Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
Євгенія Подобна — тележурналістка, репортажистка, лауреатка Шевченківської премії, викладачка Інституту журналістики, а ще людина принципів, яку ми любимо і поважаємо. Вона знімає документальні фільми, з 2014-го послідовно висвітлює тему війни і написала кілька книжок, найвідоміші з яких «Дівчата зрізають коси» та «Лютий лютий 2022. Свідчення про перші дні вторгнення».
Зустрілися з Женею біля її улюбленого Червоного корпусу КНУ, за розмовою у парку Шевченка незчулися, як минуло кілька годин. Читайте про Київ, біль війни і вміння бути вдячною.
ДЕ ЗБУВАЮТЬСЯ МРІЇ У мене родичі жили на Теремках, тому до Києва я вперше їздила у 9 років, і перше моє враження — це ми з лівого берега їхали — «Батьківщина-Мати» і Лавра. Лавру малювали в книжках, а я читаюча була дитина і тут її побачила. Захоплювало не те, що я у великому місті, чи Дніпро, а що я це бачу вживу. Але це була поїздка мельком, через кілька місяців нас повезли екскурсією зі школи. Я тоді жила в Прилуках Чернігівської області. Одна з принад, соромно зізнатись, якою нас заманювали на екскурсію, — похід в McDonald’s. Я купила happy meal, він був у такій коробочці, усі збирали іграшки і серветки, а здуті кульки з тої поїздки потім навіть в інші міста переїжджали. Маю фото, це мені було 10 чи 11, від горшка два вершка в маминій перешитій курточці. Ми виїжджали о 5 чи о 6 ранку, і ту ніч я спала у бігудях, бо як це — їхати в столицю і ти там некрасіва будеш! З тої поїздки пам’ятаю тільки Михайлівський собор і McDonald’s.
Я чомусь собі з дитинства вважала, що буду жити в Києві, мінімум у Харкові. А потім це вербалізувалося у щось більш конкретне — страшенну мрію вступити до університету Шевченка. Мені здавалося, що після цього в мене все в житті піде як по маслу, тому що вступ — це найстрашніший етап, який треба пережити. Він мені дуже дорогою ціною дався: два роки, крім музичної школи, в мене розваг не було, я просто заучкою була, тому що коли відкрила перелік літератури, я офігіла, бо з нашою шкільною програмою перетиналася, може, одна десята. І я перечитала абсолютно все, що було в тому списку, а тоді ж інтернету не було, і ти біг у бібліотеку, там немає саме того випуску Ольги Кобилянської «Царівни», і ти бігаєш шукаєш у місті, де одна ледь жива книгарня, не було фейсбуку написати, щоб поділилися книжкою. Але я перечитала все, і мені так прикро було, коли на іспиті попалась «Маруся Чурай», яку ми у школі ставили. А в мене хиталися зуби, випадало волосся, бо я по ночах до другої читала, а о шостій вже треба вставати. Я була така щаслива, коли вступила, а виявилося, що ми не в червоному і не в жовтому корпусі будемо вчитися, це була трагедія, що ми окремо від усіх. Хоча здавати вступні іспити на ВДНГ мені було круто, бо я ж тоді ще міста не знала і родичі, в яких тоді зупинялася, жили якраз поряд, я пішки ходила на іспити.
Перед переїздом у Київ склала список зі ста бажань і протягом першого тижня здійснила 5.
І я була в такому шоці! Ну що це за місто! Наприклад, я в дитинстві була фанаткою футболу і Шовковського — я Шовковського побачила другого вересня в інституті й узяла автограф. Ще я страшенно хотіла попасти на концерт одного співака, тоді всі дивилися серіал «Клон» і перлися від східної теми, і він давав халявний концерт 30 серпня. Місто здійснювало бажання.
Коли закінчила перший курс, я зрозуміла, що мені мало, і захотіла вступити на історичний в Шевченка на заочку на підводну археологію. Якраз у тому році запровадили ЗНО, і в запрошеннях була неправильна адреса: Велика окружна (якої не існує), а в Києві є Окружна, Кільцева і Велика окружна дорога. Через цю плутанину я запізнилася на іспит з історії рівно на три хвилини, і мені сказали приходити наступного року. Наступного знову писала і склала біологію під 190 балів, дивилася на медичний університет, там заочки не було, пішла у Драгоманова на біологію, це дуже крута наука.
