Напевно, якби місто могло говорити, то воно б подякувало людям, які його бережуть. Антон Короб є одним із них. Він не тільки вивчає Київ і пише книжки про його вулиці, а й розповідає про місто під час екскурсій та разом з іншими активістами захищає пам’ятки від знищення і забудови.
Ми пройшлися парком Шевченка, Паньківською і Тарасівською — улюбленими вулицями Антона, і говорили про наше місто.
ЗНАТИ МИНУЛЕ
Я не вважаю себе корінним киянином, я тут тільки народився. Тато в мене з-під Києва і мама з іншого міста. Є такий енциклопедичний довідник про Київ, різнокольорова книжечка невеликого формату. Я її вже роздер на шмаття — почав досліджувати ще коли не вмів читати. Мене цікавили ілюстрації, реконструкції давньоруських храмів, фотографії. Про долю багатьох пам’яток було вказано лише, що не збереглася. А чому? Це все замовчувалось. Якраз тоді по телевізору йшов фільм, побудований на діалозі двох архітекторів-реставраторів про долю нашої спадщини. І з того часу я почав цікавитися історією міста, почалися перші подорожі Києвом.
Я жив на Дарниці, і завжди говорилося, що поїхати на інший берег — це в місто, в город. 45 хвилин трамваєм до станції метро «Чернігівська», і тоді прямою червоною лінією потрапляєш у справжній Київ.
Хоча якщо дивитися на відстані років, околиці старого Києва цікавлять мене не менше — такі місцевості, як Лук'янівка, Татарка, Деміївка, Куренівка, Звіринець, Кирилівські пагорби, Шулявка та Солом'янка.
Коли я був малим, на шкільних прогулянках Києвом екскурсоводи часом розслаблялися і могли наплести дітям усякого, плутати архітектурні стилі, то я їх виправляв і однокласники пишались, що хтось може втерти носа дорослому. Потім коли вчився в ліцеї, на громадських засадах був там екскурсоводом і водив різні групи, це могла бути якась делегація з діаспори чи повний автобус гостей із Житомирщини.
Центр я більш-менш добре знав, навчався тут і брав участь в історичній телепередачі-конкурсі «Ключі від міста». Інтернету тоді не було, лише кілька каналів телебачення, їх усі дивилися хоч не хоч, навіть молодь, яка ніби не є споживачем цієї інформації, хіба якісь заучки. Це був конкурс на знання Києва, і там хлопці історію знали, олімпіади вигравали, такі наче мої конкуренти. Один із них пішов вступати на історичний факультет, і його на іспиті завалили. Мені батьки кажуть: ну, йди-йди на історичний, спробуй. А я подивився, як того хлопця завалили, та й думаю: ні, я такої ганьби не хочу. І пішов на міжнародні відносини.
Працював на держслужбі, але 2016 року звідти пішов і став регулярно займатися пам'яткоохоронною діяльністю, потім іще повертався, а зараз знову пішов, адже така кабінетна діяльність забирає всі творчі сили, можливість вільно мислити, мати незашорений погляд. Вона корисна, але ти розвиваєшся в одному напрямку, до того ж це і позірність роботи, інтриги й усі ці речі, які супроводжують державну сферу.
В охороні пам’яток маємо перемоги, наприклад будівлю на Хорива, 2 прокуратура постановила повернути у власність міста. На мітингу під цим комплексом споруд я познайомився із Дмитром Перовим (про діяльність Дмитра читайте у нашому матеріалі — ЖК). Садиби Мурашка теж повернули місту, але вони і далі розвалюються та ще не мають статусу пам’ятки. Проте процес запустився. Коли я працював на держслужбі, було не до екскурсій, хіба ходив на ті, що не про центр Києва, а вже такими цікавими районами, околицями, закутками, чагарями, як кажуть. Потім друзі кажуть: а що ти сидиш, спробуй професійно екскурсіями займатись? Так я відновив екскурсії і досі їх проводжу.
Для екскурсій зазвичай обираю певну вулицю, я й без підготовки знаю щось про кожен будинок і можу багато розповісти, та все одно щоразу готуюся, шукаю щось нове, і це дещо егоїстичний порив — себе апгрейдити. Проте через ці дрібні факти екскурсії дедалі розтягуються, тож я визначився: краще не ретранслювати деталі, а розказувати ємко і стисло, бо слухачі за віком різні, і старшим довго ходити складнувато фізично, а дітям і підліткам треба драйв.
Пуща-Водиця — класний маршрут, але далекий, треба туди їхати трамваєм більш ніж годину. Є популярні маршрути, а є непопсові, і їх обирає різна публіка.
До мене ходять більш, так би мовити, досвідчені, хто вже знає всі оці відомі байки по центру і хочуть чогось цікавішого, відкрити для себе інші місця.
Зрідка я також проводжу екскурсії розкрученими вулицями, але помітив один момент: на центральних вулицях про кожен будинок розповідаю, але це невдало у плані моціону, тобто екскурсія має бути все ж таки для здоров'я, а коли топчешся на одному місці, то немає прогулянки. Тому на літо планую зробити їх менш насиченими інформацією, але з ходьбою.
