Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
Ми зустрілись біля Довженко-Центру у сніжний зимовий день. Герої живуть біля Голосіївського парку, тож ми зайшли в кафе неподалік і багато говорили про Київ, а потім пішли на прогулянку в зимовий ліс. У той день стартував їхній курс співу колядок, він так і вабить повчитися співати. У «Рисі» класний сайт із безкоштовними лекціями, можна засісти на новорічні свята і прекрасно провести там свій час ❤️
Дитинство: ой як же було ізпрежди віка
Катерина: Я виросла на Теремках, і весь час на цьому районі. Я думаю, що це реально новий Поділ. Там відбувається джентрифікація (реконструкція й оновлення будівель у раніше непривабливих частинах міста — ЖК): якісь маленькі хатки, затишні місцинки зникають і місця всім не вистачає, — а тут досить швидко можна дістатися центру і є ліс, величезна перевага. Сюди цікаві мешканці починають наїжджати. Відкриваються заклади, є різні фестивалі на Виставковому, там і музеї, і що хочеш. Мені здається, Теремки — район із великим майбутнім. Поділ теж є моєю точкою прив’язки до міста, бо я вчилася у Могилянці на літературознавстві і працюю зараз теж там.
Ми з мамою і братом ходили в Голосіївський парк гуляти, у мене є дитячі фотографії біля ставків. Захоплював природничий музей, бо це наче інший магічний світ. Ми ходили туди з бабусею, це завжди було щось особливе. Своїм районом я теж гуляла, але в початкових класах постійно їздила на «Житомирську» у гімназію східних мов, вивчала корейську. Моя мама їздила зі мною автобусом, бо здобувала другу освіту. А потім мама закінчила навчання, а моя вчителька поїхала жити в Корею, і цінності їздити аж туди вже не було.
У дитинстві перебуваєш у обмежених середовищах, не контролюєш, куди йдеш і чому, маєш визначені маршрути і за них не виходиш. Потім, із віком, місто стає ближчим. От наприклад, у нашій родині не було прийнято їздити на Гідропарк. Я прочитала «Тореадори з Васюківки» Всеволода Нестайка і подумала: це ж якщо у місті є така велика річка, вона має якось на нього впливати. Чому це ніяк не відображається у моєму житті? Справді, можна прожити в Києві життя, так і не намочивши ноги у Дніпрі. Так я почала їздити на Труханів, там стільки «дичини». І мені подобається ця неприлизаність. От наприклад, люблю погуляти вуличками Цимбалів Яр, Козацькою. Мені там комфортно, бо мене оточує те, що з’явилося не на порожньому місці, тут відчувається історія, тяглість. Наче ґрунт, із якого ти проростаєш і в цьому нашаруванні тисячоліть почуваєшся на своєму місці.
Андрій: Я народився і виріс у Борисполі. Мої батьки з Полісся, з-під Чорнобиля, після аварії їх переселили в Бориспіль, і там минуло моє дитинство. У Київ потрапляв, коли школа збирала учнів на поїздку в Театр юного глядача чи в цирк. Із батьками їздили мало, хіба прицільно кудись, на салюти подивитися, наприклад. Потім вчився в Києві в аграрному, тоді в Могилянці на єврейських студіях.
Якось ми з могилянською командою «Київ інтерактивний» розробляли мапу того, як звучав Київ на початку 20-го століття. Вона, на жаль, не реалізована, але я недавно знайшов свою «аналогову» версію, надруковану на ватмані та розмальовану різними кольорами, і там написано, наприклад, «Столярський цех Івана Кружевнікова». Вона для того, щоб знати, де Київ шумів, де були звуки дзвонів, де просто паркові зони. Треба цей замисел закінчити. Я навіть зараз думаю, що цікаво було б порівняти той Київ і теперішній, коли звук генераторів став звичним, так само, як сигнал тривоги.
Зараз живу в районі мого аграрного, де мені було не дуже приємно, бо останні роки вже догрібав із навчанням і врешті покинув магістратуру, а тепер полюбив це місце. Коли ще вчився, любив ходити в бібліотеку Вернадського, у філармонію на концерти, в музеї. Але щоб зрозуміти, як тут жити, треба жити, тоді ти бачиш місто інакше, я став більше бувати у різних районах, відкривати для себе Київ.
Катерина: Салюти теж пам’ятаю. Мій будинок біля розв'язки на Теремках, там є великий міст, і ми завжди на Новий рік піднімалися на нього і дивилися на салюти, які в центрі запускали.
Початок «Рисі»: нова радість стала, яка не бувала
Катерина: Ми зустрілися в Карпатах на мистецькому пленері для тих, які цікавляться традиційною культурою. Організатором був Валерій Гладунець із гурту «Божичі». Мені здається, він більше такого і не робив, тому зірки зійшлися, що ми там зустрілися. За планом усі мали піти в експедиції в сусідні села і спробувати записати музику. Виявилося, що пішли тільки ми з Андрієм, всі інші чілили, чимось своїм займалися. А нам цікаво було.
