Ольга, засновниця «Самосаду»

Ольга, засновниця «Самосаду» 

Коли фотографувалися біля великого ясена — справжнього гравітаційного центру «Самосаду», Оля сказала: «Не використовувати цю тінь — гріх». Це правда, тому ми радіємо, що цьогоріч подільському скверу на вулиці Спаській виповнилося 10 років. Авжеж, ми записали історію його співзасновниці.

Як бачиш місто, коли ти фотографка, дружина військового і мама, та чому спільноти — це про безпеку, читайте в нашій історії.

БАЗОВІ НАЛАШТУВАННЯ

Я народилася у Припʼяті за два тижні до вибуху, тому швидко переїхала в Київ. Росла на Троєщині, там трохи не вистачало добросусідства. Слова такого тоді не знала, але основну свою дитячу потребу пам'ятаю. Дім відчувався як вороже середовище, де ти мав швиденько потрапити у квартиру й закритися на всі замки. Мене вчили, що людей варто остерігатися, що кожен — потенційна небезпека, адже я жила в найжосткішому підʼїзді біля найжосткішої на той час школи. Драгдилер був прямо на поверсі. І ще ж ні мобільного звʼязку, нічого. У мами була можливість возити мене в школу тільки перші два класи, далі їздила сама, тому інструкції від батьків — бути постійно насторожі. 

Напевно, через це добросусідство стало для мене базовою потребою та цінністю. Коли ти маєш спільноту, в якій відчуваєш ці звʼязки і розумієш, що в разі чого поряд є свої, які допоможуть. Ну, це така характерна для гомосапієнса штука — кучкуватися й валили мамонта. Вміти гуртуватися — базова настройка. А коли ти живеш від кризи до кризи, — якщо не  якоїсь сімейної, то загальносуспільної, адже ледь не щопʼять років якась срака-дошка стається — природно, що хочеш мати спільноту. 

У дитинстві Київ асоціювався з водою. Ми постійно тусили біля озер. Зараз і мама моя щодня біля річки Десенки буває. Там на місці колись занедбаного пляжу облаштували громадське місце. Неподалік від моєї школи було озеро, навесні його запах віяв у вікно. І біля дому, колись дуже давно, коли переходиш дорогу, то замість теперішньої автостоянки було село з коровами, маленька річка, де брат ловив рибу, ми молоко там купляли. Виходиш із підʼїзду — і край міста, природний Київ.

Гуляння у дворі закінчилося на тому, що я пішла у школу подалі — в гімназію «Троєщина». Вона тоді називалась Українська гімназія, там була українська мова, туди брали за іспитами, я ледь пройшла. Досі знаю звідти класних персонажів.

СВІЙ РАЙОН

В останніх класах у мене була гарна компанія і в школі, і поза нею. Я познайомилася з Деном Бучмою, у них із Варею Франко (з моєї ж школи) була колись йога-студія «Мокша». Навчалася в Шевченка на журналістиці та видавничій справі. Ден на два роки старший, то він уже тоді навчався і, коли я прийшла, познайомив мене зі своїми друзяшками. Взагалі його курс був цікавий, вони таку круту «Журналістську весну» (щорічний мініфестиваль і дні відкритих дверей в Інституті журналістики — ЖК) зробили — просто дійство! Для мене на першому курсі це було «вау, куди я попала!». 

У 20 я переїхала на Поділ. Він мені завжди подобався, я тут уже 18 років. Контраст із Троєщиною у поверховості будівель — видно небо. Є все для вирішення будь-яких побутових питань: знайти гвинтик, медзаклад чи школу. Я цей район майже не покидаю, тому що нема чого, всі нагальні потреби вирішую тут. Хай хто як наганяє на Поділ, але таким чином мають бути всі райони влаштовані.  

Я би більше ніде не жила. Єдине місце, яке мене ще зачаровує в Києві, — початок вулиці Нагірної неподалік мого інституту. Смородинський спуск (цікаво про його дивовижні розповідала Марія — ЖК), де є церква, зведена в памʼять про жертв Чорнобиля, парк, баскетбольний майданчик і кілька будинків на горі, з видом на весь Київ. Магічна Татарка. 

Поділ особливий для мене спільнотою, звʼязками. Все перетинається, діти  ростуть у спільноті дорослих локалів і теж знаються між собою. 

Тут, як і всюди по Києву, є больові точки. Будівлю на Хорива, 2, нагло розвалили в світлі прожектора у різдвяну ніч, поки всі зайняті святкуванням. Там були майстерні художників, прикольна склодзеркальна майстерня, ресторан «Гарбузик» був шикарний (хто знає, той зрозуміє), потім щось пішло не так. Про це є окрема легенда. Житній, «Гарбузик», взагалі Хорива, 2 — усе це 15 років тому було дуже живе. Якщо говорити про позитив, то подобається, що Мікаель робить (данський містопланувальник Мікаель Колвілл-Андерсен створив терапевтичний сад, про який детально розповіла колега Мікаеля, облаштовує тимчасовий простір Torv на Контрактовій — ЖК). Не знаю, чому на нього за Контрактову площу наганяють, це ж класика урбанізму, вливові зміни мінімальними затратами. Люблю в цьому контексті згадувати виступ на TED Джанет Садік-Хан, у якому вона розповідає про те, що колись, як траспортна комісарка Нью-Йорка, взялася за незадіяну площу — заасфальтований трикутник, де три дороги сходяться. Її пофарбували в зелений, поставили три бочки з деревами, три лавки — і кавʼярні та магазини поряд почали отримувати +60% прибутку. Просто через те, що люди змогли брати сендвіч і сидіти десь серед дня. Отакий скверик. Тут той самий принцип. Місто ж забило на реконструкцію Контрактової вже майже 10 років як (адже є проєкт року).  