З 1-го вересня я почала шукати роботу: першокурсниця, кому ти там особливо треба, подавалася скрізь, на всі конкурси, стажування. Потрапила в газету у відділ додатків, писала про покупки, подорожі, фінанси і дуже вдячна за цей досвід. Потім почалася фінансова криза, і я писала для різних видань, на телебаченні працювала, а паралельно вдарилася в науку — працювала в архівах над дисертацією. Ніколи не думала про військову журналістику. НЕМИНУЧА ТЕМА
Писання на тему війни і робота воєнкором почалася з почуття провини, бо в мене тато з Донбасу, в мене там могили дідуся з бабусею в окупації вже 9 років. Пам’ятаю, по телебаченню показували, як збивають герб у Горлівці, і в тих місцях, де ти пів дитинства провів. Це для мене була така трагедія — я не плакала, я вила. Таке відчуття, що в тебе землю з-під ніг забрали, і не знаєш, що тобі робити. Був інформаційний спалах, як згодом і 2022-го, і я розуміла, що він почне стихати. У той перший рік багато знімала про поранених в госпіталях, одному зібрали на лікування сюжетом, робила сюжети про волонтерські ініціативи — це зараз усі все знають, а тоді сітки — це було нове, треба було розповісти. У вільний час патрала мішки на кікімори, ще щось дрібне робила.
Після Дебальцевого все різко перестало працювати, падали пожертви. До цього ми могли 60 тисяч зібрати після сюжету, а після — дві. Таке зло взяло: серйозно? ще ж нічого не закінчилося! Тоді я поїхала на схід. Вичерпала себе тут. Треба було людям просто щодня тикати носом у те, що відбувається.
Дуже боялася, що не зможу, був такий страх, що коли стрілятимуть, я почну істерично кричати, тікати, але побачила, що поводжуся адекватно, я можу. У перші відрядження їздили лише удвох із оператором, потім до нас приєднався водій. На сході ми були як мінімум по 9 днів на місяць, робити новинні сюжети, я була журналісткою і сама їх монтувала. База на той момент була у Слов’янську, а потім у Бахмуті, ти дві години пиляєш в Авдіївку чи понад три у Трьохізбенку побитими дорогами і вже нічого не хочеш, а потім увечері сідаєш монтуєш сюжет і видаєш у той же день, це дуже важко фізично.
Наприкінці 2014-го року ми на роботі розподіляли, хто над чим працюватиме, і я взяла тему війни. Одною з тем були жінки в армії, тоді диковинка. Тобі в дитинстві вдавлюють в голову, що ти ж дєвочька, ні на що не здатна, і тут я бачу жінок в армії, знімаю сюжет про Марію Берлінську, прозріваю, що оформлені швачками і прачками дівчата командують взводами. І якщо знімала десь у підрозділах, то обов'язково показувала присутність там жінок. Роззнайомлювалися, розпитувала про побутові речі, про те, як їх сприймають. Я не військова, але і до мене були тоді питання дивні: ти шо, ночувала з мужиками в одному бліндажі? Так, уявіть собі, і всі просто спали.
І от я почала збирати інформацію для книжки «Дівчата зрізають коси», видавці казали, що ніхто це читати не буде, але я все одно сподівалася. Якось випадково УІНП такий: давай ми видамо (її можна прочитати тут — ЖК). З більшістю героїнь книжки познайомилася під час поїздок на фронт, когось мені рекомендували хлопці. Найкрутіше інтерв’ю було в сараї під Зайцевим на розбитій вулиці, поряд «стрєлкотня». З багатьма в Києві зустрічались, бо їм так зручніше було. Із 25-ти чотирьох уже немає, одна зникла безвісти і є надія, що вона в полоні, ще одна пройшла полон, інша підірвалася на міні і тепер у важкому стані.
Багато хто каже фразу «коли ми повернемося до мирного життя…» — ми не повернемося. Усе буде по-іншому.
Для ветеранів буде найголовніше — зрозуміти, для чого вони пережили те, що вони пережили.
Якщо вони будуть бачити, як тут далі продовжують довідки в басейн купувати і що все, як раніше, їм буде складно. Бо наша перша підтримка солдата — це показати, що поки вони були там, ми втримали країну тут і щось змінилося на краще. Лавочки зрештою поставити там, де вони ВЛК проходять, це про повагу, от із цього треба починати. Думаю, ветерани повернуться кращими, ніж вони ішли, війна не міняє, вона просто показує те, що було під нальотом виховання, суспільної думки, оголює справжнє, показує тобі тебе самого.
