Ми познайомились із Женею ще давно, коли ходили до вторгнення на сніданки у «Дилетант» і «Дублер». Із початку вторгнення Женя долучився до «Києва Волонтерського» і всі перші місяці провів у столиці. У липні хлопець вирішив пройти пішки 550 км від Києва до Запоріжжя та зібрати донатів на мільйон гривень, які перерахував своїм знайомим військовим і волонтерам. Читайте про його досвід і піший марафон у нас в історії.
Переїзд до Києва
Я сам із Вінниці. Другий рік у Києві живу, якраз наприкінці липня переїхав. Я закінчив школу, вирішив не вступати, посварився трошки з батьками. У мене тут старша на 10 років сестра жила, зараз вона за кордоном, а я в її орендованій квартирі живу.
Я переїхав сюди тому, що сестра показала, які тут класні люди, я відчував, що тут рух. А у Вінниці я не відчував цього, у мене не було друзів, для шкільного суспільства я був диваком, тихим чуваком, нікому не цікавим, а тут я зміг зацікавити навіть друзів сестри, які на 10 років від мене старші, і я такий: клас, хочу сюди.
Насправді перший рік у Києві — це дуже складно. Якби не сестра, яка підтримувала, коли в мене не було роботи, я би разів п’ять, напевно, повернувся до Вінниці. Але я закріпився, потрапив у класний двіж. Я швидко усвідомив, що в Києві все вирішують люди, і почав працювати над своїм соціальним капіталом. Я тільки зараз розумію, що перший місцяк, у якому я почав працювати, — «Дилетант» — дуже класний для старту.
Я дуже полюбив Київ, мені все подобається. Я майже одразу зрозумів, що це моє місто.
Початок вторгнення та волонтерство
24-го я прокинувся від того, що мій будильник переростає у вібрацію дзвінка, піднімаю слухавку від сестри, вона каже, що почалася війна, щось таке. Я не очікував цього, перший день був у шоці. Сестра мене просила виїжджати, я сказав, що залишаюсь. Я знав, що залишаться якісь люди з двіжу, які почнуть щось робити, і в мене була чуйка, що треба залишатися.
Я був готовий, у мене поступово це дуже швидко переросло в опір. Коли через два дні відправив сестру потягом з Києва у безпеку, відчув себе вільним, отримав повну свободу дій.
Я розумів, що зараз у Києві зі знайомими людьми, які залишились, буде відбуватися щось дуже цікаве і що не треба в паніці тікати в перші дні, у тисняві, в масовці — це не найкраще рішення. Я залишився й ні разу не пошкодував.
Із третього дня ми почали волонтерити: ми з Сашком (керуючий), Марією (smm-менеджеркою) і Лізончиком (вона в нас була менеджеркою, а зараз вона парамедик, якій я в тому числі збирав гроші) заїхали в «Дублер» зібрати швидкопсувні продукти для ТрО і відвезли Лізу на базу формування ТрО «Азов». За кілька днів усе переросло в початок «Києва Волонтерського», де я провів класні три місяці. Буквально якраз перед походом я вийшов працювати в «Дублер», і насправді хотів тікати зі сфери HoReCa, бо вона мені за рік набридла. Тож я втік у похід від усього, щоб подумати, вирішити, розуміючи, що це змінить моє життя.
Попри все, що відбувалося, повномасштабна війна змусила мене швидко подорослішати, стати соціально активним і відповідальним. І в момент, коли в Києві залишилося не так багато людей, всі вертикальні зв’язки зруйнувалися, я познайомився з дуже різними людьми, з якими не факт що познайомився б і за 5 років.
Похід
Був прильот по Хортиці. Я подумав, що я хочу попити там чайочку. Потім чувак проїхав 1500 кілометрів на велосипеді та зібрав більше мільйона на фонди Притули і «Повернись живим», я надихнувся. Думаю: ну, 1500 — це дуже жостко, а от 500 — нормально, при тому, що я ніколи не ходив у походи. Я просто загуглив відстань до Запоріжжя і думаю: о, нормально. Потім туди додалося дуже багато сенсів, тому що я проходив регіони, легендарні з точки зору козацтва, холодноярщини, плюс я зустрів там своїх друзів-військових. Що далі йшов, то більше сенсів для мене набувало саме Запоріжжя як кінцевий пункт. Поступово сформував хребет плану, навколо нього додався скелет, і з часом почав обростати м’язами.
