Настя, Катерина та Дмитро, простір «Цегла»


Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).





Памʼяткоохоронний хаб «Цегла» розміщений у старій квартирі в дореволюційному будинку на Великій Житомирській, 4. У цьому просторі збираються на лекції, презентації, кінопокази і просто посиденьки поціновувачі київської архітектури та захисники історичної забудови. Місія «Цегли» — зацікавити людей Києвом, залюбити їх у місто.

Ідею Дмитра Перова, юриста й активіста, борця за збереження історичної забудови міста, підтримала Катерина Носенко, 3D-художниця, котра навчається на урбаніста, й Анастасія Кузьменко, культуролог за освітою, неофіт-захисник київської архітектури. У стінах «Цегли» ми поговорили про становлення їхньої діяльної любові до Києва та про те, чому так важливо охороняти архітектурні надбання.


Вітаємо всіх із Всесвітнім днем урбанізму!



Про дослідження Києва


Катерина: Я народилася в Києві на Севастопольській площі, коли мої батьки-студенти вчилися на інженерів. Тато з Криму, мама з Житомира. Я щаслива, що киянка, дуже люблю своє місто, вивчаю його.


Пам’ятаю, як дитиною ходила до музичної школи ім. Вериківського на Ярвалу. Це були перші вилазки в центр, ти йдеш такий щасливий, тобі купують булочку з шоколадом у «Ярославі», ти проходиш повз посольство Індії (мається на увазі будинок барона Штейнгеля на Ярвалу, 3, де розміщена резиденція посла Індії — ЖК), там, де «Замок барона» (будинок Підгорського на Ярвалу, 1 — ЖК), і це настільки відкладається у тобі. І ти розумієш, що якби цих будинків не було, ти не мав би цих спогадів, не було б цього міста. Дитячі спогади — це дуже важливо. Я всіх знайомих із дітьми заохочую йти в парк Шевченка на дитячий майданчик. Тому що поки ти туди дійдеш, ти вже пройдешся по Терещенківській, побачиш архітектурний ансамбль і відчуєш — ага, це красиво.


Іноді замість школи приходила в Олександрівський костел, слухала орган і закохувалася в це місто. Свій улюблений маршрут я назвала «Номер 13», можливо, це було пов’язано з Булгаковим. Я виходила зі школи на Круглоуніверситетській й ішла в костел, а потім Андріївський узвіз, усі ці гори: Уздихальниця, Замкова гора, Щекавиця, — спускалася на Поділ. Любила Байкове кладовище, там усе ретельно досліджувала. Завжди подобався Рибальський острів, там було загадково. Моя родина часто переїжджала, якось жили в будинку для людей із порушенням слуху на Автозаводській, у старій сталінці, там у мене було багато друзів із вадами слуху. Жила на Троєщині, Райдужному, Академмістечку, Солом’янці, Оболоні, у Пущі-Водиці, останні квартири були в центрі, на Малопідвальній, там не може не подобатися.


Дмитро: У мене батьки з Києва, я народився в пологовому будинку №1 на Печерську, батьки моїх батьків теж із Києва. Моя бабуся народилася в садибі, що належала колись її бабусі, на Вознесенському узвозі. Із приходом радянської влади нашу родину — власників згаданої садиби, київських «куркулів», буржуазну інтелігенцію — «уплотнили» в одну кімнатку.


У 1979-му, перед Олімпіадою, вийшов наказ ліквідувати «вєтхоє і устарєвшеє жильйо», і от за рік винищили майже всю вулицю Глибочицьку, Гончарі, Кожум’яки, Вознесенський узвіз, і бабусю переселили.

А той будинок коли почали зносити, наткнулися на печеру, прибігли археологи, почали досліджувати і сказали, що тут повинен бути музей. Потім передали цю ділянку під створення музею, але його так і не створили. Той будинок 1898 року, то мої предки точно жили там з цього року, а де раніше — складніше простежити.


Бабуся застерігала мене жити у верхньому місті. Внизу, на Подолі, завжди жили торгаші, єврейська громада, а українці жили в районі Гончарів, Кожум’яків, на Глибочицькій, на Куренівці. Тут, у верхньому місті, жили графья-аристократи, росіяни, що приїхали сюди пізніше. Тому у нас у родині завжди був вислів, що жителі верхнього міста — нероби. Тому що вони нічого не роблять, крім того, щоб пити вино та слухати музику. Рік тому я переїхав сюди, у верхнє місто, у травні ми відкрили «Цеглу», і дивлюся, що я тепер постійно слухаю музику та п’ю вино.


