Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
Музей «Третя після опівночі» — єдиний в Україні, де всі екскурсії проходять у темряві із супроводом незрячих гідів, тому це не тільки спосіб зрозуміти побут незрячої людини, а і яскравий приклад соціального підприємництва. Окрім екскурсій, відвідувачі можуть побувати на концертах і вечерях у темряві, де музиканти та офіціанти — незрячі люди, а також купити свічки, які зробили гіди музею.
Ми поговорили з музейним гідом Ярославом про його відчуття міста та інклюзивність київського простору. Зустрілися біля Золотих воріт, пішли у сквер сфотографуватися і сховалися від дуже похмурої погоди у найближче кафе. Там він розповів свою історію, яку запрошуємо почитати
МІСТО НА ДОТИК
Я став незрячим у 5 років. Пішов у перший клас, коли мені було 8, і для цього переїхав з Ніжина до Києва у школу інтернатного типу. Вона була на Куренівці, на перетині Вишгородської і проспекту Правди, де McDonald's. Це був заклад для незрячих дітей або з глибокими порушеннями зору, ще там вчилися слабозорі діти і з хорошим залишком зору, а також діти з ментальними порушеннями. Програма була як у звичайній середньоосвітній школі, єдине, що там було 12 років навчання. Звісно, з різними специфічними корекційними заняттями.
Київ полюбив не одразу, довго звикав, адже рано був відірваний від батьків, місто здавалося чужим. Спочатку кожні вихідні їздив додому, потім рідше, а тоді, коли сам зміг їздити, знову часто.
Колись давно можна було проїхати місто за 20 хвилин на автівці, від заїзду з боку Броварів до виїзду на площу Тараса Шевченка, якщо пощастить зі світлофорами — їх було менше, як і заторів. Я пам’ятаю Київ вільнішим, коли і людей було менше. Потім він почав заселятись, я застав будівництво всіх цих торгових центрів, житлових кварталів. Вони дуже швидко будувалися: їдеш — нічого нема, знову їдеш — уже фундамент, потім хоп — будівля.
Пам’ятаю Київ початку нульових, це було російськомовне місто. Зараз, звісно, змінилося. Після початку великої війни я приходжу в кіоск, де працює людина із Середньої Азії, і вона вже українською починає спілкуватися. Чуєш, що людина переходить, підтримуєш — красунчик, молодець, давай-давай, все вийде. А взагалі ще на початку 2010-х Київ почав потихеньку українізуватися. У побуті я спілкуюся суржиком, а на обох роботах українською, у нас же ж закон, що всі служби мають надавати послуги державною мовою, і це правильно.
Зараз мені Київ подобається. Я став звикати до нього у старших класах, коли міг більш-менш самостійно пересуватися, і підлітками, класі в 10-11-му, ми із друзями часто гуляли на лівому березі. Я почав відчувати місто, і потихеньку змінював своє ставлення, полюбив. А яскраві моменти пов’язані зі студентством, це вже повне занурення. Навчався у приватному медичному коледжі при Інституті екології (нині це Міжнародна академія екології та медицини — ЖК) на Харківському шосе, через метрів 200 був мій гуртожиток. Наші навчальні аудиторії були на території міської клінічної лікарні №1 і в корпусі Київського медичного університету, біля парку Партизанської слави.
Багато хто з моїх знайомих студентів із інших міст, містечок і сіл не зрозумів Києва і поїхав назад чи в інше місто. А я усвідомив, що напевно звідси вже не поїду.
Деякий час я жив на Виноградарі, на Харківському масиві, ну а зараз живу на метро «Чернігівська», це Деснянський район. Він мені подобається, я там провів частину студентських років. Працюю в лікарні біля метро «Святошин», і це так собі місцевість через промзони.
