Женя, пройшов пішки 550 км і зібрав 1 мільйон




Ми познайомились із Женею ще давно, коли ходили до вторгнення на сніданки у «Дилетант» і «Дублер». Із початку вторгнення Женя долучився до «Києва Волонтерського» і всі перші місяці провів у столиці. У липні хлопець вирішив пройти пішки 550 км від Києва до Запоріжжя та зібрати донатів на мільйон гривень, які перерахував своїм знайомим військовим і волонтерам. Читайте про його досвід і піший марафон у нас в історії.



Переїзд до Києва


Я сам із Вінниці. Другий рік у Києві живу, якраз наприкінці липня переїхав. Я закінчив школу, вирішив не вступати, посварився трошки з батьками. У мене тут старша на 10 років сестра жила, зараз вона за кордоном, а я в її орендованій квартирі живу.


Я переїхав сюди тому, що сестра показала, які тут класні люди, я відчував, що тут рух. А у Вінниці я не відчував цього, у мене не було друзів, для шкільного суспільства я був диваком, тихим чуваком, нікому не цікавим, а тут я зміг зацікавити навіть друзів сестри, які на 10 років від мене старші, і я такий: клас, хочу сюди.


Насправді перший рік у Києві — це дуже складно. Якби не сестра, яка підтримувала, коли в мене не було роботи, я би разів п’ять, напевно, повернувся до Вінниці. Але я закріпився, потрапив у класний двіж. Я швидко усвідомив, що в Києві все вирішують люди, і почав працювати над своїм соціальним капіталом. Я тільки зараз розумію, що перший місцяк, у якому я почав працювати, — «Дилетант» — дуже класний для старту.


Я дуже полюбив Київ, мені все подобається. Я майже одразу зрозумів, що це моє місто.



Початок вторгнення та волонтерство


24-го я прокинувся від того, що мій будильник переростає у вібрацію дзвінка, піднімаю слухавку від сестри, вона каже, що почалася війна, щось таке. Я не очікував цього, перший день був у шоці. Сестра мене просила виїжджати, я сказав, що залишаюсь. Я знав, що залишаться якісь люди з двіжу, які почнуть щось робити, і в мене була чуйка, що треба залишатися.


Я був готовий, у мене поступово це дуже швидко переросло в опір. Коли через два дні відправив сестру потягом з Києва у безпеку, відчув себе вільним, отримав повну свободу дій.


Я розумів, що зараз у Києві зі знайомими людьми, які залишились, буде відбуватися щось дуже цікаве і що не треба в паніці тікати в перші дні, у тисняві, в масовці — це не найкраще рішення. Я залишився й ні разу не пошкодував.

Із третього дня ми почали волонтерити: ми з Сашком (керуючий), Марією (smm-менеджеркою) і Лізончиком (вона в нас була менеджеркою, а зараз вона парамедик, якій я в тому числі збирав гроші) заїхали в «Дублер» зібрати швидкопсувні продукти для ТрО і відвезли Лізу на базу формування ТрО «Азов». За кілька днів усе переросло в початок «Києва Волонтерського», де я провів класні три місяці. Буквально якраз перед походом я вийшов працювати в «Дублер», і насправді хотів тікати зі сфери HoReCa, бо вона мені за рік набридла. Тож я втік у похід від усього, щоб подумати, вирішити, розуміючи, що це змінить моє життя.



Попри все, що відбувалося, повномасштабна війна змусила мене швидко подорослішати, стати соціально активним і відповідальним. І в момент, коли в Києві залишилося не так багато людей, всі вертикальні зв’язки зруйнувалися, я познайомився з дуже різними людьми, з якими не факт що познайомився б і за 5 років.



Похід


Був прильот по Хортиці. Я подумав, що я хочу попити там чайочку. Потім чувак проїхав 1500 кілометрів на велосипеді та зібрав більше мільйона на фонди Притули і «Повернись живим», я надихнувся. Думаю: ну, 1500 — це дуже жостко, а от 500 — нормально, при тому, що я ніколи не ходив у походи. Я просто загуглив відстань до Запоріжжя і думаю: о, нормально. Потім туди додалося дуже багато сенсів, тому що я проходив регіони, легендарні з точки зору козацтва, холодноярщини, плюс я зустрів там своїх друзів-військових. Що далі йшов, то більше сенсів для мене набувало саме Запоріжжя як кінцевий пункт. Поступово сформував хребет плану, навколо нього додався скелет, і з часом почав обростати м’язами.