Після першого випадку обстрілу, коли мене боєць закрив собою (він живий), я зрозуміла, що життя не буде таким, як раніше, тому що якщо є людина, яка була готова за тебе віддати життя, ти повинен за це віддячити. От я собі вирішила, що я буду платити тим, що ніколи не пройду повз чуже горе і якщо бачитиму скотство, буду з ним боротись. Найважливіше, що я можу для своїх мертвих, — це зробити так, щоб країна, за яку вони загинули, стала кращою. Я не зміню всю країну, але я можу змінити щось навколо себе.
Не ветеранів треба адаптовувати, а країну адаптувати до ветеранів.
Кілька років тому питала бійців, що ми маємо робити, щоб вони відчували вдячність. «Хочемо, щоб нас поважали». В чому це має проявитися? Дуже важливо, щоб ветерани навчилися артикулювати це, бо всі люди різні. Не буде якогось універсального рецепту, але треба не забувати.
Найстрашніше — коли забувають. І для мам, дружин, дітей загиблих теж. Найперший наш військовий загинув на Донбасі 13 квітня 2014 року, Геннадій Біліченко. І ми через два роки, здається, поїхали на місце його загибелі, його дружина сказала, що людина помирає двічі: перший раз — фізично, удруге — коли забувають, не дайте йому померти вдруге. Я робила те, що мені до снаги: дзвонила мамам у день загибелі хлопців, навіть незнайомим. Добрий день, мене звати Женя, я ціную, мені не все одно, мені болить, тому що він за мене життя віддав. Це ж не потребує грошей. Не треба чекати чогось, зараз можна починати. Я думаю, якщо ветерани будуть бачити, що ми ні мертвих, ні живих не забули, вони не будуть так сильно петеесерити.
Інколи бачиш бійця: порепані руки, потріскані губи, обличчя обвітрене, шеврон бригади забув зняти, ти приблизно розумієш, звідки він їде, підходиш і дякуєш. Якось просто тут, у парку Шевченка, до мене підійшов хлопець: пам’ятаєте мене? ви мене проводжали на війну. Я вже не пам’ятала його, тільки саму подію. Це був 2014 рік, самий початок, Нові Петрівці, їх, добровольців, на жовтих шкільних автобусах відвозили на фронт. Він каже: мене ніхто не проводжав, ви підійшли, мене обняли, перехрестили і сказали, що все буде добре, ти ж повернися тільки живий, добре? В мене було поранення в ногу, але я пообіцяв повернутись живим і ось повернувся. Такі дрібниці, а воно їх тримає. Незнайома людина незнайомій людині, ми імен одне одного не знаємо.
Це особливість війни, що ти й не знаєш, як його звати, але він тобі рідніший за багатьох рідних.
Усі вивчають досвід американських солдатів із ПТСР, а в нас, як на мене, із балканцями набагато більше спільного, і треба спиратися на їхній досвід, помилки, плюси і мінуси. Мій товариш із Боснії займається воєнною тематикою, вшануванням своєї війни. Я їздила дивитися і вивчати, як вони з цим живуть. Мені дуже подобається, як вони тримаються за свою пам’ять. У них багато музеїв, і то таких, що ти виходиш із них іншим. У них, наприклад, є музеї воєнних злочинів, воєнного дитинства. Коли тобі розказують, що вбили двох людей, — це одна справа, й геть інша — коли ти бачиш кайданки з їхніх рук. Мені запам’яталася серветочка, яку дівчина не встигла довишивати, бо в її дім прилетів снаряд. Нам теж треба це зберігати, зараз це докази, але потім вони стануть історією.
Мені пообіцяли особисте знайомство з Меліхою Варешанович (жінка з відомого на весь світ фото осади Сараєво, яка красиво вбрана йде вулицею, що обстрілюється — ЖК), їй уже сказали, що я українка, яку вона дуже надихнула, лишилося поїхати до неї.
ЛЮТИЙ ЛЮТИЙ
У лютому їздила в зону відчуження знімати, почала робити фільм про Чорнобиль-2 до річниці трагедії. Це була пекельна робота знайти бодай солдатів звідти, це практично всі були росіяни. Але він лишився в загашниках, бо почалося вторгнення. 24 лютого застало вдома, в Ірпені. Про дива: мої батьки приїхали ввечері напередодні, і це стало моїм порятунком, бо коли настала скрута, дбала про них і про їхню безпеку, це мене мотивувало діяти ефективно. Я підготувалася, я всього цього чекала. Та почуваюся винною: погано робила свою роботу, якщо стільком людям не дійшло, що треба готуватися. У мене з вікна було добре видно оці всі вертольотики, трошечки Гостомель і Бучу. В будинок прилетіло вже в березні, мені друзі-військові, що воювали в цьому районі, з аеророзвідки скинули фотку, що під’їзд уже горів.
