Юлія Найдиш народилася на Луганщині. Там зустріла повномасштабне вторгнення і потрапила в окупацію, звідки виїхала через Росію в Латвію. Влітку Юлія повернулася до Києва і працює сценаристкою «Телебачення Торонто» та Ukraїner. А нещодавно вона заснувала власний медіапроєкт «Дикий Схід», щоб розповідати про людей і простори Луганщини та Донеччини. Особливості мовлення Юлії ми зберегли, адже це одна з її яскравих рис.
«ДИКИЙ СХІД»
Я себе ідентифікую як медійницю, бо дотична до багатьох медіапроєктів: пишу сценарії для Ukraїner, для реклами, «Телебачення Торонто» і роблю свій проєкт. Мені подобається називатися авторкою проєкту «Дикий Схід», хоч у мене там багато ролей.
Коли я повернулася з Латвії в Київ у кінці літа, у мене був величезний запит робити щось про схід. Я походила, подізнавалася і не знайшла проєкту, який би мені підходив ідейно, енергетично, якимись цінностям. Потім я побачила, що «Куншт» і Goethe-Institut проводять медіаакселератор. Я туди подала заявку, і її відібрали, я навчалася, захистила свій проєкт, потім презентувала його медіаспільноті й отримала приз глядацьких симпатій.
Поки TikTok — наш основний майданчик, ще ми адаптовуємо ці відео під фейсбук та інстаграм. Ми прагнемо показати українцям по всій Україні, що ми розуміємо одне одного, у нас схожі цінності. Ми хочемо трошки відбілити репутацію сходу, тому що «Партія регіонів», проросійські сили і російська пропаганда її попсували. Хочемо показати, ким є насправді українці сходу. Ми часто акцентуємо, що сепаратисти і колаборанти після деокупації повтікають або сядуть, а українці сходу залишаться. Ми боремося за українців cходу, за території, де живуть українці. Коли ми повернемо наші території, ми повинні сприймати цих людей не такими, як запам'ятали, який образ нам створили у 2004 та 2014 роках. Я була в окупації на півночі Луганщини, довгий час жила в Києві та розумію це питання з двох сторін.
Росіяни відрізали новоокуповані території від зв'язку, інтернету. Українці там перебувають в інформаційній ізоляції під впливом агресивної російської пропаганди.
Я пам'ятаю це відчуття, коли їдеш 30 кілометрів до Старобільська, бо там під деякими магазинами залишався якийсь провайдер, і в натовпі намагаєшся отримати інформацію з українського боку, яка стосувалася б твоїх територій. Це така порожнеча, коли доступу до новин немає. Мені здавалося, що я маю створити якийсь майданчик, який буде показувати людям, які залишаються в окупації, що про них не забули.
Зараз «Дикий Схід» для всіх українців. Спеціалізованого контенту для окупованих територій в нас немає, але ці теми теж зачіпаються.
РІДНІ ПРОСТОРИ
Усі звикли думати, що Луганщина — це шахти, промисловість. А я собі всігда росла і думала: ну чого так? Я вперше побачила шахтаря в 17 років. Ми з подругою, яка виросла в шахтарському місті, були в магазині, я побачила чоловіка, у якого були підведені чорним очі. Це був 2011 рік, я подумала, що він якийсь гот, неформал, але здивувалася, чого він вдень ходить з такими макіяжем. І я сказала: «Гля, гля!» А подруга пояснила, що він шахтар і вийшов зі зміни, а чорний пил осідає на слизовій, і він не вимивається одразу. Це для мене було відкриття в 17 років.
Я росла, мені мама завжди казала, що як поїду в город, треба буде говорити російською мовою. А я не понімала. Я росла на українському телебаченні, на українській озвучці, вчилася в українськомовній школі, ми всі говорили суржиком.
Для мене суржик — це українська мова.
У нас сільська місцевість, нічого не відбувалось, і про нас мало говорили. Нас записували як до Луганська, і ніхто не розбирався, хто там живе, чим займається, якою мовою говорить, типу: а Луганськ — він яскравий, говорить російською, значить, всюди таке.
Мій батько з 90-х займався інкубацією, я відкрила йому інкубаційну станцію з допомогою гранту, і ми виводили молодняк птиці. І поки я це запускала, то займалася рекламою, розказувала про нашу сімейну справу, показувала, як це відбувається в нас, яке в нас обладнання, чому нам можна довіряти. І я багато говорила з людьми з різних населених пунктів Луганщини. Люблю цей період свого життя, мені здається, я тоді зрозуміла цих людей іще більше. Вони неконфліктні, добрі, з великими серцями, люблять природу і тварин. Вони займаються тваринництвом і городами і реально отримують від цього задоволення, хоч це важка праця. Я часом чую, що на Донбасі злі люди, і не понімаю, де ж вони там водяться.