Мені досі дуже подобається вулиця Тарасівська. Це центр міста, але вона тиха, тут односторонній рух, широкі палісадники, поруч парк, і є чим дихати. У мене на Печерську такої розкоші немає. Хоча на початку повномасштабної війни, коли Київ був малолюдний, дихалося, як раніше, от як у дитинстві, коли весна прийшла і перші запахи п’янили голову. Я цього аромату не відчував уже років 20.
Відпочити їду в Китаїв. Зараз археологи відстоюють межі його охоронних зон, не даючи забудовникам знищити поле, де був посад давньоруського міста (дитинець розташований на горі, тож йому ніби нічого не загрожує). Це був оборонний пункт на підході до Києва з півдня, і він має значну історичну й археологічну цінність.
Окрім того, місце візуально приємне: і пагорби, і річка, і ставки, і ліс, і монастир є, і сільська забудова, і краєвиди з цих пагорбів, де видно лівий берег із Харківським масивом. Дуже люблю цими пагорбам гуляти. У мене маршрут був: із Печерська йду повз Лавру і музей історії України у Другій світовій війні, там спускаюся, піднімаюся на оглядовий майданчик «Красний двір», проходжу ботсад Гришка, потім на Лису гору залажу, з неї на Багринову, а далі вже й Китаїв.
ПІД ПАТИНОЮ
Були ідеї по кожній вулиці зробити докладну книгу, тобто я хотів зробити те, чого мені самому не вистачало, це не про задовольнити свої амбіції — нехай би хтось за мене це зробив, був би радий, — а щоб майбутні дослідники мали все зібране під рукою і щоб самому потримати таку книжку в руках. Тож я накопичував матеріал, але покрокового плану дій не мав, і Семен Широчин, на той час уже автор 10 серйозних книжок (зараз у нього їх 20), із яким ми познайомилися, підштовхнув, і ми поділили роботу.
Від багатьох історичних місць лишилися лише топоніми, от така спадщина: лише назви, лише слова, лише пам'ять, — але десь є певні сліди, і хочеться їх зберегти. Я свого часу знайомився з мешканцями-старожилами різних місцин, багато від них дізнався про історичні корені районів, як вони виникли, і про мешканців, які уславили їх. Це дослідження має тривати постійно, ніколи не можна відкладати, бо люди йдуть із життя. Наприклад, нещодавно померли люди-легенди, які зберігали пам’ять про Київ і без яких наша книжка не вдалася б, — Ісаак Трахтенберг (видатний токсиколог і гігєніст, а також захисник Києва і дослідник його історії, автор книжок «Мой Киев, мои киевляне» і «Бабин Яр» — ЖК), він писав передмову, Сергій Білокінь — архівознавець і музеєзнавець, історик і літературознавець, який дуже багато знав про діячів розстріляного відродження, про культурних діячів, людей науки і мистецтва, пов’язаних із Паньківщиною, де сам він довго проживав. І ось якраз про це наша із Семеном Широчиним книга про Тарасівську. Вона має історико-архітектурне спрямування, тобто дослідження вулиць як містобудівного об'єкта, як елемента загальної структури міста: що було на тому місці раніше, як вулиця виникла, як вона була розпланована, як змінювалася з часом, що збереглося, хто там жив. Цікаво те, що переважно не було якихось містобудівних рішень, планування, власники будували споруди на свій смак, тож усе розвивалося стихійно, як живий організм.
У мене є ще один співавтор — архітекторка Анна-Марія Алтухова, вона займається візуальною частиною. Я більше по фасадах, а вона мене надихнула простежити інтер'єри. Я й не уявляв, що в Києві збереглося стільки цікавих інтер'єрів у загальному доступі. Є прекрасні інтер’єри Опери, Шоколадного будинку, Маріїнського палацу, в особняках біля Верховної Ради, але це закриті, туди так запросто не потрапиш і не пофотографуєш, а вона мені каже: а є ж такі неймовірні під'їзди, як у Будапешті, у Варшаві, в Парижі, у Празі, і там така краса! (До війни Антон водив архітектурні екскурсії київськими під'їздами — ЖК)
Акцент у нас історико-архітектурний, але персоналізовані історії не можу оминути, бо тоді буде дуже суха статистика. Інформацію брав із довідкових джерел і додавав цікаві цитати, які сам знайшов. Наприклад, в одній садибі жив видатний балетмейстер Серж Лифар, який довгий час очолював балетну трупу Паризької опери, і я взяв цитату з його спогадів, щоб передати атмосферу цієї вулиці.