Утім, сталося ще одне диво: моя квартира побита, але єдина не згоріла, і в мене хоча б речі лишились. Нижні поверхи кацапи зламували і крали речі, до моєї не дісталися. І мені навіть не йдеться про те, щоб щось не вкрали, а щоб їхні ратиці там не ходили, бо це мій дім! Я знала, що побачу, коли повернусь, але ти до цього все одно не можеш бути готовим…
Я ледь не кожні вихідні спершу їздила додому і вимивала квартиру, це як миєш покійника перед похованням, це ж мій дім, я там була щаслива. Складалась клубочком у себе на дивані і просто лежала вдома, хоча це йде дуже безпечно було. У Ліни Костенко є вірш «Якими я скажу тобі словами, що ти в мені повік не одболиш!», то для мене це про мій дім. Але настає момент, коли треба переставати ходити на кладовище, навіть до того, кого любиш. Мені дали довідки про демонтаж, я звідти забрала всі речі і порозвозила по друзях. Я вдячна цьому дому, що він у мене був.
Ти не можеш не цікавитися воєнною психологією, біологія дає базу. Грубо кажучи, коли після евакуації блюєш і нічого їсти не можеш, тремор у ногах і всю тебе трясе, то розумієш, що це нормально, це просто реакція на стрес і що за тиждень воно мине. Я собі дозволяю дуріти як хочу — от хотілося мені все літо ходити додому і мити підлогу і стіни, які все одно знесуть, і я собі дозволяла. Хочеться мені плакати — плачу і не вдаю, що я сильна.
Останнім часом я помітила, що перестала плакати від горя чи болю, а почала плакати від радості та зворушення.
Я по роботі була у Кракові і, коли був вільний час, пішла «Пані з горностаєм» дивитися, а там у музеї на екрані висвічується наш прапор і польський, українською написано «ми разом» — я ревіла так, що мене пів музею заспокоювало. На кордоні мішаниною польської, української й англійської пояснювала, що я дуже вдячна полякам.
Книжку «Лютий лютий 2022…» ми (у співавторстві з Дар’єю Бурою — ЖК) віддали у видавництво наприкінці березня, вона була написана менш ніж за три тижні. Я якраз тоді евакуювалася з Ірпеня, мало спала, дізналася про прильоти в мій будинок, із чоловіком зв’язок був тільки по 5 хвилин по вечорах. І як у Лесі Українки «щоб не плакать я сміялась», то щоб не плакать, я писала. Ти телефонуєш у Херсон і слухаєш, що вони вже в окупації, але тримаються. Женю, ти послухай, які в нас люди, все в нас буде круто. Чернігів був у півкільці, і пожежник звідти у свій перший вихідний погоджується поговорити, не всюди ловить. Ми плакали, ми сміялися, ми одне одного підбадьорювали. Маріуполь, Сєверодонецьк, Волноваха — в мене герої були з таких точок, де жах що робилося, і якесь таке єднання було під тою обкладинкою.
Це така дивна книжка, але вона мене витягнула. По-перше, ти щось робив руками, по-друге — ти відчув, що країна тримається, так, важко, так, в окупації хтось, але ж, блін, тримається.
Потім була «Міста живих, міста мертвих». Зараз пишу книжку про вулицю Яблунську. Я думаю, що це історія надовго. Я приїхала в Ірпінь у перші числа квітня, він іще був нерозмінований, тільки-тільки тіла з вулиць позбирали. І якщо ти коли-небудь уявлятимеш кінець світу, то він має виглядати так. Ми коли виїжджали, мама сказала мені: напишеш про це колись або знімеш фільм, у тебе добре виходить. І от я зрозуміла, що треба це все бігом записувати. Плюс про «Лютий лютий 2022…» ми зі співавторкою думали, що це газета під обкладинкою, тобто буде актуальною місяць. А виявилося навпаки, бо зараз ці самі люди дивуються: так було? Це така фотографія отих перших днів, ти вже не повернеш ті емоції та думки, людина забуває. І до того ж я побачила відео, як у Волновасі в перші дні після окупації кацапи почали українське викидати з бібліотек, і зрозуміла: якщо вони в перші дні — ще до повної зачистки міста! — почали з книжками нашими воювати, отже, треба писати книжку. Найбільша увага до моїх книжок у чехів та німців, поляки «Дівчата…» читали, а «Лютий лютий 2022…» українці, кожен упізнавав себе. Я зараз збираю команду, щоб зробити онлайн музей-архів, де всі відео, фото, свідчення, аудіо, тексти, щоб воно все було зібрано в одному місці на сайті і перекладено англійською. Тому що жодна книжка всіх історій не вмістить. Це буде з прив’язкою до карти, щоб люди клацнули: ага, там відбувалися бої такого-то числа, ось такі фотографії, цей загинув, той вижив. У Бучу й Ірпінь приїде багато людей, і треба, щоб вони розуміли, яка історія в цих міст, і щоб люди за кордоном могли користуватися, перевіряти інформацію.