Ще «Спаська», вона взагалі на першому місці. «Самосад» із нею трохи синтезується. Вероніка з First Point якось запитала, що я думаю про варіант відкрити заклад «Афтернун» біля «Самосаду», і, звичайно, це клас, бо там була вєчна наливайка 24/7. Вони зробили для «Самосаду» багато невидимих на перший погляд речей, як-от щоденне прибирання: до війни це була моя з чоловіком зона відповідальності, а минулого року вони влаштували лотерею і допомогли нам наповнити бюджет. Хоч вони це не афішують, та разом ми створили подушку безпеки: завжди є що поремонтувати, заплатити за воду і так далі. 

Хто для мене справжній дух Подолу — то це Ден зі «Спаської». Він разом із Настею та Уляною стільки всього робить і ще більше про зроблене мовчить. Він у найкращому сенсі реаліст, без візіонерства і теорій, просто бере і робить. Таких людей украй мало.  Його рішення дуже красиві, часто заради користі, добра, екологічності. І все невидимо. За останній роки прикольні зміни на Подолі — багато в чому його ініціатива або участь.

Я вірю справам, а слова без діла й нічим не підкріплене візіонерство мене дедалі більше дратують. Наш час — невідновлюваний ресурс. А проведений за нарцисичними розмовами та відсутністю дій він стає незворотною втратою. 

«САМОСАД»

Я засновниця спільноти «Подоляночка», там уже тисяч шість людей. Вона була створена після Майдану, для «в разі чого», і у 2022-му воно настало. Я хотіла б більше чути і знати про різні локальні спільноти в Києві, адже певна, що такі історії, як «Самосад» і «Подоляночка», треба підтримувати, щоб їх ставало більше. Бо що їх більше, то сильніша наша горизонтальна взаємодія, котра вже показала себе успішним інструментом виживання.

фото з інстаграм-сторінки «Самосаду»

2015-го почалася історія «Самосаду». Мене надихали громадські сади Нью-Йорка. Місто не брало участь і в їхньому створенні, люди робили свої сади під себе. У кожного з них своє лице, всі вони мають сторітелінг та соціальне значення.

Мій син робив тут перші кроки. Взагалі, самосад проходить через призму того, що в мене є син. Це особиста історія. Частково так і має бути, інакше ти не будеш достатньо змотивований системно щось робити.  

Діти тусять із народом зі «Спаської», вони теж будуть колись підлітками. Тут люди різного віку, і мені це важливо. Я ж це все почала, бо нам усім не вистачає прохолоди, тіні, місця, де побути з друзями, просто посидіти влітку, гуляти з дитиною.

Останні кілька років ми робили його з моїм чоловіком Русланом, тобто половина вмісту саду — це те, що я стягнула, а інша — те, що він. От розстелили газон завдяки його друзям з MacPaw, які повірили в цей сад. Ми економили кошти, самі прибирали сміття, Руслан купив косарку і доглядав газон. До 2022-го прибирали територію саду ми з Русланом, а потім він пішов у військо.

Утримувати Самосад — це десь 2 тисячі доларів за сезон з весни до осені: електроенергія (це забрала на себе «Спаська»), вода, догляд за газоном, прибирання сміття. У нас є Patreon, він зʼявився після того, як Руслан мені одного разу сказав: «Ти вічно будеї свої вкладати? Ти вигориш і забʼєш на це». По-друге, люди, докладаючись, відчувають це місце своїм. Навряд чи комусь буде ок, якщо ми будем весь час у режимі істерики через несподівані витрати на ремонт чи рахунки, хай краще це буде планомірна робота.

У «Самосаду» завжди був певний дух, певна спільнота. Після початку повномасштабної війни авдиторія змінилася, бо кістяк пішов воювати.

Натомість у місто приїхали нові люди, багато підлітків (вони переконують, що повнолітні 🙃), які шукають нових знайомств. Спочатку вони сиділи скраю на лавках і випивали, але шукали соціалізації та зацікавилися спортмайданчиком, а потім перемістилися на «Спаську» — таке би наче Чистилище пройшли. 

Але, крім того, два роки тут було багато альтушок, і це суто російська культура. Були розмови навіть обгородити парк парканом, але ми вирішили почати з патрулювання поліції. Навесні цього року почалася жесть, молодь чинила неподобства. Спільнота про це дискутувала, ми в авралі з проблемою розбиралися: писали звернення, працювали з юристом, поставили відеокамери. На камерах я нарешті побачила, що відбувається, адже в саду була переважно лише вдень, вечорами не бувала, бо не мала на кого лишити сина. 