Люблю центр міста, але не хотів би там жити, лише в плані прогулянок, відчуття атмосфери, він енергетично потужний. До того ж дуже простий в орієнтуванні: одна вулиця перетинає іншу, пішки можна будь-куди перейти. До Подолу недалеко, там частина моєї молодості проходила. Обожнюю набережні Дніпра, але особливо — Русанівську.
Люблю осінній запах Києва і коли пора тепла, суха осінь і листя шурхотить по тротуарах, і в дощі, коли пахне прілим листям, каштани падають.
Влітку мені будь-яке місто погане, взимку плюс-мінус, навесні добре, а от осінній Київ мені найбільше подобається.
ТРЕТЯ ПІСЛЯ ОПІВНОЧІ
Моя основна професія — масажист, а ще працюю в музеї. Спочатку я хотів потрапити туди просто на екскурсію. А потім так збіглося, що в час, коли, крім роботи в лікарні, мені хотілося чогось нового і я думав, чим би зайнятися, подзвонив знайомий і сказав, що музей шукає гіда, чи хочу я спробувати. Наступного ж дня я поїхав на співбесіду. Музей називається «Третя після опівночі», тому що це найтемніша пора доби.
Це простір, де все максимально безпечно облаштовано, поруч гід незрячий, і він може чудово контролювати групу, хто куди пішов, хто де знаходиться. За півтори години в абсолютній темряві ми намагаємося імітувати день людини з усіма побутовими справами, але в нових умовах.
Спочатку це було задумано просто як розвага, потім виявилося, що воно несе соціальний контекст. Я навіть на вулиці зустрічав людей, які хочуть допомогти, і питав, звідки вони знають, як правильно. А вони кажуть, що були в музеї. Питаю, хто був гідом, потім пишу в чат, що «підопічних» зустрів.
Ми стали робити виїзні події, брати участь у фестивалях, виставках. Робили різні проєкти у нашому музеї та в інших локаціях, і це переросло у виставки архітектурних пам'яток світової культури, кіномистецтва (відвідувачі навпомацки впізнають героїв улюблених фільмів і мультфільмів — ЖК) із квестом, банкнот (можна на дотик ознайомитися з бюстами видатних українців і макетами будівель, що зображені на грошових купюрах — ЖК), вечері у темряві тощо. Ми почали співпрацювати з різними організаціями, бізнесами і потихеньку розширюватися. Запустився великий інерційний процес.
У часи до ковіду і до воєнного стану дитячі екскурсії були до четвертої вечора, іноді студентські. У вихідні здебільшого родинні або групи друзів. Іноді приходили соціальні працівники, щоб відчути себе у цих умовах. Дідусі та бабусі до нас майже не ходять, більше молодь.
Музей — це не інклюзивний простір, він не обладнаний спеціально для незрячих, але тут ми взаємодіємо і ділимося досвідом з іншими людьми. Простори при спільнотах і товариствах для людей з інвалідністю приносять, як на мене, більше шкоди, ніж користі.
Чому незрячі мають збиратися серед незрячих, а не за вподобаннями? Кіно, риболовля, технології, театр. Я за те, щоб вони були у соціумі, спілкувалися з іншими людьми.
У перші дні вторгнення майже вся команда музею виїхала з Києва, і він не працював аж до кінця травня. Ми не планували відкриватися, це люди самі почали дзвонити, писати, чи можна на екскурсію. Ми кажемо: ухти, нічого собі, давайте спробуємо! Наш музей знаходиться у підвальному приміщенні, тобто це, грубо кажучи, укриття, тож відвідувачі в безпеці.
Ідея робити свічки у музеї прийшла до нашої проєктної менеджерки, а крутять їх гіди. Розкуповують дуже швидко (чорні та жовті хендмейд-свічки з рельєфним візерунком сот розходяться як подарунки і допомагають збирати кошти на покупку корисних речей для військових — ЖК).
