top of page

Зоя, машиністка фунікулера




Пані Зоя вже три роки працює на фунікулері, стільки ж живе в Києві. Перед тим вона десятки років їздила сюди працювати на будівництвах. Ми зустрілися на Володимирській гірці перед зміною пані Зої, було сонячно і тепло, ми дивилися на міські пейзажі та говорили про життя. У матеріалі ми зберегли особливості мовлення пані Зої, адже це одна з її яскравих рис.


Я дуже люблю техніку, від велосипеда до мотоцикла. Буду з нею пов'язана до тих пір, поки роблять голова і ноги. Маю з нею справу майже все своє життя, мені 65 років було у березні, і я багато техніки вже іспитувала: баштові крани, легкові машини, на мотоциклі їздила, на велосипеді, на кораблі плавала, на літаку, на вертольоті. У мене спеціальність машиніст із баштових, козлових, мостових і портових кранів. Я робила в Одесі, брала участь у будівництві стадіону «Чорноморець». У Києві була на стройці Міжнародного виставкового центру, церкву святої Трійці будувала біля Олімпійського стадіону, звідти прийшла на фунікулер. 10 років перед тим я просилася туди на роботу і мені сказали, що поки вакансії нема, зателефонують, от стільки років я ждала того дзвінка. Про фунікулер дізналася 1984 року. Я йшла від Воздвиженської церкви і думала, що за вагончики такі зверху ходять. А я люблю висоту, я піднялася, взяла квиток, проїхала і подумала, що все пройду, але потраплю сюди на роботу, відтоді чекала цього моменту.


Фунікулер у травні 2023 року

Люблю не тільки техніку, а й людей, дітей і молодь особливо. У мене своїх троє, я сама виховала трьох доньок. У січні в мене народилася правнучка, я вже прабабушка. І коли діти приходять на фунікулер, для мене це щастя. Буває багато людей, аж до метро очередь стоїть і з колясками люди, то виходжу з вагона і говорю, щоб люди з дітьми йшли без черги, я їх розумію, і вони мені вдячні. А діти тільки заходять на фунікулер, мене бачать і кричать: «Бабушка Зоя!» або «Тьотя Зоя!», махають руками і, поки я їм не помахаю «до побачення», не відійдуть від вагона.

У вагоні один машиніст, вниз їду у нижній кабіні, наверх — у верхній, і коли приїжджаю, то переходжу.


І буває так, що коли субота-неділя і дуже багато пасажирів, у нас дві-три хвилини стоянка вагону — висадилися, посадка і одразу поїхали, — то дуже ноги тоді болять.


Перший рейс ми робимо без десяти сім. Коли войни не було, ми працювали до десяти, до піводинадцяти. Бувало, в новорічну ніч чи на Великдень цілу добу працювали, зараз лише до без п'ятнадцяти девʼять працюємо. Хай бог дасть, щоб усе стало на свої місця, і будемо довше працювати тоді.



До речі, цікаво, що по один бік від фунікулера Подільський район, по інший — Шевченківський, він якраз на кордоні.


Київ, а особливо Володимирська гірка, красиві в будь-яку пору року. Найкрасивіша пора — це весна, коли все розцвітає, розпускається. Прошлий рік ми її не бачили, тому що фунікулер не працював. Весну у нас і в дітей, які тут гуляють, забрали. Осінь — хороша пора року, тому що тут дерева різні і Володимирська гірка всілякими барвами покривається. Зимою теж красиво, коли сніжна зима, на сноубордах катаються, приїжджають навіть спортсмени, вони показують свій екстрим.

Фунікулер у травні 2023 року

У нас завдання основне — дбати про людей, дивитися, щоб усі вийшли довольні від поїздки. Я не розумію, чому фунікулер не щитається екскурсійним хоча б у вихідні, тоді ми б заробили на реставрацію. Я би проводила екскурсії, бо люблю балакати, розповідати. Стараюсь вивчати історію території, транспорту. Багато чого знаю, вже майже 20 років у Києві, бачила і як «Глобус» будували, і Майдан 2014-го. Я приходила до Михайловського собору, там брала на рознос їжу і носила на Майдан. Не записувалася як волонтер, а просто допомагала. Страшно було тільки коли люди були поранені і вбиті, я емоційна, дуже плачу.



ЖИТТЯ ЯК ВОНО Є В 1986 році, коли Чорнобиль взірвався, я залишилася з трьома доньками на руках, чоловік поїхав і не повернувся, остався в командіровці, жінку знайшов. Коли доньки виросли, я осталася одна, заскучала і вирішила поїхати в Київ на роботу, так із 2000-го року тут. Потім загинула моя старша дочка, залишилося двоє внуків, я старалася їх виховувати. Життя мене навчило в будь-якій ситуації не панікувати, держатися спокійно. Хоч бувають моменти, що й у горобця нерви є.