Мені казали, що я обрав не найкращий час для подорожі, на що я відповідав, що кращого часу вже не буде. Наважився.

Найбільші ризики — це прильот і що якийсь переляканий тереошник мене шмальне. Медіакампанія вдалася за рахунок друзів, київського двіжу, який мене знав і дуже сильно підтримував, саме він розкачав цю штуку в медійному полі.


Початковий план був пройти маршрут за 10 діб, це по 55 км на день. Але 55 кілометрів — це нереально, тож треба 14 діб просто йти, це по 38 кілометрів на день, вже легше. Та коли я виходив, то вже розумів, що цей план не спрацює: у перший день я зробив багато помилок, які стосувалися фізухи, — пройшов 30 км, у мене вилетіло коліно, тому що я майже не робив привалів, нереалістично розраховував свої сили, не знав, що таке йти з 15-кілограмовим рюкзаком на спині.


Специфіки походів я не знав, учився на власному досвіді, не мав системи. Наприклад, я йшов на виснаження в перший день, і це була неправильна стратегія, адже втомлюватися я мав уже під кінець. Пізніше система у мене сформувалась: проходжу 5 кілометрів — невеличкий відпочинок, доходжу до 10 — роблю велику паузу. Я припинив глобально будувати маршрут, робив собі станції відпочинку і почав між ними прораховувати відтинки шляху. Так змінив термін на більш реалістичний. Я зрозумів, що основне — це дійти, термін, не термін, як вийде.


Я ще на початку думав згорнути всю ідею. Пам’ятаю, пройшовся до Львівської площі, дійшов до парку Тараса Шевченка і в цей момент — а я вже почав іти, пройшов кілометр-півтора — подумав: «А може, ну його? Роздати ці 20к, які вже зібрали за вечір, сказати, що, чуваки, ні?» Але було б дуже геморно повертати ті донати. І я почав згадувати, заради кого я це роблю, і пішов.


Друга доба була найважча. Далі шляхом траплялися важкі дні, були прильоти по наших містах, але я згадував, заради чого я йду, або хтось із друзів-військових постив інформацію про когось загиблого чи про себе, або з’явилося інтерв’ю бійців Азову, які повернулися за обміном. Завжди знаходив сенс, нащо я йду, і продовжував іти.


Коли був прильот у Вінницю, воно мене трошки розвалило, але насправді далі, напевно, дуже сильно зарядило.


Я вважав Вінницю все ж таки відносно безпечним містом і був радий, що саме там живуть родичі, які залишилися в Україні, — бабуся, дідусь, батько. І коли туди прилетіло, то переоцінка цього «безпечного» статусу мене на кілька годин вибила. Але я дійшов до Черкас, провів класний день у Черкасах, і надалі такі події мене радше заряджали на злість, агресію, гнів, можливо, сум і налаштовували таки дійти. Жодного дня не було, щоб я не дійшов туди, куди планував, я міг дійти навіть трошки далі.


Всюди, окрім Дніпра, я йшов уперше. Мене вразили багато речей: природа, дикі звірі, хости, люди, які мене зустрічали та допомагали, пригоди, комунікація з силовиками.



Находження донатів


Розрахунок був дуже простий: треба сильний поінт, сильний виклик, який здається нереальним для більшості. І друзі, які це зможуть запустити, медійне розповсюдження. Я чесно запитав десь у п‘ятьох людей, чи готові вони підтримати: у Слави Балбека, у Каті Мотрич, у подруги Василіси, ще в когось. Паралельно підтримали всі, хто не веде блоги, але має сторінки, з волонтерського двіжу, з HoReCa підтримали ті, з ким я працював.


Я думав, що не вдасться зібрати мільйон, і досить спокійно ставився до цього, думав: так, то й так, ну назбирається 750 тисяч, наприклад, і окей. Але разом із тим не хотів знецінювати свій шлях, і сказав собі, що треба мільйон, не менше.


Ці гроші надходили поступово, і я йшов досить довго, тож звик до того, що проходжу цей маршрут, для мене це перестало бути незвичним, стало моєю рутиною. А щодо надходження коштів було прикольно придумувати якісь медіаштуки, попросити підтримки і за один звичайний день (не перший і не останній, звісно, у які зібрали найбільше) назбирати 50 тисяч. Про враження від загальної суми я не думав, тому що ці гроші йшли не мені, я до цього досить легко ставився.