Я і малому класно на цьому прикладі пояснила, як усе працює, якщо на тебе нападають. Він такий: «Треба брати палку і захищатися». А я йому кажу, що в цивілізованому суспільстві це не так відбувається: ми платимо податки і маємо вимагати, щоб такі ситуації розрулювали правоохоронці. Коли за твоєю спиною вже є патрулька, то можна налагоджувати комунікацію. Ми з новими відвідувачами саду вийшли на таку ноту, що це місце з історією, воно важливе, ми вам тут раді, якщо ви будете підтримувати і поважати його дух та спокій сусідів. Якщо ви не приймаєте певні правила, то, будь ласка, йдіть. Головне правило саду — взаємоповага. Стрьомних персонажів патрулювання та відеоспостереження відлякали, а на решту подіяли розмови. Усе це сталося набагато швидше, ніж я думала. На початок червня «Самосад» повернув свою атмосферу. 

Чому я довгий час нічого з цим не робила? По-перше, я там не бувала вечорами. А по-друге, поки чоловік у війську, то живеш постійно фоново справляючись з чорною дірою, в яку летить купу сил і менеджерити ще якісь нові виклики чи додаткові комунікації важко, дружини військових зрозуміють. Але навесні у чоловіка були навчання, тривога стала меншою, і в мене зʼявилися сили з цією проблемою розбиратися.

Якби хтось, умовно, з нової забудови прийшов спитати, як створити схоже на «Самосад» місце біля себе, я б не мала порад. У нас унікальний статус ділянки, адже ми на території скасованої оренди російського посольства, до нас не бігли забудовники. Київрада прийняла, що ми зелена зона, адже договір був на рівні держави, а дипломатичні стосунки розірвані. Щодо озеленення — я би звернулася до «Сквот-город». Основні пазли — спільнота (вона є чи нема?), місце (воно цікаве чи ні?), юридичні питання (кому це належить?). 

І ТРОХИ ЛОКАЦІЙ

Люблю БЖ. Із зелених місць у Києві — наші гори. Мені подобається ця дикість посеред міста. Якщо туди влізе наша мерія, то буде, як із островом на Оболоні — наче окультурили, але насправді вбили геть усю суть, знищили червонокнижні види рослин.

Із Києвом така історія, що часто просто треба повернути, як було, бо було дуже навіть добре. 

Труханів — це ж просто любов... Коли ще можна було човном ходити по Дніпру і заводях. Пливеш і бачиш бобра на фоні SkyMall. Труханів — серце Києва, хребет міста на воді, але така наче тіньова історія — наче він є, а наче його немає. Люблю парк «Муромець»: ти там не загубишся, але водночас у трушній київській природі, малий там рибу ловить, ми там гриби шукали.

Улюблений маршрут вихідного дня — це з Русланом піднятися з Подолу нагору і спуститися вниз. На Рейтарську, на Площу Українських Героїв — там свої острівці. У мене подруга на Антоновича живе — у них своє комʼюніті створилося через комендантську годину, є свій чатик, тусять. Мені навіть спокійніше так за мою подругу, адже в неї на районі є сусіди, які в разі чого можуть про неї подбати. 

«Самосад» разом із культурним центром «Спаська», Coffee Records на Костянтинівській, «Плекай» (історію цієї особливої книгарні можна дізнатися з уст її співзасновниці Катерини — ЖК). По Андріївському піднятися сходами на Замкову гору або Уздихальницю, піти до історичного музею, де зробили трасування фундаменту Десятинної — я туди ще зі школи приїжджала, читала там книжки. Як тепер кажуть, місце сили. Потім це діло оточили, був цей жалкий церковний маф, та під час Революції гідності паркан розтягли на барикади, і я раділа, а зараз ходжу туди і дивлюсь на місце без мафа. 

Всією родиною обожнюємо раменну Naushi. Цьогорічний краш — Pan Chang на Ярославській, діти весь час туди прориваються на курку в кисло-солодкому соусі, а який там пад тай… «Сто років тому вперед» люблю, я їла там борщ іще до того, як це стало мейнстрімом, він коштував понти. CafeBoutique біля Житнього — якби пила каву в закладах, то саме там, їхня обсмажка є у багатьох кавʼярнях. Win Bar для особливих подій люблю. Малий мене недавно запросив на beautiful dinner у «Мама Фокача & Папа Чача», вперше в житті кудись запросив. «Жовтень» і все навколо нього — це локація буднього дня, я часто курсую від метро «Тараса Шевченка» до Контрактової. Музей Чорнобиля люблю. Моя фотостудія «Фольга» — само собою. 

Дуже люблю Київ за душу, співзвучну моїй, за людей, за поєднання динамічності та медитативності. Зараз місто міцне й надривне, стільки сенсів. Я тут живу все життя, все тут знаю. 

Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи в монобазі.

​Над матеріалом працювали:

Фотографиня та інтерв'юерка:	Авторка:
Христина Кулаковська	Софія Котович
Редакторка:	Верстка:
Анна Пастушина	Христина Кулаковська