Українському суспільству зрезонувала акція Йосипа Гусака, коли він за допомогою написів на папері утворив напис useless на автівках ООН, припаркованих на одній із київських стоянок. Це сталося після неоднозначної реакції ООН на підрив Каховської ГЕС — мовляв, не ясно, чи винна в цьому Росія.
Є ймовірність, що ви бачили інші акції Йосипа, гуляючи містом, адже він не вперше висловлюється за допомогою постерів із текстом. Ми зробили фото біля одного з них, впізнаєте цю арку?
ВІДЧУТТЯ МІСТА Я працюю з усім, що візуальне. Втілюю зміст у слова, а потім переводжу це у графіку, фото, відео. Буквально все, чим я займаюся в житті, — це генерую контент. Фактично працюю з першого курсу — я вивчав філософію у Франка — і завжди займався тим, що мені подобається. Уже 8 років я дизайню, близько 10 років фотографую. Часто знімав репортажі літературних подій, потім відійшов від цього, працював у агенціях , із рекламою, зараз я артдиректор, тобто формую візуальне наповнення від брендингів до реклам.
Родом я з Рівного, прожив там до 16 років, але не маю сентименту до цього міста. Потім поїхав до Львова вчитися, побув там 2 роки, паралельно катаючись до Тернополя на фестивалі чи вихідні. Львів дуже красивий восени на світанку, коли над порожнім містом туман. Мені окей туди приїжджати, але жити там — ні. Після Львова на два роки переїхав до Києва, частково через роботу, частково з особистих причин. Я тоді жив на Академі, до центру було їхати просто довго, а коли виходив у Novus біля метро, то проходив повз 20 казино, я реально порахував їх. Далі був Харків, і теж два роки. Кілька разів я поїхав туди автостопом, завагався, чи переїжджати, а тоді знайомі запропонували пожити у їхній квартирі, годувати кота, бо вони збиралися за кордон на місяць. Я такий: а що ж я втрачаю? І поїхав.
Коли все це закінчилося, то було важко: навернулася робота, не було ні грошей, ні житла, а потім з’явилася величезна кількість контактів, досвіду, людей, які готові з тобою працювати. Здружився з Гамлетом Зіньківським, напросився до нього на тиждень, а прожив кілька місяців. Харків лишається ключовим. Це місто мене навчило і виховало. Я приїхав туди розгубленим хлопчиком, він мене обволік людьми, зробив для мене те, чого не зробило жодне інше місто. Харків мені комфортніший для життя. А його проросійськість — пропаганда. Звісно, ти відчуваєш Росію поряд, адже кордон дуже близько, але там і розумієш, що якщо будеш за Росію, то рано чи пізно по тобі проїдеться танк. Звідти пішла кричалка про Путіна. Ну, неможливо бути проросійським, коли через тебе військові на Щастя їдуть.
Але під час пандемії у Харкові було менше роботи, тож я повернувся до Києва.
Київ для мене довго був місцем, де відчуваєш вижираючу самотність, при тому скільки тут людей і всього іншого. Це добре відчувається у проході під естакадою на Поштовій, він мені уособлює велич і монументалізм міста з його самотністю, адже там майже немає людей, водночас над ним — людна площа.
Хоча другий переїзд сюди дався все-таки легше — я був якимсь більш зарядженим. Мені подобається, як Вася Байдак в інтерв’ю сказав, що на ескалаторі в метро кияни дивляться в телефони, а харків’яни — один на одного. Знайомлячись, у Києві запитують, де ти працюєш, а не просять розказати про себе. Ніби цікаві соціальні зв’язки, якими ти обріс, а не ти сам. Я не звик ідентифікувати людей через роботу. Хоча розумію, що Київ великий, і,можливо, так лише в моїй бульбашці, в яку я потрапив після переїзду.