Київ мені завжди був цікавий. Це вже зараз я ходжу на екскурсії на тему архітектури, а тоді сприймав красу інтуїтивно.


Коли малим їздив у 16-му тролейбусі, то завжди дивився у вікно, вгору, на всі ці еркери та горгульї. З початком перехідного віку, сепарації від батьків, коли мене все дратувало, я ходив усіма тими вулицями і бачив будинки, які руйнують. Я розумів, що так не можна, але не знав, що вдіяти, і переймався через це. І потім у студентські роки почався Майдан, я зірвався з пар, найближчі станції метро вже закрили, і я вийшов на «Олімпійській», іду по Великій Васильківській, проходжу повз будинок Шолом-Алейхема, а його вже немає, далі знов будинок, уже підготований до знесення. І я відчув таку злість, і вже викристалізувалося розуміння, за що варто боротися.


Мені було 18 років, мав дуже великі сподівання. Потім я побачив, що цей світ не такий однозначний. Змінилася влада, але не парадигма — будинки і далі зносять. І я подумав, що якщо я ледь не загинув і пройшов усе це, то маю право вирішувати, як буде розвиватися моє місто, і висловлювати свою думку. І для того, щоб не знищували будинки, треба щось конкретне робити. Можна порівняти цю боротьбу з поняттями священної війни в ісламі: великий джихад — духовна боротьба з точки зору переконань, а газават — малий джихад, священна війна з мечем у руках. Наш архітектурний газават закінчився на Майдані, в АТО, а тепер є його продовження — переконувати людей, пояснювати, що історичні будинки зносять або спотворюють, тому що є ринковий запит на це. І якщо людина будує жахливу мансарду — такий її смак. Тож треба працювати з обома проблемами: і захищати спадок, і поступово виховувати в людей чуття естетичного, розуміння ціни і цінності.


Настя: Я народилася в Києві, як і мої батьки. Мій прадід по татовій лінії працював у порту на Подолі (до цього він був сільським куркулем — тримав маленьку ферму). Взагалі закликаю всіх досліджувати своє генеалогічне дерево, тому що можна знайти цікаві факти причетності до якоїсь великої історії. Татова мама отримала квартиру на Оболоні в 70-х, а бабуся по маминій лінії — на Березняках. І тому спочатку я жила на Оболоні, і для мене цей район став мінідержавою, закритим полісом, тому що я мало куди виїжджала звідти. А потім, коли мені було чотирнадцять, ми переїхали на Русанівку, недалеко від домівки, де минуло мамине дитинство. Всі підліткові походи класом уже були там: на Труханів острів з палатками, узвіз, у Могилянку. І тоді почалося моє дослідження території. Тому що коли ти живеш у своєму власному комфортному місті, ти замикаєшся. А тут народилася моя любов до культури, до спадщини.


У нас була чудова вчителька, яка відкривала нам любов до міста, возила нас всюди, ходила з нами в театри, казала нам не бути байдужими киянами.

У мене спочатку з’явилася цікавість до моїх предків (у прабабусі з прадідом було 7 дітей, і коли вся наша велика родина зустрічається, то багато історій і сімейних легенд розповідається), а вже потім це нашарувалося та поширилося на Київ.


Катерина: Треба зберігати цю родинну пам’ять. У мене є така історія: коли жила на Оболоні, моїми сусідами були Микола та Ольга Кагарлицькі. Вони обоє мистецтвознавці, пан Микола — ще й літературознавець і перекладач, він відкрив світові Катерину Білокур. Я потоваришувала з цим подружжям, а потім, після переїзду, приїжджала вже просто в гості. У них не було дітей, і коли він пішов із життя, я зрозуміла, що мені потрібно взяти під опіку цю бабусю, тому що в неї нікого вже немає, а в мене вже давно не залишилося своїх бабусь і дідусів. Зараз уже не стало обох Кагарлицьких, і від них залишився величезний архів. Там є бібліотека, кераміка, 2000 платівок класичної музики. Вони збирали спогади все життя, і я зараз вчуся у них, як збирати свою колекцію. Пані Ольга хотіла зробити це музеєм. Поки що думаю над форматом, може, це буде кав’ярня-музей.


Їхній рід перервався, але ця історія в моїх руках.

