top of page

Стас і Павло, вуличні музиканти


Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).





Моросить дощ чи світить сонце, а скрипка і гітара це постійний супровід Золотих воріт. Навіть 17 жовтня за годину після обстрілу центру Києва Павло Фрумін і Стас Галайдюк грали свою музику, і це було так символічно, так про життя.


Ми поговорили про місто й культуру вуличної музики. Як, на думку музикантів, змінюються Київ і його жителі, читайте у нашій історії.



Як тебе не любити


Павло: Я з Києва, народився і живу на Оболоні на вулиці Героїв Дніпра. Кілька років тому я дізнався, що мій дід був одним із цих героїв: коли совєти йшли на Київ, набрали пацанів із Лівобережжя і ціною їхніх життів форсували Дніпро. Моєму діду пощастило, він вижив, але дуже багатьох розстріляли якщо не німці, то свої.


Стас: Я з Кіровоградської області, вже давно в Києві, приїхав сюди навчатися. Після 9-го класу я пішов у музичне училище у Кропивницькому. На першому курсі мав знайомих четвертокурсників, і вони мене багато чого навчили, я прогресував, займав перші місця на музичних конкурсах. Наступного року ці хлопці випустилися, і я відчув, що не рухаюся. А як іще два роки не рухатися, то буде дно. Я мав великі амбіції, до того ж батько і брат уже були в Києві. Так зрозумів, що треба переїжджати. Інститут Глієра (Київська муніципальна академія музики імені Рейнгольда Глієра ЖК) здавався мені чимось фантастичним, і я вступив туди.


Я пожив у різних районах. Спочатку в Голосіївському, коли ще станція метро «Либідська» була кінцевою. Це була перша квартира, яку батько з братом винаймали, коли я переїхав. Потім із сім’єю жили на Корчуватому і на Харківському шосе. Вже сам знімав квартири на Мінському масиві, на Жилянці, але мріяв жити в центрі і плавно рухався сюди. Зараз живу на Богдана Хмельницького.


Павло: Люблю і спальники, і центри, у кожного району Києва є свій душок. Ти приїжджаєш на Виноградар і розумієш, чим там живуть. Ці озера і гаї посеред спального району. На Оболоні інша історія. Я люблю майже весь Київ, крім ДВРЗ, там боюся.


Стас: Коли приїхав до Києва, почав працювати в театрі, тусуватися з карпенківцями. На Пейзажку ходили, на Андріївський, Ярвал. Я тому і мріяв жити в центрі — усі мої знайомі мешкали тут. А я жив на лівому березі, це метро плюс маршрутка. Усі розважалися до другої години ночі, бо їм три хвилини додому, а я мав їхати до 12 або бути до ранку, таксі тоді — це були непідйомні гроші.


Павло: Я навчався в Карпенка, але в корпусі на Щорса (зараз вулиця Євгена Коновальця ЖК), і ми багато гуляли на Печерську, трошки нижче біля річки Либідь, на тій самій мемній Щекавиці.


Стас: Коли ми були студентами, то для нас бар був чимось неймовірно дорогим, ми проводили час на лавочках. Коли я починав грати на вулиці, це часом вважалося як: о, попрошайки. Зараз вулична музика цінується, нас усі знають. До нас приходять, слухають, постять. Київ культурнішим став. Зробили ці маршрути для прогулянок Пейзажкою, Володимирською гіркою. З’явилося багато офігенних кав’ярень, ресторанів. Іноземці в шоці від нашої ресторанної сфери. Я бачив у Франції набагато гірший сервіс: можуть принести порване меню, надбитий бокал. Там рівень життя досить високий і багато туристів, більшість можуть дозволити собі їсти в закладах. І виходить, що вони борються, щоби потрапити в хороший ресторан, на кілька днів наперед усе заброньовано. А в нас є класна здорова конкуренція між закладами.


Я обожнюю Київ і радий, що ми приклали руку до його розвитку. Я пожив у Парижі й помічав, що Київ зараз прогресивніший, і взагалі Україна зараз прогресивніша. У Європі є багато чого прикольного, але в багатьох моментах ми вже попереду: та ж цифровізація. Київ розвивається.



Я киянином не народився, я киянином став. Місто відчував як рідне вже в перші роки життя тут.


Я колись писав пісні для гурту, і багато з них були саме про Київ. У мене тоді зародилася мрія, щоб у Києва з’явилася своя вулична музика, яку ні з чим не сплутаєш. Мені хотілося описувати його, стати його часткою. Мені це, думаю, вдалося.



Акомпанемент міста


Стас: Музикою займаюся з раннього дитинства, мене років у 7 віддали в музичну школу. Інша історія, що я її ненавидів, як багато хто з дітей, але музичне виховання вона мені дала.


Павло: Я, мабуть, рочків із 5 з музикою. І професійна освіта теж музична, навчався в Академії мистецтв у Києві. В оркестрі працював, викладав у музичній школі та приватно, але це не моя тема. Коли випустився, пішов грати в 100500 якихось гуртів, грав на вулиці. Потім зустрів Стаса і граємо разом.