Мені казали, що я обрав не найкращий час для подорожі, на що я відповідав, що кращого часу вже не буде. Наважився.
Найбільші ризики — це прильот і що якийсь переляканий тереошник мене шмальне. Медіакампанія вдалася за рахунок друзів, київського двіжу, який мене знав і дуже сильно підтримував, саме він розкачав цю штуку в медійному полі.
Початковий план був пройти маршрут за 10 діб, це по 55 км на день. Але 55 кілометрів — це нереально, тож треба 14 діб просто йти, це по 38 кілометрів на день, вже легше. Та коли я виходив, то вже розумів, що цей план не спрацює: у перший день я зробив багато помилок, які стосувалися фізухи, — пройшов 30 км, у мене вилетіло коліно, тому що я майже не робив привалів, нереалістично розраховував свої сили, не знав, що таке йти з 15-кілограмовим рюкзаком на спині.
Специфіки походів я не знав, учився на власному досвіді, не мав системи. Наприклад, я йшов на виснаження в перший день, і це була неправильна стратегія, адже втомлюватися я мав уже під кінець. Пізніше система у мене сформувалась: проходжу 5 кілометрів — невеличкий відпочинок, доходжу до 10 — роблю велику паузу. Я припинив глобально будувати маршрут, робив собі станції відпочинку і почав між ними прораховувати відтинки шляху. Так змінив термін на більш реалістичний. Я зрозумів, що основне — це дійти, термін, не термін, як вийде.
Я ще на початку думав згорнути всю ідею. Пам’ятаю, пройшовся до Львівської площі, дійшов до парку Тараса Шевченка і в цей момент — а я вже почав іти, пройшов кілометр-півтора — подумав: «А може, ну його? Роздати ці 20к, які вже зібрали за вечір, сказати, що, чуваки, ні?» Але було б дуже геморно повертати ті донати. І я почав згадувати, заради кого я це роблю, і пішов.
Друга доба була найважча. Далі шляхом траплялися важкі дні, були прильоти по наших містах, але я згадував, заради чого я йду, або хтось із друзів-військових постив інформацію про когось загиблого чи про себе, або з’явилося інтерв’ю бійців Азову, які повернулися за обміном. Завжди знаходив сенс, нащо я йду, і продовжував іти.
Коли був прильот у Вінницю, воно мене трошки розвалило, але насправді далі, напевно, дуже сильно зарядило.
Я вважав Вінницю все ж таки відносно безпечним містом і був радий, що саме там живуть родичі, які залишилися в Україні, — бабуся, дідусь, батько. І коли туди прилетіло, то переоцінка цього «безпечного» статусу мене на кілька годин вибила. Але я дійшов до Черкас, провів класний день у Черкасах, і надалі такі події мене радше заряджали на злість, агресію, гнів, можливо, сум і налаштовували таки дійти. Жодного дня не було, щоб я не дійшов туди, куди планував, я міг дійти навіть трошки далі.
Всюди, окрім Дніпра, я йшов уперше. Мене вразили багато речей: природа, дикі звірі, хости, люди, які мене зустрічали та допомагали, пригоди, комунікація з силовиками.
Находження донатів
Розрахунок був дуже простий: треба сильний поінт, сильний виклик, який здається нереальним для більшості. І друзі, які це зможуть запустити, медійне розповсюдження. Я чесно запитав десь у п‘ятьох людей, чи готові вони підтримати: у Слави Балбека, у Каті Мотрич, у подруги Василіси, ще в когось. Паралельно підтримали всі, хто не веде блоги, але має сторінки, з волонтерського двіжу, з HoReCa підтримали ті, з ким я працював.
Я думав, що не вдасться зібрати мільйон, і досить спокійно ставився до цього, думав: так, то й так, ну назбирається 750 тисяч, наприклад, і окей. Але разом із тим не хотів знецінювати свій шлях, і сказав собі, що треба мільйон, не менше.
Ці гроші надходили поступово, і я йшов досить довго, тож звик до того, що проходжу цей маршрут, для мене це перестало бути незвичним, стало моєю рутиною. А щодо надходження коштів було прикольно придумувати якісь медіаштуки, попросити підтримки і за один звичайний день (не перший і не останній, звісно, у які зібрали найбільше) назбирати 50 тисяч. Про враження від загальної суми я не думав, тому що ці гроші йшли не мені, я до цього досить легко ставився.