Настя: Так само і ця квартира, де зараз «Цегла». Рід, який перервався. Мені здається, це досить поширена історія серед минулих поколінь жителів і жительок Києва: родина не має спадкоємців і з’являється новий власник квартири, котрий викидає їхні речі, викидає фотографії, щоб зробити з цього місця звичайну квартиру під офіс.



Про забудову Києва


Настя: Я закінчила факультет культурології в Могилянці, і всі мої курсові та дипломні були присвячені Києву: перший диплом — про ревіталізацію промзон Києва, другий — про графіті як візуальний знак у середовищі міста. Згодом поступово почала підписувати петиції, ходити на акції, на суди. Це насправді базові речі, які повинен робити кожен житель міста (і це нескладно, коли є «Київ Цифровий»). У Києві ж діяльно дбають про збереження пам’яток лише кілька тисяч людей, і це трагедія, це знищення міста.


Саме для цього «Цегла» й існує — щоб людям масово розповідати, чому так важливо охороняти архітектурні надбання.

Моя активна захисна діяльність почалася з роботи над книгою «Київ зелений. Путівник вразливою зеленою природою», присвяченою незаконній забудові зелених зон міста Києва. Беру багато інтерв’ю у громадських організацій Києва, які розповідають, наприклад, що не так із Вирлицею чи екопарком «Осокорки» або що так і які компоненти руйнують це «так». Любов до міста має виховуватися з дитинства: ми всі повинні ходити в парки, досліджувати жучків, природу, ходити з бабусями до старих будинків у своєму районі і вивчати їх. І завдання нашого простору — показати людям, як зацікавитися і полюбити своє місто.


Катерина: Я за першою освітою скульпторка, а зараз навчаюся в КНУБА на урбаністиці. Що мене спонукало увірватися в цей пам’яткоохоронний двіж — місто має бути для людей, і мене дратує хаотична забудова. Я в шоці від того, наскільки швидко відбувається будівництво і як багато там порушень. Дивишся на паспорт об’єкта, де написано п’ятиповерхівка, і все клас, все інклюзивно, а потім бачиш, що там уже 6 поверхів, а потім — опа! — 16. І з історичною спадщиною в будь-якому разі відбуватимуться якісь процеси, ми не можемо її просто заморозити і сказати «не чіпайте!», треба або законсервувати до кращих часів, або знайти якусь функцію для будинку, щоб він ожив.


Людям іноді важко пояснити історичну цінність конкретного будинку, і в такому випадку приходить на допомогу урбаністика: можна пояснити, що якщо поряд хмарочос — то це низька інсоляція, тобто сонечка тут не буде, поряд буде дискомфортно, бо ганяє вітер, усе довкола буде запарковано.

Та й коли питаєш у людей, куди вони люблять ходити в Києві, то всі починають згадувати парки, ліси, Андріївський узвіз (до речі, до перефарбування в жовтий він подобався людям більше). Тобто всі люблять красиві місця.


Мені ще болить питання кінотеатрів. Я пам’ятаю, як в один момент у 2018-2019 роках закрилися «Кінопанорама», «Україна» та «Київ». «Київ» передали якомусь олігарху у власність, а тепер він знову в комунальній власності. Понівечений зсередини, у жахливому стані. Я б хотіла організувати громадські обговорення на основі нашого простору, зробити тижневий вокршоп щодо подальшої долі цього кінотеатру і уявлень киян про нього.


Дмитро: Я називаю 2021-й роком культурно-архітектурної революції, тому що відбулася зміна підходу. Історична спадщина завжди була в бюджеті Київради, але витрати на реставрацію пам’яток були в категорії «інше». У 2021 році воно перейшло в окрему категорію, пріоритетнішу. Тому що спочатку незаконно знесли будинок Уткіна (120-річний будинок біля залізничного вокзалу на вулиці Петлюри, 29 — ЖК), і про це говорили всі, це не дало результатів, але вперше про це почали говорити масово. Другий кейс — «Квіти України». І крім того, що про це почали говорити, тисячі людей ще й вийшли і заполонили простір на вулиці Січових Стрільців. І третій кейс — садиба Барбана, там уперше з 2014 року проти мітингуючих були застосовані спецпідрозділи поліції — колишній «Беркут» (будівлю на Обсерваторній,6 забудовник встиг частково знести, але РНБО постановила відновити її, а згодом суд наклав арешт із забороною будь-яких будівельних робіт — ЖК). Потім сталася війна.