Зоя, Машиністка фунікулера, біля станції

Я народилася в селі Коростенського району Житомирської області. Жити до Києва переїхала у 2020 році, раніше просто приїжджала на роботу. Коли я вперше приїхала до Києва, це був десь 1981 рік, потім з 1984 року я тут час від часу стала бувати. Київ мені допомагав жити, він не тільки красивий гулять ходить, а він такий, що підтримує людей, які нуждаються у грошах. Приїдеш, тут є де жити, є де заробити, головне, щоб голова була.

Як уперше тут була, мені показали найглибше метро — «Політехнічний інститут». Не знаю, наскільки це правда, що воно найглибше (входить у десятку, а найглибшою є станція «Арсенальна», вона світовий підземний рекордсмен — 105,5 м — ЖК), але тоді мені було цікаво, бо я люблю глибину так само, як висоту. Спустилася, і мені дуже сподобалося.


Я коли побачила пам'ятник із Києм, Щеком, Хоривом і Либіддю, то подумала, що Київ — це місто-богатир. Коли я працювала на Троєщині, на крані, висотки будувала, то дивилася на захід сонця, і ця сторона Києва, правий берег, він дуже красивий, ці церкви, куполи виблискують.

Хоч де я є, дуже вливаюся в колектив. Прошлого року я поїхала у Польщу, там із Бучі були дівчата, познайомилася з ними в таборі біженців. Потім поїхала в Іспанію з дітками, прожила там майже три місяці. Мені було прикро, що я нахожуся повністю на обеспеченні людей і нічого не можу їм залишити на згадку. А я працювала раніше у Коростені на фарзаводі (порцеляновий завод — ЖК) живописцем і сказала: давайте я вам на згадку намалюю мурали. Вони мені дали дві стінки, я нарисувала їм, то вони мене запрошували на роботу на керамічний завод. А я приїхала сюди, фунікулер був дорожчим, улюблена робота. Тут я всіх розумію, мене всі розуміють. Я йду на роботу, як на свято.


Фунікулер у травні 2023

Я приїхала у червні і зразу прийшла на фунікулер, побачила, що він ще не працює. Ми зізвонилися з дівчатами-машиністками і касирками та пішли в церкву молилися за фунікулер, щоб він скоріше відкрився. Пісьма до Кличка писали, щоб нас відкрили, щоб не забирали щастя у дітей.


У мене мало часу для гуляння, пів дня зазвичай, що ж я побачу. Але трохи бувала: ботанічні сади бачила, Маріїнський палац, на Дарниці була, на Байкове кладовище ходила шукати могили Лесі Українки, Лобановського. Рибальський півострів люблю, я його всього ісходила. Володимирську гірку, Софійський собор і Золоті ворота знакові для мене. Є на що подивитися.




Я всім тим, хто ще не був у Києві, рекомендую приїхати і оставити свій слід на землі в Києві. Я йду по Києву і бачу, де я вклала свою частинку: на Оболоні будинок, на Троєщині церкви і небоскрьоби, Міжнародний виставковий центр.


Відпочивати люблю там, де є маленькі діти. Я прийду тут, сяду і дивлюся. Це ж будуще наше, наше дзеркало. А ще є в Гідропарку таке озеро дике, як біля входу повернути направо, приходиш туди вранці ранесенько, людей немає, здається, що там взагалі ніхто не живе, люблю там уєдіняться. Або на березі Дніпра сісти, закрити очі, слухати, як шумить вода. Я по знаку зодіаку риба, я весь час старалась знаходитись біля Дніпра. Вода оце, сирість, туман. Особливо гарний запах, коли сходить сонце або ще зорі на горизонті, а Київ ще спить. Дніпро — це моя стихія. Я його навіть перепливала в молодості.


Українцям треба старатися не розділятися на багатих, бідних, умних і дурних, треба всім об'єднатися, за руки взятися, стати на кордон і не пустити нікого, тому що тут наші діти, тут наші предки. А Київ — це серце, і треба, щоб воно не зупинилось.



Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.



Над матеріалом працювали:

Авторка:

Редакторка:

Софія Котович

Анна Пастушина

Інтерв'юерка:

Фотографиня:

Наталія Горда

Ірина Чергенець

Транскрибаторка:

Тоня Смирнова




Bình luận


bottom of page