Секрет довіри, я певний, почався з того, що лідери думок, за якими стежать, запостили інформацію про мене, тобто вони автоматично довіряли мені. Напевне, люди мені повірили завдяки відкритості та щирості, схоже, я справляв враження чесної людини. І я одразу адресно розписав, кому допомагаю і на що підуть кошти. Плюс я постійно звітував, що збирають більше-більше-більше. Також сказав, що от у мене є банка власних коштів і на всі потреби на шляху я використовую свої заощадження. Я знав, що піду тут у досить великий мінус, але для мене ця історія геть не про це.


Зібрані гроші підуть людям, яких я знаю особисто, знаю їхню ефективність. Так, у київській кав'ярні «Липа» я ночував перші місяці війни, а потім із її командою двічі з’їздив на їхню ініціативу з відновлення сіл під Черніговом.



Я побачив, як вони це роблять, знаю, що це дуже локальний двіж, дуже панкушний двіж, собі вони не беруть взагалі нічого, максимум на бензин. Я знаю, що це трушна історія.


Частину донатів передам своїй подрузі Василісі, яку знаю давно і цілком їй довіряю. Я їй допомагав забирати з пошти багато посилок із формою та оптикою для військових, розвантажувати фуру розкладачок, які приїхали на її роту. Велику частину свого доходу у вигляді всіх інфопродуктів, за продаж яких раніше купувала тачку / квартиру / відкладала / подорожувала, вона пустила на донати, переформатувала свій блог під збір донатів.


І третя, кому перекажу кошти, — це Лізончик, менеджерка, з якою я пропрацював рік. Вона два роки провела в «Азові», і саме від неї я вперше почув якусь конкретику про те, що таке «Азов». Вона змінила моє ставлення. Спершу нечітке, розмите, після розмов із нею воно сформувалось. І я розумів, що зараз ця людина воює, у її підрозділу полюбасу будуть якісь потреби, чому не допомогти?



Плани на майбутнє


Я хочу подорожувати Україною, показувати класних людей, запустити чаювання, а згодом і чайний магаз, і з чаюваннями я хочу їздити по містах України. Мені хочеться з’їздити в Миколаїв і Харків, побачити класних людей, класних волонтерів, показати дух цих людей. Плюс мені сказав хтось, що нащо завершувати збір, якщо можна продовжити, адже гроші далі надходять. Я відзвітую щодо зроблених великих донатів і, коли повністю закрию відповідальність за слова і зібрані гроші, продовжу збирати на ще якісь ініціативи, тому що довіра до мене ще зросте.


Зараз мені йдеться про мій спосіб їбашити ворогів. Я прийшов у військкомат, мені сказали «гуляй, чувак». Тому планую пройти підготовку самостійно: фізо, медицина, постійні тренінги, щоб довести навички до автоматизму, треба навчитися їздити на тачці, можливо, пройти якісь навчальні табори з тактики, але я розумію, що насправді тактику я буду вчити вже на полі бою. Це мотивація не про «цікаво», це мотивація — потрібно.


Відчуття таке, що у нас генетично закопана готовність до війни, до захисту. Загалом ми дуже багато чого вивозимо на морально-вольових установках. Сила в єдності.



Її зараз не так багато, потрошку її намагаються розхитати, але дійсно сила в єдності. Без підтримки, без такого значного поширення, без донатів від 50 копійок до 12 тисяч гривень чи й більше я б не назбирав цей мільйон. І це просто перенаправлення ресурсів людей із задоволення базових потреб на те, щоб задонатити.


Коли я стартонув, я вірив, що дійду. Дуже багато людей відкривають у собі внутрішню силу, нові можливості, нові ресурси. І на фронті, й у волонтерстві, у якихось іще соціальних активностях. Думаю, проактивні українці зрозуміли, що нічого неможливого для них немає.



Над матеріалом працювали:

Авторка та інтерв'юерка:

Фотографиня:

Богдана Горбань

Христина Кулаковська

Авторка та коректорка:

​Транскрибаторка:

Анна Пастушина

Софія Котович


Знаєте когось, хто може стати героєм нашого проєкту? Заповніть анкету та поділіться історією цієї людини