Секрет довіри, я певний, почався з того, що лідери думок, за якими стежать, запостили інформацію про мене, тобто вони автоматично довіряли мені. Напевне, люди мені повірили завдяки відкритості та щирості, схоже, я справляв враження чесної людини. І я одразу адресно розписав, кому допомагаю і на що підуть кошти. Плюс я постійно звітував, що збирають більше-більше-більше. Також сказав, що от у мене є банка власних коштів і на всі потреби на шляху я використовую свої заощадження. Я знав, що піду тут у досить великий мінус, але для мене ця історія геть не про це.
Зібрані гроші підуть людям, яких я знаю особисто, знаю їхню ефективність. Так, у київській кав'ярні «Липа» я ночував перші місяці війни, а потім із її командою двічі з’їздив на їхню ініціативу з відновлення сіл під Черніговом.
Я побачив, як вони це роблять, знаю, що це дуже локальний двіж, дуже панкушний двіж, собі вони не беруть взагалі нічого, максимум на бензин. Я знаю, що це трушна історія.
Частину донатів передам своїй подрузі Василісі, яку знаю давно і цілком їй довіряю. Я їй допомагав забирати з пошти багато посилок із формою та оптикою для військових, розвантажувати фуру розкладачок, які приїхали на її роту. Велику частину свого доходу у вигляді всіх інфопродуктів, за продаж яких раніше купувала тачку / квартиру / відкладала / подорожувала, вона пустила на донати, переформатувала свій блог під збір донатів.
І третя, кому перекажу кошти, — це Лізончик, менеджерка, з якою я пропрацював рік. Вона два роки провела в «Азові», і саме від неї я вперше почув якусь конкретику про те, що таке «Азов». Вона змінила моє ставлення. Спершу нечітке, розмите, після розмов із нею воно сформувалось. І я розумів, що зараз ця людина воює, у її підрозділу полюбасу будуть якісь потреби, чому не допомогти?
Плани на майбутнє
Я хочу подорожувати Україною, показувати класних людей, запустити чаювання, а згодом і чайний магаз, і з чаюваннями я хочу їздити по містах України. Мені хочеться з’їздити в Миколаїв і Харків, побачити класних людей, класних волонтерів, показати дух цих людей. Плюс мені сказав хтось, що нащо завершувати збір, якщо можна продовжити, адже гроші далі надходять. Я відзвітую щодо зроблених великих донатів і, коли повністю закрию відповідальність за слова і зібрані гроші, продовжу збирати на ще якісь ініціативи, тому що довіра до мене ще зросте.
Зараз мені йдеться про мій спосіб їбашити ворогів. Я прийшов у військкомат, мені сказали «гуляй, чувак». Тому планую пройти підготовку самостійно: фізо, медицина, постійні тренінги, щоб довести навички до автоматизму, треба навчитися їздити на тачці, можливо, пройти якісь навчальні табори з тактики, але я розумію, що насправді тактику я буду вчити вже на полі бою. Це мотивація не про «цікаво», це мотивація — потрібно.
Відчуття таке, що у нас генетично закопана готовність до війни, до захисту. Загалом ми дуже багато чого вивозимо на морально-вольових установках. Сила в єдності.
Її зараз не так багато, потрошку її намагаються розхитати, але дійсно сила в єдності. Без підтримки, без такого значного поширення, без донатів від 50 копійок до 12 тисяч гривень чи й більше я б не назбирав цей мільйон. І це просто перенаправлення ресурсів людей із задоволення базових потреб на те, щоб задонатити.
Коли я стартонув, я вірив, що дійду. Дуже багато людей відкривають у собі внутрішню силу, нові можливості, нові ресурси. І на фронті, й у волонтерстві, у якихось іще соціальних активностях. Думаю, проактивні українці зрозуміли, що нічого неможливого для них немає.
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали:
Авторка та інтерв'юерка: | Фотографиня: |
Богдана Горбань | Христина Кулаковська |
Авторка та коректорка: | Транскрибаторка: |
Анна Пастушина | Софія Котович |
| |
| |