А ще в нас люблять жартувати. Я коли жила в Росії (був у мене такий період), то бачила, що там не розуміють гумору. Ну їй богу, може, ми над різними речами сміємось. У нашій місцевості люди якщо не жартують, то сміються.
АТМОСФЕРА ДОМУ
У мене специфічна історія з Луганщиною і Києвом, бо я останні роки жила і там, і там. Сумую за сходом, у мене за домом біла крейдяна гора, це дуже красиво. Я не була вдома 11 місяців майже. Це вперше житті так довго.
У мене була велика потреба створити атмосферу дому тут, у своїй київській орендованій квартирі.
Спочатку купила в якомусь квітковому магазині сухі колосочки пшениці — стало краще. Мій батько на агропідприємстві працює, і я любила з ним кататися полями. Ти їдеш, і це такий безкінечний горизонт, і це синє або блакитне небо, залежно від пори року. І що дуже цікаво, весною небо блакитне, а поля зелені, а влітку небо синіше, а поля жовті. І як оці люди можуть бути сепарами?! — у нас синє небо і жовті поля, ми запрограмовані на українство!
Потім я зрозуміла, що хочу очерет, бо у мене він ріс біля річки і ми його часто ставили у вазу вдома. Я тут пішла квітковими, а один стебельочок очеретяного сухостою коштує 50-100 гривень. Очерет! Двічі на рік у нас сусіди палили той очерет, це ціла боротьба була, і пожарні машини, і ми з ними воювали, а вони палили. Скільки мільярдів гривень просто спалено! Я сказала, що коли буде деокупація, поїду додому й буду розповідати сусідам, скільки коштує очерет у столиці, щоб вони перестали його палить. Я хотіла очерету, але не хотіла його купувати і написала про це в соцмережах. Мені там якісь поради давали, чоловіки мені обіцяли кинути до моїх ніг оберемки очерету, але ніхто не кинув.
А пані Олександра Онопрієнко, фотографка «Жителів Києва», до якої я ходила на фотосесію на плівку, читала мої сторізи, вручила мені стебельок очерету. Я була мегасуперрозчулена. Вона не обіцяла мені очеретів, вона просто зафіксувала, зрозуміла, що для мене це важливо.
Я недавно передивлялася архівні відео в телефоні, як для мене звучить Луганщина, і це спів пташок. Такий якийсь фоновий звук усього мого життя, мелодійний, розслабляючий. А ще гул машини. Тому що в нас немає громадського транспорту і майже в кожній сім'ї якась машина, часто вона стара і специфічно гуде. А смакує Луганщина першими помідорами й огірками… і першою полуницею, і першою кукурузою, і першою картоплею, і першим кавуном. Отак смакує.
Я з дитинства хотіла переїхати в Київ. Не знала його, але мріяла. В 10-11 класі надивилася «Підйому» з Притулою, Фреймут і Педаном і захотіла стати журналісткою, вчитися в Києві. Але батьки сказали, що то далеко, сумку клєтчату з харчами не передаси, і того я буду вчитися в Луганську. Вперше я була у Києві 2012 року, приїжджала до хлопця, у нас було кохання-зітхання, я була так закохана, що взагалі не побачила міста, дивилася лише на нього. У 2017 році я сюди переїхала, довго жила на Шулявці й не дуже любила її. Потім жила в Ірпені. А коли 2022 року переїхала, то орендувала квартиру на Бессарабській площі. Я вперше жила сама. І в центрі. Ого прям. Що робить, як не вивчать Київ! Якось восени я йшла на тренування рано-вранці і не спішила, вперше почала дивитися не на машини, не на дорогу, не під ноги, а вгору і розглядати будівлі. І я така: ого, яка красива вулиця, які красиві будівлі! З того моменту захопилася містом, стала цікавитись.
Я познайомилась із Христиною Кулаковською, і вона розказала про «Жителів Києва», я підписалась. Тоді вийшов матеріал про Руфата, який має шаурмішну на Бессарабській площі — Big Mama, вона ж буквально метрів за 50 від мене, і я така: стоп-стоп, а чого так багато навколо відбувається, а я про це не знаю? Почала читати більше і зрозуміла, скільки в цьому тепла і затишку. Я раніше так не розглядала Київ, а коли в мене забрали дім, мені треба було відчувати дім тут. Тобто зрозуміло, що я в центрі Києва, не отримую сільської якоїсь атмосфери. Я усвідомила, що треба пізнати це місто і виявити, що мені тут подобається, а що — ні. Мабуть, «Жителі Києва» показали мені, яка в нього душа. У нього різні ампула, але мені сподобалось, як відчувають його «Жителі…».