Стас: Разом ми граємо років сім. Познайомилися через спільних знайомих із Карпенка-Карого.


Павло: Стаса запросили пограти у гурті, де я вже грав.


Стас: Про мене вони знали через театр, у якому я тоді працював. Тема з групою не пішла, ми зіграли з ними всього кілька разів. Потім у мене була пауза в музиці й театрі, я працював у кав’ярні, і мені подзвонила незнайома дівчина і запитала, чи можу я разом із Павлом пограти в ресторані через дві години. Я погодився.


Павло: Ми були ледве знайомі.


Стас: Прийшли в той ресторан, почали імпровізувати, і нам обом так воно лягло на душу. Нас запросили туди грати раз на тиждень, а потім ми вийшли на вулицю. Я пішов з основної роботи, мав невеличкі заощадження і вирішив, що буду займатися музикою, поки вони не закінчаться. Гроші не закінчувалися, а, навпаки, росли. На роботу я так і не повернувся.


Ми усвідомили, що репетиції будуть вуличними, ще на початках, 7 років тому. Було бабине літо, ми на Подолі сиділи біля кав’ярні й учили нові теми. В якийсь момент підіймаємо голови і бачимо, що навколо нас повно глядачів. Вони розуміють, що це не концерт, їм просто подобається процес того, як ми вчимо нове, підбираємо мелодію. У нас не було коробки, але вони знайшли куди запхати гроші. Тож ми вирішили все робити на вулиці. Та й нема потреби репетиції виділяти окремо, якщо ми по 3-5, а деколи 6 годин на день граємо. Я гітару вдома навіть не розчохляю. Коли квартиру орендую, мене запитують, чи не буду грати сусідам. Кажу: нє! не буду, мені на роботі вистачає музики.


Павло: Ми ніколи спеціально не репетируємо. На вулиці нову тему зіграли — от і репетиція. Ще раз зіграли — і відрепетирували. Музика є основним нашим заняттям, але це не зовсім робота, радше покликання, бо ти вже просто не можеш без музики.


Стас: Вона діє як чари, от ти граєш, а на слухача цей звук впливає, викликає емоції. Мені найбільше подобається давати перехожим це небуденне переживання, розхитувати їх. Пари, байдуже на вік, можуть потанцювати під нашу музику, хтось обіймається, хтось п’є вино, сміється, а скільки разів було, що плакали.


Коли ми починали, то грали багато де: в переходах, у метро, на Бессарабці, Тараса Шевченка, Контрактовій, на Палаці спорту. Ми навіть на Ярвалу змінили три локації, був такий пошук свого місця. Спочатку ми не сприймали вуличну музику просто як заробіток, для нас це була важлива культурна історія. Коли наш рівень зріс, ми залишили лише ті місця, де це має форму вуличних концертів, а не просто музика в переході.



Павло: Залишили місця естетичні, які музика вдало доповнює, де вона сприймається як мистецтво.


Стас: Три наші основні місця: біля караїмської кенаси (молитовний будинок караїмів, нині це Будинок актора ЖК) на Ярвалу, на Золотих воротах і в парку Шевченка. Але парк — це сезонне місце, бо взимку там майже немає нікого. А от Золоті й кенаса — це наші постійні місця. Вони трошечки різні за настроєм. Літні вечори в парку — це дуже прикольно. Ми стаємо не біля фонтана, а сідаємо на лавочку на самій алеї, серед юрми. Горять ліхтарі, кияни гуляють, у когось побачення. Там зазвичай граємо ліричну, романтичну музику. От на кенасі більше шуму, більше народу, то заходять драйвові композиції. Основне місце — Золоті. Там можна все: і драйв, і лірику. Там є і лавки, і кава, і циркуляція людей через метро. Там гуляють, приходять почитати, випити кави. Багато іноземців проходять, через війну в Києві багато іноземних журналістів, їм цікаво, беруть у нас інтерв’ю.


Репертуар у нас різний, композицій під 200, але багато що з них вже не граємо. Зараз ми готуємося до запису альбому, в якому буде 12 українських пісень: дві пісні Тараса Петриненка, «Черемшина», «Гуцулка Ксеня», Квітка Цісик, «Києве мій».


Павло: Ці пісні не просто культові, вони вшиті в код.


Стас: Яка пісня нова, та у нас улюблена. Бо те, що граєш часто, приїдається. Бува, по пів року нового не робиш, а часом створюєш щось за один день. От ці 12 композицій ми за декілька днів зробили. Найсвіжіша наша композиція — це Englishman in New York Стінга. І її хочеться багато грати, вона ще не набридла.

У нас багато старих пісень. У Паші абсолютний слух, він будь-яку мелодію грає з ходу, а мені треба кілька хвилини подивитися, яка гармонія, що зробити. Ми починаємо грати, коли біля нас безлюдно, зіграли раз, два, три і за кілька днів вона формується.