НЕОСВІТЛЕНИЙ БІК УРБАНІЗМУ
Київ не був інклюзивним і зараз таким не є. Є пандуси, звукові світлофори, а ще біля пішохідних переходів є яскрава пухирчаста плитка перед самою проїжджою частиною. Але немає стандартизації, і багато чого зроблено, але неправильно. Наприклад, пандус прописаний у будівельних нормах, жодна кав’ярня, лікарня чи ЖК не може відкритися, поки будівля не буде доступна для людей з інвалідністю, проте важливий його нахил, і часто він куди більший, ніж треба. Зараз ми нарешті достукалися до Держстандарту України, щоб розробити єдиний стандарт і переробляти світлофори до ладу. Процес зарухався, побачимо, як це буде реалізовано.
Тож поки що Київ у плані мобільності, доступності геть кепський, проте, хай повільно, але ми це змінюємо. Часто державні органи намагаються зробити, але не знають як, європейський досвід теж не є ідеальним і правильним, у наших умовах треба робити щось нове. Крім того, багато, наприклад, незрячих людей ніколи не ходили по вулиці без супроводу, вони не вміють орієнтуватися у просторі самостійно, й апробовувати спеціальне обладнання потрібно не на них. А справді знаючих людей не так багато, і їм складно впроваджувати свої розробки. От у моїй школі була тактильна орієнтувальна смуга для незрячих, навігація чудова! Проте її робили близько 10 років через документи, зміни норм і влади.
Нам якоюсь мірою пощастило, нас почули, і чотири станції метро зробили правильно, не ідеально, але близько до того: підйомники, з’їзди. У метро є спеціальна служба, яка супроводжує незрячих людей. Часто буває, що перехожі пропонують свою допомогу. У супермаркетах немає проблем, у великих мережах працівники навіть мають тренінги, як незрячих обслуговувати. Я знаю випадки, коли незрячим людям у ресторані відмовлялися читати меню, але вони поодинокі, й у мене самого такого не бувало. Або от, наприклад, хочу випити кави й підходжу до вуличної точки, питаю в бариста, яка кава в них є, то жодного разу ніхто не кинув «візьміть почитайте», ні, завжди перелічують. І тут є ще комунікаційний момент: незрячі люди намагаються бути лаконічними, стараєшся якомога меншою кількістю питань отримати багато інформації.
Деякі українські міста переймають досвід європейських країн — встановлюють меморіальні дошки шрифтом Брайля і 3D-моделі історичних пам'яток: пам’ятники, собори, вежі, абсолютно точно у всіх деталях виконані, просто зменшені, щоб людина незряча або з поганим зором могла на дотик обстежити цю 3D-модельку і зрозуміла, як воно виглядає, а ще прочитала опис шрифтом Брайля. У цьому плані непогано розвинулися Львів і Одеса, в Ужгороді зустрічав, чув, що в Івано-Франківську та Черкасах теж непогано. А от у Києві, за чутками, поки що 3-4 таких макети (як вони реалізовані, не знаю, бо не обстежував їх особисто), тож є куди рости.
Мій день абсолютно такий, як в інших: вирішення побутових справ, робота. Відвідувачі екскурсій часто питають, чи обладнана моя квартира. Ні, звичайна. Гаджети теж тепер повністю доступні, як-от смартфони чи комп’ютери. Інтерфейс озвучений, і так можна отримати всю інформацію, яку зазвичай людина сприймає візуально. На смартфонах є спеціальні жести, свайпи чи доторки двома пальцями, наприклад, тож можна користуватися соцмережами, навігатором чи будь-якими сервісами — замовити таксі, доставку продуктів тощо. Можна навести камеру смартфона на банкноту, і він її назве. Або на сорочку — і він скаже, якого вона кольору. Можна за його допомогою прочитати візитівку чи документ, дуже багато корисного.