Катерина: Через війну стає більше активних громадян — ті, хто в тилу, розуміють, що вони по максимуму повинні бути корисними тут. І якщо на початку війни всі волонтери були завантажені, то зараз основні потреби закриті, а активність у людях є, і це плавно переходить на злободенні питання, люди починають цікавитися тим, що відбувається в місті.


Я всім кажу, що 1551 — це наш настільний додаток, це обов’язковий мінімум: ти повинен зробити одне звернення, третє, десяте. Нехай вони бачать, що на кожну проблему треба реагувати.

Про простір «Цегла»


Катерина: Ми спочатку закохалися в балкон, коли проходили повз. Коли зайшли, то були в шоці, простір був брудний і захаращений, тут лежали мішки зі сміттям. Ріелтор сказав, що ми можемо все викинути, але ми вирішили зазирнути туди й виявили фотографії та речі тих людей, що там жили — балерини Елеонори Новацької та її чоловіка, котрий був художником, ми знайшли багато його пензлів і старого класного паперу. Ми скликали нараду, запросили наших друзів із «Мапи реновації» та обговорили, що з цим робити, все відмили і завезли меблі. Тут усі стільці зі споруд, яких або вже не існує, або вони частково знесені. Вони цінні як пам’ять.



Але ми вирішили, що не будемо залежати від простору. «Цегла» народилась тут, але ми готові шукати нові приміщення.


Спочатку не було конкретної ідеї створення простору. Діма запропонував створити об’єднання, що займалося б охороною пам’яток, і назвати його «Цегла», а кожен із нас щоб був цеглинкою. І він каже: «Давай спробуємо заохотити людей скинутися грошима і вкластися в один простір, який будемо розвивати». Ми почали ходити, розповідати про це своїм друзям, і всі якось так до цього ставилися: «Ну, зараз війна, треба ж якийсь бізнес-план, у вас він є?» І врешті-решт нас виявилося двоє таких, які готові скинутися, знайти квартиру та почати її орендувати, і що буде, то буде.


Ми хотіли, щоб це було середмістя, щоб якщо метро не працює, можна до комендантської добігти. І щоб люди з усього міста могли до нас легко дійти. Взагалі, цей простір став для нас порятунком від безкінечного суму.

Дмитро: Якби не війна, то, може, й не було б «Цегли». Тому що в травні ми її створили. У березні-квітні було волонтерство і на його фоні кілька лекцій, акцій, різні активності. Місто знелюдніло, був депресняк, що все, армагедон, і треба щось робити. Ми щось робили. А ближче до травня увиразнилося, що треба робити окремий проєкт тут і зараз. Треба орендувати, реставрувати, наповнювати простір, проводити івенти, збирати людей. Треба встигати максимально, тому що завтра може не бути.



Катерина: «Цегла» для нас — це суперволонтерство. Це спільнота, що об’єднує всіх: архітекторів, урбаністів, художників, культурологів і нефахівців — до нас приходять ті, кому не байдуже, що в Києві відбувається. Людина приходить тому, що є неспокій та усвідомлення, що щось не так. У нас у «Цеглі» відбуваються зустрічі для внутрішньо переміщених осіб, вони теж хочуть бути активними та долучатися. Право на місто є у всіх. Для цього ми вже оформлюємо громадську організацію.


Дмитро: Відбувається інституалізація простору.


Катерина: Зараз ми вже зацементувалися, визначилися з нашою візією, наша основна мета — популяризація спадщини міста. Ми хочемо, щоб людина розуміла, що від неї багато чого залежить. Хтось може весь свій час присвячувати активізму, а хтось — просто на ходу написати звернення в 1551 стосовно сміття, і це вже буде великий внесок.


Настя: І що більше людей задіяні та включаються, то кращим буде розвиток. Якщо одна людина зможе спричинити зміни, то уявіть собі, скільки зможуть мільйони. «Цегла» для мене — це одночасно і терапія, і друзі, і робота, і громадська організація, й інтереси. Дуже цінно мати таке місце.




Над матеріалом працювали:

Інтерв'юерка:

Коректорка:

Богдана Горбань

Анна Пастушина

Авторка та транскрибаторка:

Фотографиня:

Тоня Смирнова

Олександра Онопрієнко


Знаєте когось, хто може стати героєм нашого проєкту? Заповніть анкету та поділіться історією цієї людини