нещодавно натрапив на порівняння, що українці на бджіл схожі: кожен своє щось носить для рідного цього вулика, але спробуй руку запхати і мед забрати — зразу почнеться. Отак і виходить історично і генетично.
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали:
Інтерв'юерка: | Коректорка: |
Христина Кулаковська | Анна Пастушина |
Авторка та транскрибаторка: | Фотографиня: |
Софія Котович | Олександра Онопрієнко |
| |
| |