Місто наповнене слідами та історіями, треба тільки зуміти їх віднайти. Я ходжу і розпитую. На околицях Києва це простіше: вивчаю сім’ї вглиб родоводу, шукаю старожилів, розпитую сусідів про те, хто жив тут раніше, — намацую зв'язки. А в місті населення змінюється динамічно, досліджувати не так легко. Ставалися й цікаві історії. Наприклад, коли я намагався потрапити всередину і пофотографувати цікавий під'їзд, вийшов дядько й не пускав мене, але для того, щоб втертись у довіру, я показав, що дещо знаю про цю місцевість. І от цей чоловік каже: «До 55-го року це одна садиба була. Отут був паркан і сад, і дід, із бородою, сивий, із лампасами, нас ганяв, а ми там яблука крали».
Ага, згадую: так, дійсно, тут жив Серж Лифар, а потім, із 1924 року, поселилася родина Андроника Чайки — генерал-майора медичної служби, засновника вітчизняної урології. Сивий, з гострою борідкою і в брюках з лампасами, кажете? А лампаси тільки в генерала. Отак і виявляється, що історичний персонаж цього дядька в дитинстві ганяв. А нащадки цього Чайки і досі живуть у Києві, а один навіть у цьому ж будинку.
Обкладинку книги про вулицю Тарасівську прикласило архівне фото одного будинку, який мене зацікавив. Він належав хірургу Миколі Волковичу, але радянська влада його забрала, залишивши власнику одну квартиру. Будинок наріжний, і його кутову частину прикрашала традиційна куполоподібна верхівка, але згодом надбудували два поверхи, а баню, замінену на незграбну репліку, перенесли на новий дах. Цей одноповерховий флігель — наче уламок із далекого минулого, коли у середмісті ще існували приватні садиби із садками. Я його помічав у дитинстві, думав: така красива будівля, така красива, але щось із нею не те.
Дитину формує виховання, батьки, соціальне середовище, а ще загальне візуальне оточення міста. А коли воно антиестетичне, унітарне, то це неодмінно впливає. Можна навести приклад радянської забудови (але із приміткою, що йдеться про стандартну масову забудову, а не про всю, бо тоді в архітектурі та реставрації дуже толкові люди працювали, хоч через специфіку системи ми дуже багато чого втратили): оскільки будівлі були у комунальній власності, то коли ремонтували щось, могли нехтувати архітектурними елементами, адже ж їх ще потрібно обслуговувати, навіщо? працює ж і без них. Та й раптом воно відпаде? Можна пройтися вулицею і лише уявити, як виглядали ці будинки з історичним декором.
У Києві сусідять будівлі різних епох: історизм, модерн, потім модерн усім набрид за надмірну ірраціональність та емоційність, захотілося чогось спокійного, виваженого, і знову повернулия до неокласицизму й історизму. Але це вже новий історизм, трансформований через призму модерну: декоративні елементи вже не механічно відтворені й рясно накидані, а переосмислені, архітектори підходили до справи більш творчо, осучаснювали відповідно до вимог того часу — треба будувати високі, 6-7-поверхові, прибуткові будинки, щоб на поверх було по дві величезні квартири — по 5-6 основних кімнат, плюс кухня, їдальня, десь у глибині 2-3 комірчини для прислуги, ну і дві вбиральні — хазяйська і для прислуги.
Іноді різні стилі уживаються на одному будинку. Наприклад, якщо поглянути на будинок «Мушля» (на Тарасівській, 6А), то побачите і неоампір, і необароко, а лейтмотивом є елементи неорококо, який відтворює риси стилю Людовіка XV. Мотив мушлі (рокайль) повторений кілька разів у різних стилях: посередині фронтону, над вікном верхнього поверху, на карнизах.
Київ змінюється, і зміни, які зараховують до негативних, — вони об’єктивні, від них нікуди не втечеш. Наприклад, більше машин стало, а де їх не стало більше? Ми ностальгуємо за візуальною картинкою, наприклад 80-го року, мовляв, Київ був зеленіший, більше пам'яток збереглося на той час, гармонійніше все. Але з іншого боку, тодішнє життя чисто в побутовому плані було досить складне. Потворні будинки були і в радянський час, але жахливі будівлі 2000-х, особливо на пагорбах Дніпра — це просто злочин, це пам'ятки корупції, які нівечать краєвид із лівого берега — візитівку Києва.
У 90-ті роки була консервація, місто не розвивалося, але принаймні багато не зносили. А з сьогоднішніми змінами ситуація дивна: начебто змінилося ставлення до культурної спадщини, начебто ми зрозуміли, що нам треба берегти, з’явилося зацікавлення до власної історії і до її матеріальних слідів, але воно пішло врозріз із практикою.
Тобто ми декларуємо відродження, а на практиці знищуємо. А з іншого боку, ми вивчаємо справжнє, намагаємося зберегти автентичне, відновлюємо після незаконних надбудов, наприклад, та це особисті ініціативи скоріше.
Я виріс у Києві, і, безумовно, він на мене вплинув — саме звідси моя зацікавленість в архітектурі й історії. Якби я жив в іншому місті, то, мабуть, був би зовсім іншою людиною.
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали:
Інтерв'юерка: | Фотографка: |
Наталія Горда | Ірина Чергенець |
Авторка та редакторка: | Транскрибаторка: |
Анна Пастушина | Тоня Смирнова |