Андрій: Здається, це була моя перша експедиція.
Катерина: Ми знали, як це в теорії, але ніколи не випробовували на практиці. Розпитали місцевих, хто що знає, хто на чому грає. В Андрія був плеєр. Смартфонів ми тоді ще не мали.
Андрій: MP3, маленький, як флешечка. Тим і крутий, що майже не помітний.
Катерина: У нас є фото з того дня, мені аж захотілося його знайти, це 2013 рік. Потім воно якось так захопило і закрутилося, що ми зрозуміли: хочемо дізнаватися більше. Я виросла в Києві і не маю близьких родичів, які би займалися співом чи музикою. Мою родину виселили в часи розкуркулення на Сибір і лише бабуся повернулася в Україну, тому в мене не було міцного зв’язку з родиною, традиціями, але чомусь мені цього бракувало. Було відчуття, що в моєму житті є біла пляма, незаповнена, і від цього був дискомфорт. Коли я дізналася про народну музику, це був момент прозріння — ось те, чого мені бракувало! Ми з Андрієм почали їздити в експедиції на околиці Києва: електричками, велосипедами, приміськими автобусами.
Андрій: Села Морозівка, Андріївка, Сеньківка, Іванків, Перегуди, в сторону Баришівки Яготинською електричкою. Добиралися до Гречаників, Дем’янців. Я згодом там усі їх об’їздив. Напрям обрали бориспільський, бо для мене він зрозумілий, я там народився і виріс, почувався місцевим. Сідаєш у Борисполі на електричку і їдеш у якесь село, куди раніше їздив із хлопцями купатися на озеро.
Катерина: І це було дуже дивно, що старовинні музику, колядки, обрядові пісні можна знайти, просто від’їхавши 30 хвилин за межі Києва.
Вражало, що поруч із міським життям, яке було мені знайоме, щось зовсім інше відбувається: люди собі співають, грають просто для задоволення, не маючи ніякої спеціальної освіти, не вважаючи себе музикантами.
Андрій: Насправді й у самому Києві донедавна, років десять тому, ще записували пісні на Осокорках, знаходили старий одяг на Позняках, бо це раніше були села.
Катерина: Так, Вигурівщина, Святошин — це ж усе назви сіл чи хуторів, які приєдналися з часом.
Андрій: Слобідки оці всі… Але і я почав цим займатися в контексті Києва: їхав на ескалаторі в метро і побачив білборд від гурту «Божичі», там було написано: «Почуй голос предків». Він мене зацікавив, тож виходить, що я цей голос предків у метафоричному сенсі почув у Києві. Та і зараз про цю музику дізнаються якраз не у себе в селах, а в Києві, бо тут осередок розростається.
Музика, яка жила в селах, тепер живе в місті. І з колегами з гурту US Orchestra (Ukrainska Silska Orchestra) ми познайомилися саме в Києві: Сергій із Кропивницького, Ірина з містечка Монастириська Тернопільської області, я з Борисполя. Ми живемо і продовжуємо грати цю музику тут.
Музика живе і в селах, але не всюди. Якщо брати гірську традицію, то там можна більш-менш говорити, що молодь продовжує ті ж різдвяні колядування, там це зачепилося. А по інших селах часто хіба старші люди знають пісні та співають для себе. Цього нема у такому вжитку, як було колись, не збираються на танці, як ми в Києві.
Київ: ой ішла колядка вулицями в місті
Катерина: Спільнота традиційної музики в Києві почалася з гурту «Древо» в кінці 70-х. Вони були десь нашого віку, до них ставилися як до фріків, із певною зневагою, бо це ж наче віджиле, нікому не потрібне. Була інша картинка музики радянських селян, які співають у клубному стилі: з хорами, як хор Верьовки, танцями, як в ансамблю Вірського, музикою, як в оркестру народних інструментів. Мені здається, учасники «Древа», Євген Єфремов і його компанія, до кінця не усвідомлюють, наскільки великий вплив вони мали і мають досі. Вони як рок-зірки, адже створили цей феномен, і після них були їхні учні, потім учні учнів. От як гурт «Божичі», із молодших — US Orchestra, «Щука-Риба», «Вільце». Колись це було як відтворення й експеримент, можливо, а для нас це вже частина повсякденного життя. На наших вечірках може не бути етнічного одягу, але це не заважає їм бути традиційними.
Андрій: Ми, «Рись», проводимо освітні заходи, щоб до цього можна було доторкнутися, у нас є курси співів, скоро будуть уроки гри на інструментах. «Щука-Риба» влаштовує танцювальні події, концерти. Гурт «Божичі» час від часу робить співочі майстер-класи, танцювальні теж.