Київ — мій вибір, але при цьому я могла 3-6 місяців на рік проводити на Луганщині.
Раніше мала можливість їздити додому щосезону, по кілька разів на рік. Сідала в потяг і вранці була вже на Луганщині. У мене забрали дім, я відчуваю себе внутрішньо переміщеною особою, але мені трошки легше за рахунок того, що я раніше тут жила.
Я люблю Київ, мені тут затишно, подобається його різноманіття. І при тому, що це велике місто і столиця, у мене враження, що це велике село, де всі всіх знають. Що не люблю в ньому — поганючу некреативну зовнішню рекламу.
Я себе відчуваю супер-суперновоприїжджою туристкою. Очевидні всім речі в Києві мені не очевидні. Наприклад, прикол Подолу. Ну окей, ну типу, я теоретично розумію, але не відчуваю цього. Не відчувала Золоті ворота, але почала частіше ходити в тому районі й дещо прояснилося.
Коли повернулася з Латвії, була, здається, п'ята ранку, я вперше гуляла порожнім Хрещатиком. Ходила до Майдану, там висіли прапори країн, які підтримують Україну, і мене це розчулило. Мабуть, це банально, але для мене зараз головна точка Києва — майдан Незалежності.
У день приїзду в мене сталася панічна атака в переході на Майдані. Довкола були люди, вони жили так, ніби нічого не сталося, всюди в кіосках були якісь патріотичні футболки, люди говорили про війну. А я була в тихій окупації — там не було війни. Я була в евакуації — там не було війни. А тут я зустрілася з тим, що війна — це буденність.
фото з особистого архіву Юлії
На День Незалежності була техніка військова. Підійшла, щоб сфоткати, а там оця бойова машина з написами «Старобільськ», «Я люблю Україну» і стела, яка на Майдані. І я просто піднімаю камеру, і в камері цей кадр, ця композиція, а я не можу не плакати, у мене такого в житті не було. Я дописала на ту машину назви своїх північнолуганських населених пунктів. Потім підходили люди з Луганщини, ми обіймалися.
ЩО СТОЇТЬ ЗА АБРЕВІАТУРОЮ
Пам'ятаю, десь у 2017 чи 2019 році я раптом очнулась і виявила, що в Старобільську активно діють переселенці з Луганська, які принципово не могли залишатися в окупації та при цьому не поїхали десь далі. Раніше ж ти напрацював те, що напрацював, і див не стається. А потім нові люди вдихнули життя в наші території, і вони почали змінюватися трошки швидше, а місцеві мешканці бачили, що все можливо.
Я дуже здивувалась, наскільки легко оформити статус ВПО — просто в додатку. Це було супермегалегко. Але загалом у незнайомому місті знайти прихисток, вирішити проблеми з документами — важко, багато що складно гуглиться.
Тим, хто переїжджає, варто комунікувати з місцевими. Дуже важливо мати когось, людину, якій довіряєш. Бо часто, коли ти заходишся під психологічним тиском, то довіра до всього зникає.
Найгірше, мабуть, відчувати, що ти сам, що самотній у місті. Навіть зараз, коли вже досить довго перебуваю тут і облаштувалася, досі відчуваю, що я сама, адже батько мій залишився в окупації. Я вдячна багатьом теплим людям, які поруч, просто мені важливо знати, що дім є на відстані 15-17 годин. Моя самотність і порожнеча лише від того, що не можу поїхати туди в будь-який час.
Я дуже боляче сприймала примусову евакуацію з Бахмута. Ми не можемо звинувачувати місцевих, що вони не хотіли виїжджати. Агресія не допомагає, їх тільки вмовляти.
Не можна їх засуджувати, я дуже розумію, чого вони бояться. Ось зараз моя знайома виїжджала з Луганщини, вона провела в окупації рік, їй 22 чи 23 роки. Вона студентка третього курсу, ніколи не працювала, вона в новому місті, грошей у неї небагато і немає досвіду. Мені було 28, коли я сама вперше переїхала. В мене була підтримка колег і друзів, був досвід роботи, були знайомства і якесь розуміння, що це за місто. Але це дуже непросто, хоч я й мала когось.
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали:
Інтерв'юерки | Авторка: |
Богдана Горбань Крістіна Паращєвіна | Софія Котович |
Редакторка: | Фотографка: |
Анна Пастушина | Олександра Онопрієнко |