Я зараз починаю сама себе дресирувати щодо сприйняття смерті. Я зі своїм товаришем Сашею Маховим за кілька днів до початку повномасштабної війни сиділа разом на дивані на якомусь заході в нас на каналі. І коли я вперше після його смерті опинилася в тій самій кімнаті, пів наради в мене текли сльози. За останній рік загинуло багато моїх друзів і товаришів, і вчуся по-новому сприймати їхню смерть. Витісняти біль від втрати усвідомленням того, як круто, що ці люди були в моєму житті, що вони принесли в нього стільки хорошого. Зараз я, будучи там, просто згадую, яким хорошим був Сашка. Я записала інтерв’ю з його нареченою для нової книжки, у такий спосіб Сашка й далі живе. І зрозуміла, що дякувати треба при житті, тож останнім часом дякую усім і кожному за будь-якої нагоди.
Одне слово-паразит за цей рік було — дякую.
МОЄ МІСТО, ЯК ТИ?
Коли велика війна почалася, для мене одне зі страшних видовищ було побачити темний Київ, ще не блекаутний, а коли багато людей виїхало. Звикла ж, що це місто, як Лас-Вегас, а тут купа погаслих вікон, страшна картинка. Моє місто, як ти?
Після евакуації одного вечора заснути не могла, на ноуті фільм викинуло з Поляковою та Дзідзьо, і там перші кадри, де вони по Андріївському узвозу йдуть. Я тоді подумала, що такого Києва більше не буде, а приїжджаю — він є. Коли приїхала сюди остаточно, пішла на Виставку, до корпусу універу, де все починалося, де востаннє така невідомість була. Сіла на лавочку, де ми з мамою чекали списки тих, хто вступив в інститут, рівно половину життя тому було роздоріжжя, бо для вступу інших варіантів не мала. І ось минає 16 років, ти знову сидиш, і твоє життя вирішується, все пішло по колу. Я там років 11 не була. Мені полегшало…
Взагалі, я жила багато де. Жила на Виставці, це було моє перше житло в Києві. В гуртожитку з перервами, бо там то холодно було, то ще щось. Я знімала квартири на Дорогожичах в різних місцях. А потім дуже довго жила в передмісті аж під Бородянкою і маршруткою їздила, тоді в Ірпінь переїхала. Я сміюся: Києву зраджувала з передмістям, але дуже його люблю.
Подобалося гуляти Андріївським узвозом, вечірній, коли туристи розходяться, він мені такий романтичний і таємничий. Просто по вулиці ходила, могла вилізти на Замкову гору, піднятися до замку Річарда Левове Серце. Люблю Поділ, я його фанатка, це моє перше улюблене місце в Києві, могла гуляти там постійно й у дворики заглядати. Вже багато чого перебудували за 16 років, які я тут. Зараз мене чомусь почала перти вулиця Богдана Хмельницького, там письменники радянські жили, і чоловік жартує, що мені треба йти в літературу, доля виводить: в Ірпені оселилася, де парк Письменників, зараз ходиш повз Роліт.
Я в дитинстві страшенно любила вокзали і потяги, все найкраще одягала, бо це ж така пригода — проїхатись у плацкарті. Вокзал завжди був тригерний. От ти приїжджаєш перші місяці в Київ, ти одна у великому місті, фінансово важко, але коли з мамою приїхали подавати документи в інститут, то вийшли на вокзалі і кажу: мам, я вдома.
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали:
Інтерв'юерка та редакторка: | Фотографиня: |
Анна Пастушина | Олександра Онопрієнко |
Авторка та транскрибаторка: | |
Софія Котович | |