Катерина: Танцювальні у «Божичів» уже більш як 15 років: кожну середу заняття, які бувають у різний час, у різних місцях. Влітку на свіжому повітрі, а взимку у приміщенні. До них постійно новачки приходять, але вже є і своя тусовка, а у нас своя, вони в певній частині перетинаються, і це дуже класно, коли є не щось одне, а різне.
Ми колись разом проводили ночі танцю, коли музиканти грають усю ніч і учасники дійства танцюють. Є і такий формат, коли різні фольклорні гурти грають. Це чимось схоже на рейв. Народна музика теж має певний патерн, який повторюється безкінечно. І насправді людські потреби століттями не змінюються: по-перше, побути разом, по-друге, відключитися від повсякденного життя. Так працювало колись, і так це працює в наш час. Ми організовуємо такі події. на які ми самі пішли б. Раніше таких можливостей не було, і ми їх створювали. «Рись» з’явилася тому, що ми хотіли навчитися грати і співати.
Андрій: Мені здається, фестивалі не зовсім підходять для такої музики — втрачається камерність. І традиційна музика — це для себе, а фестиваль — зі сцени для когось. Це різні формати, тож ми влаштовували літні школи української музики, свідомо не в Києві, бо це загубилося б.
Катерина: Люди протягом тижня вийняті зі своїх життів, живуть десь на природі біля річки. Заняття по шість годин на день, вечорами багаття, пісні, танці. Це дуже природно. А якщо збільшувати масштаб, то постає питання: з якою метою? Спільнота прихильників етнічного не така велика, тож ми вирішили докладати зусилля так, щоб був максимальний результат: організувати літню школу чи фестиваль — це приблизно однакові зусилля, але школа дасть більш сталий ефект, тому що її учасники самі це проживуть і зможуть у своєму житті практикувати, познайомляться, започаткують спільні проєкти. У нас таке вже було, адже на школу збираються зацікавлені, часто ті, хто не міг знайти однодумців у своєму місті, наприклад.
Андрій: Традиційна музика в містах — те, чого не існувало, тому тут немає жодних правил, ми спільнотою створюємо це своїми діями. А через 10-20 років побачимо, як воно буде виглядати.
Катерина: Фізичним місцем для концертів, репетицій, свят довгий час був Музей Гончара. Це ще коли подібне не відбувалося ніде в Києві і не було низової спільноти, яка сама для себе щось організовує. Звідти для багатьох почалося відкриття етнічної музики. Зараз спільнота настільки розвинулася, що вже не потребує такої підтримки, сама може організовуватися.
Ми маємо спільний чатик з іншими гуртами з різних міст і обговорюємо, як наші зацікавлення поширювати. Наприклад, восени ми в «Рисі» започаткували дуже базовий курс традиційного співу, де не лише спів, а й контекст, логіка розуміння того, чому наші предки співали, яким чином, які є особливості, хто долучався, з якою метою, що цим можна і в наш час займатися.
На це є попит. Можливо, організуємо щось онлайн, бо несправедливо, що все тільки в Києві і хтось може так ніколи й не дізнатися про музику предків, бо йому не пощастить.
Це якби були нормальні історичні обставини, ми би йшли по життю з цим базовим скілом, що вміємо заспівати чи скласти пісню про те, що важливе, як чинили автентичні виконавці. Це реально на відстані одного-двох поколінь у наших родинах.
Андрій: За останні три-чотири роки Київ став звучати більш українсько. І музики кращої більше, це чути і в закладах, і на концертах. Зараз, щоб почути етнічну музику, не обов’язково йти в Музей Гончара, можна й у кав’ярню, ми от у «Театральному буфеті» грали.
Вторгнення: тиха ніч, свята ніч, ой, зітри сльози з віч
Катерина: Андрій не вірив, а в мене було відчуття, що це точно станеться рано чи пізно, час уже до того підходить. І я шукала собі компаньйона, хто теж буде готуватися. Мені подобалося мати план і знати, що зможу дати собі раду, якщо щось трапиться. Якраз 23-го ввечері ми з братом були в туристичному магазині Gorgany, докуповували необхідне, я взяла рюкзак, про який давно мріяла, налобний ліхтарик, гермомішки. Після того ми з ним пішли повечеряти і обговорювали, чи все ж таки відбудеться вторгнення. Вирішили, що точкою збору будуть Теремки.