З Києвом у мене поки тяжко, він тільки з часом почав подобатись, і навіть не весь Київ, а Поділ. Коли я переїхав уперше, то жив на Набережно-Хрещатицькій, потім на Лук’янівці, а тоді на Академі в сраці міста. На Антифіївці (історична місцевість, яка є частиною Татарки та Юрковиці і пролягає вздовж вулиці Стара Поляна наприкінці Нижньоюрківської — ЖК) сподобалося жити, там далеко до метро, тож оренда дешевша, але транспортна розв’язка хороша, сідаєш на тролейбус чи трамвай — і ти в центрі чи на Подолі. А за що окремо можна любити Антифіївку, то це за останні порожні трамваї, які їдуть у депо і в які можна вскочити на Подолі. Повернувшись до Києва, я одразу оселився на Подолі. Він здається мені доволі закритою екосистемою, можна півтора місяця не виходити з району, бо тут є все, що треба. Тут почуваюся комфортно. І мені подобається жити не в новобудовах, а в старих будинках.
Візуально в Києві відчувається нашарованість. Часто, коли ходиш Києвом і дивишся на міський пейзаж, то в тебе кілька шарів будинків, багато деталей, все дуже велике, але таке враження, що його постискало в одну щільну картинку. Це добре видно, якщо стати на розі Круглоуніверситетської та Крутого узвозу. Бессарабка звідти нагадує будівлю з аніме Хаяо Міядзакі.
ВІЗУАЛЬНА ВЗАЄМОДІЯ
Мої проєкти, фото — це все про комунікацію. Іноді це твоя внутрішня рефлексія, іноді місто провокує — щось побачиш у місті й додумуєш. Якось я розвісив постери з написами і порожніми зонами, де люди могли писати свої думки. І це була рефлексія про самотність у місті, бо тут так багато людей, а ти не знаєш, з ким поговорити, це можливість рандомній людині висловитися. На першому було написано: «Мені так дивно повертатися» з приміткою «А ти як?». Постери висіли в різних людних місцях: біля Львівської площі, на Ярвалу. Більшість із них прожили недовго. Було смішно, що один із них висів на гаражі біля «Хармса», і я, звісно, чекав, що його швидко зірвуть, прийшов наступного дня, а той гараж знесли. Найдовше висить біля Vagabond в арочці, там напис «Зробив щось неважливе». Правда, я використав латинську z як рефрен до старословʼянської літери «земля», її зірвали, і тепер там «Робив щось неважливе» і багато підписів типу «випив 4 чашки кави».
Також у мене був мікропроєкт з антенами. Коли йду повз будинки, то люблю звертати увагу на антени на дахах. І от я просто їх фоткав і розміщував ці фото десь поруч. Одна була біля Veterano Brauni, інша у Squat 17b висіла, ще одна у новому Living Room на набережній. Вони провисіли пів року, потім їх хтось навіть не зірвав, а акуратно підрізав.
У різних містах серед моїх друзів є бармени і бариста. Ходив у закритий нині бар Tom Sour, «Хвильовий», BarmanDictat, Squat 17b. Люблю «Світ кави» на Ігорівській, його гарно затіняє дерево, там спокійно. Іноді я працюю в барах, бо для мене це хороший розворот мозку, вихід зі своєї бульбашки і можливість поспілкуватися.
За одну зміну можуть трапитися різні люди: від студентів із Червоного корпусу до начальника поліції. Частину замовлень, над якими я працював, знайшов якраз у барі, коли ви вночі випиваєте, говорите, а вранці такі: «Чуєш…» — і домовляєтеся про реальний проєкт. У Харкові в мене недовго був свій бар, у Києві я працював у закритому барі, з нього 24.02 о 4 ранку я і вийшов.
У критичні моменти, такі як революція чи перший час вторгнення, Київ стає надпотужним містом. Спостерігаєш за цим із захватом і не розумієш, як воно все може так працювати. Зараз це відчувається менше. Хочеться, щоб після перемоги Київ сів на барі за коктейлем і такий: що відбувалося останні 30 років? Цей матеріал створено за підтримки ГО "Інститут масової інформації" та за фінансової підтримки програми МАТRА Посольства Нідерландів в Україні.
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали:
Інтерв'юерка: | Авторка: |
Олександра Власюк | Софія Котович |
Редакторка: | Фотографка: |
Анна Пастушина | Олександра Онопрієнко |
Транскрибаторка: | |
Крістіна Паращєвіна | |