Є спеціальні годинники для незрячих людей (вони тактильні, можна помацати або стрілки, або кульки — прикольна штука), але у мене звичайний смарт-годинник, тут знову ж таки спеціальні натискання та змахування, він може озвучити так само, як смартфон, або провібрувати. Я зараз не користуюся тифло-технікою (тобто технікою для незрячих). Книги читаю здебільшого на комп’ютері чи смартфоні, це не аудіокнижки, просто девайс озвучує їх так само, як інтерфейс. Літератури шрифтом Брайля мало, тож у щоденному житті практично ним не читаю, хіба на екскурсіях показую, як це робити.
Театри люблю, але буваю рідко, на жаль. Люблю щось сучасне. До кінотеатрів рівносердно ставлюся. Я не дуже люблю фільми, і це не із зором пов’язано: просто для мене 10-15 хвилин на YouTube — це вже достатньо, я звик до такого формату, а залипнути на півтори години у фільм не дуже подобається. Та й атмосфера сама: попкорн, кола, — я не любитель, краще вдома подивлюся, аніж слухати, як хтось жує.
Я був у багатьох музеях Києва. У Музеї води разів сім, він прикольний. Улюблені — це музей битви за Київ у Нових Петрівцях і музей «Чорнобиль», де нам пощастило з екскурсоводкою, вона була чудова.
Музей «Третя після опівночі», у якому працюю, в центрі, і я коли ходив туди перші рази, думав про те, з чого починалося, — про Ярослава, Володимира. Якщо йду з кимось, мені можуть прочитати, які є меморіальні дошки.
Якщо це великий торгівельний центр, покупки я роблю не сам, бо це незручно. Ми з дружиною маємо улюблене кафе у нас на районі, але любимо і спонтанно кудись зайти, сісти за столики на вулиці. У кафе, яке ми любимо, працюють кримські татари. Там недорого, нічого особливого не очікуєш, але мангальна просто неймовірна, отримуєш багато задоволення. Улюблене місце.
СВІТЛО НАДІЇ
Я не вірив, що війна стане повномасштабною, але розумів: якщо почнеться, будемо воювати. 24 лютого, десь о 5 ранку дружині подзвонили колеги, що почалося, вибухи. Я теж почув, коли прилетіло по військових частинах, як я розумію. Я, здається, почав збиратися на роботу, але мене відмовили. Потім пішли в магазин, там було багато людей, усі щось скуповували.
Ми виїхали на тиждень до родичів під Київ, там було спокійно, хоч і чули вибухи. Ще майже три тижні провели в Ужгороді і до Києва повернувся на початку квітня. Можливо, ми не б і не виїжджали, але так сталося, що нам треба було.
Коли їхали туди, волонтери роздавали каву-чай, бутерброди, а як повернулися, то вже треба було купувати. Ну, слава богу, отже, все потихеньку налагоджується.
Стільки радості було, як повернувся: ідеш, а там уже відкрилася перукарня, там кав’ярня, відновило роботу посольство. Потім повернувся до роботи і свого звичайного ритму. Зараз часто працюю з людьми, яких торкнулася війна, у моїй лікарні лежать пацієнти з контузіями, неврологічними розладами. Я не масажист-реабілітолог, а просто масажист, але будь-яка маніпуляція масажиста з людиною — це в принципі реабілітація.
Навіть якщо світло вимикають на добу, нам нема чого жалітися, це не найгірше, що може трапитися. Під умовним Бахмутом набагато важче. А в нас якщо не працює один магазин, можна зайти в інший, встигаєш зарядити павербанки, гаджети, нормально.
Я дуже сподіваюсь, що перемога буде осмисленою. Щоб ми розуміли, скільки для цього ми втратили ресурсів, скільки людських життів. Треба, щоб кожен розумів її вартість. Хочеться, щоб вона настала скоріше. Давайте наближати цей момент хто як може, робити все для цього!
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали:
Інтерв'юерки: | Авторка: |
Наталія Горда | Софія Котович |
Транскрибаторка: | Фотографиня: |
Ірина Чергенець | Олександра Онопрієнко |
Редакторка: | |
Анна Пастушина | |