Усе так і сталося: ми прокинулися від вибухів, взяли собаку, Вітра, і пішли пішки, бо таксі було неможливо викликати. Йдемо по вулиці, а з різних бічних вуличок починають сходитися чоловіки у військовій формі, такі спокійні, з рюкзаками. Думаю: блін, у них є план. І стало спокійніше. Сфотографувалися на пам’ять біля модерністських корпусів університету Шевченка на Глушкова. Дійшли на Теремки і зустрілися там з близькими і переночували. Потім вирішили їхати під Васильків, і пробули там до квітня. Наша дача за п'ять чи шість кілометрів від військового аеродрому, але нам, як і багатьом, здавалося, що за містом буде безпечніше. Пощастило, що на південь Київщини росіяни не дійшли, вони спробували висадитися на цьому аеродромі, але не вдалося. Так ми не потрапили в окупацію, але було гучно: прилітали ракети і постійно щось гатило. Весь березень ми допомагали подрузі, яка була волонтеркою, а зараз у ТрО, координували волонтерів, адже була величезна навала тих, хто хотів бути корисним. Це допомогло не панікувати й не впадати у безвихідь.
Вечірки ми ще не відновлювали, раніше вони були десь раз на сезон. Літню школу останні роки ми робили у Седневі на Чернігівщині. Цього року селище було окуповане росіянами, зараз там безпечно, і ми сподіваємося наступного літа провести наш захід. Це чудове місце з річкою Снов, там був будинок відпочинку для Спілки художників, туди Алла Горська колись приїжджала.
Курси ми відновили десь у серпні. Дискутували із друзями, чи це доречно, бо пов’язано з музикою і зчитується як розваги. Тоді було багато розмов, що одні воюють, інші лате в Києві п’ють. Але перемогло відчуття, що треба робити, поки живий, бо от сидиш у кафе, а в нього може прилетіти. Викристалізувалися пріоритети, з’явилася чіткість. Зрештою, українська культура — це теж питання нашої безпеки. Протягом століть українське намагалися придушити, але була ця відпірність. Зараз бачимо важливість нашої роботи в тому, щоб допомогти людям знайти свою стежечку в довколишній дійсності.
Андрій: Багато хто має травми дитинства через те, що їх спихнули на музику. Хоч є і такі, що любили її змалку. А тепер усі вони розуміють, що можна для себе цим займатися, не для батьків, диплома, сцени. І з актуального: можна з користю провести час, коли немає світла.
У нас є мрія створити таке місце, куди завжди можна прийти поспівати, пограти, порепетирувати чи влаштувати концерт.
У Варшаві є крутий кейс. Недалеко від центру в парку були будиночки, соціальне житло з 70-х, їх вирішили знести під чергову забудову, але спільнота відвоювала, і тепер це Посольство традиційної музики, як вони це називають. Хочемо зробити щось подібне, таке трошки рок-н-рольне.
Катерина: Тут ближче до Голосіївського лісу ми з Андрієм якось знайшли урбан-городи, де кияни у себе біля дому вирощують помідори, огірки, картоплю. Це наче якісь прогресивні практики з центральної Європи, а у нас це існує саме по собі, люди використовують можливості міста, щоб реалізувати свої бажання.
Я люблю Київ за велике переплетіння всього, що є в Україні: і сучасного, і старовинного, тут є і гуцули, і поліщуки, це наче жива тканина, мікс, у який різне вплітається. Київ не консервативний, він гнучкий, за рахунок цього тут можливі речі, які нереальні в інших містах. Тут є і швидкість, і відкритість, і цікавість до нового. Можливо, тому тут так вистрілила спільнота народної музики. Може, десь в іншому місті до неї поставилися б стереотипно: старе, віджило. Бо в Києві це нове, круте і те, в чому цікаво розбиратися.
Андрій: Київ — місто сучасне, але й містичне через ті всі великі історії 8–11 століть. До того ж тут є багато українського бароко, яке я дуже люблю. Воно в обрисах і деталях Лаври, його видно з правого берега.
Катерина: Я іноді йду по Києву ввечері і думаю про те, що в інших століттях наші попередники теж ходили цими вулицями і бачили схоже на те, що я зараз. І от це так дивно, воно зріднює з тими, кого ти не знаєш і ніколи про них не дізнаєшся, у вас наче є щось спільне.
Дозвольте заколядувати!
Катерина: Зараз у різдвяний час у Києві стільки всього! Ми ходимо в гості колядувати, і це дійство з кожним роком стає популярнішим, оточує з усіх сторін. Тож із планів на свята — колядування! Великих подій не плануємо, але виступи гуртів будуть.
Андрій: Колядка з нашого запису зі села Обище Коростенського району Житомирської області, але починається з Києва.
Колядка з півночі Київської області з Київського Полісся. Записано у селі Людвинівка Бучанського району.
Одна з найвідоміших колядок, яку часто беруть на ремікси. Про неї говорять як про одну з найдавніших. Вона з села Грузьке Фастівського району Київської області.
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали:
Інтерв'юерка: | Авторка: |
Христина Кулаковська | Софія Котович |
Транскрибаторка: | Фотографиня: |
Наталія Горда | Олександра Онопрієнко |
Редакторка: | |
Анна Пастушина | |