Із пісень про Київ «Києве мій» подобається, настільки красиві слова:

Ген вогні, як намисто, Розцвіли над Дніпром. Вечорів оксамити, Мов щастя прибій…


Подобається «Київський вальс» того ж композитора (Ігоря Шамо — ЖК). Квітка Цісик гарно співала «Де ти тепер»: місто спить, згасли вогні...


Павло: У мене той самий список, а ще у GrozovSka Band хороша пісня про Київ. Женя Гудзь гарно зробив. Якщо пісня про Київ, то вона майже автоматично стає приємною.





Коли б’ють литаври


Стас: Під час вторгнення ми були за кордоном у відпустці в різних країнах. Моя дружина скрупульозно підготувалася до можливого нападу. Завдяки їй це сприйнялося легше. Я, бува, казав, що вона нагнітає і все буде добре, хоча розумів: щось насувається, та масштаби не міг уявити. Ми були на Шрі-Ланці, відчували напругу і тривожність, без будильника прокинулися о 6 ранку, зайшли в соцмережі й дізналися, що почалося.


Павло: Я 23-го полетів на відпочинок у Грузію, і вночі Київ прокинувся від вибухів, а ми від дзвінків. Ніхто не знав, що робити. Перший час була безпорадність і паніка.


Стас: Повернулися в кінці червня, здається, або на початку липня.



За кордоном прикольно бути туристом, відпочивати, їздити з гастролями, але жити й творити хочеться тут.


Коли Київ став спокійний, вирішили, що треба їхати додому, бо починається наш культурний фронт.


Коли приїхали, Київ був таким трохи затиснутим, заціпенілим, але вже набирав обертів, видужував. Кияни були зібраніші. Що змінилося, так це привітність. Якось у відділі кулінарії в Сільпо жінка спитала, чи мені потрібен пакетик. Кажу, що ні. А вона мені: «Давайте я хоч у плівку замотаю!» Замотала і віддає з щирою усмішкою: «Тепер я за вас спокійна». Воу! ти ж тьотка, ти ж маєш мені нахамить!


Павло: Таке враження, що емпатії стало більше. Мені подобається відчуття єдності. Я дивлюся на свого батька, який вічно голосував за комуністів, а він такий: кінчена русня! Класно, що до нього дійшло. Жахливо, що такою ціною.


Стас: Свідомість піднялася на якийсь новий рівень, почалася самоорганізація. А скільки громадських організацій тепер, українська волонтерка в топі. Ніхто ж не змушує, всі добровільно скидаються, працюють. Недавно заговорили з дружиною про минулий збір Притули. Каже, Monobank надіслав їй сповіщення, а поки дійшли руки, то збір уже був закритий. Вона так засмутилася, бідненька, що не встигла скинути.


Ми коли з-за кордону спостерігали єднання українців, то хотілося бути часткою цього шаленого розвитку. Жити в цивілізованому світі, повністю відгороджено від Росії, — це те, на що ми заслуговуємо і чого хочемо.


Павло: Наша перемога буде повною і невідворотною. Ніхто більше не подумає подивитися на нас як на жертву.


Стас: Кожному, окрім новин треба, давати хороші емоції. Грали в госпіталях для військових. Коля Сєрга організував нам концерти для «привидів Києва». Ми приїхали до них, почалася тривога, ми спустились у бомбосховище і там зіграли бункерний концерт. Для одної з бригад ССО грали, ми були подарунком на день народження їхньому пораненому побратиму.


Павло: Ми грали і благодійні концерти, щоб зібрати на старлінки. ГО, якій ми довіряємо, все організувала.


Стас: Наша музика завжди заходила аудиторії, а під час великої війни навіть більше. Стараємося допомагати музикою. Київ — наш дім, тому ми хочемо зробити його кращим, прикрашаємо його музикою, як художники муралами.


 

Мапа улюблених місць Стаса і Павла


Павло: Звук Києва — це ми. Смак — «Ярослава». Можливо, Клопотенко, точно не «Київська перепічка», сто років її не їв. Запах — весняні квіти, осіннє листя.


Стас: Люблю маршрут від Пейзажки по Андріївському на Володимирську гірку. Це вже класика.


Павло: На Оболоні парк «Наталка» зараз так класно зробили, що по ньому гріх не погуляти. Ближче до центру — Золотоворітський сквер і всі прилеглі вулички подобаються.


Стас: Я фанат старого Києва, саме центру. Ось де театр «Сузір’я», в арочку зайти і до Пейзажної алеї можна вийти через дворики. В них немає нічого аж такого особливого, але там тихенько, затишно.


Павло і Стас: Улюблена вулиця — це Ярвал, однозначно.





Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.



Над матеріалом працювали:

Інтерв'юерка та транскрибаторка:

Авторка:

Наталія Горда

Софія Котович

Коректорка:

Фотографиня та дизайнерка мапи:

Анна Пастушина

Олександра Онопрієнко


Знаєте когось, хто може стати героєм нашого проєкту? Заповніть анкету та поділіться історією цієї людини

bottom of page