Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
Данило Гайдамаха, відомий блогер і мовний активіст, народився в Києві, а коли поїхав до Львова вчитися, написав магістерську роботу про каштан як символ. Як тут не поспілкуватись! Зустрілися ми на «Золотих», взяли чаю і з годину говорили про місто і каштани, потім поїхали на Видубичі до найстарішого каштана в Києві, в дорозі слухаючи музику про Київ.
ЧОРНОБРОВИЙ КИЯНИН
Я народився в Києві, мої батьки з Криму, переїхали сюди у свої студентські роки й уже тут народили мене і брата. Мій Київ довгий час був лише Позняками, за межі яких дитиною майже не виходив. Але ми часто виїжджали в центр, і Хрещатик, обсаджений каштанами, — це було щось. Таке соковите, розлоге, тінясте київське дитинство. На Позняках досі є моя батьківська хата, і коли я приїжджаю в Київ, то саме там базуюся, гуляю, це моє місце сили. У парку «Позняки» посередині є груша (фонтан у вигляді груші — ЖК), він для мене є локальним символом.
У дитинстві Київ я не уявляв собі ніяк, він мені не вкладався в якусь єдину рамку. Згодом, уже десь в останніх класах школи, я побачив статтю в модному журнальчику про те, що Київ не є містом у європейському значенні цього слова. Там наводили приклад Одеси, Львова і повністю деконструювали Київ як місто, писали, що це суто індустріальне утворення, де є фабрики-заводи і спальні райони, немає публічного простору, кав'ярень, ніде прогулятися. Мовляв, у нього немає єдиного духу, він весь розпорошений, еклектичний, і статус столиці його знищує, бо тут курсують всі і все, просто перекотиполе. Мене це розгнівало, обурило, я хотів на противагу цій статті все ж таки зрозуміти дух міста. Тоді у мене було вільне літо і я щоранку виїжджав у центр, виходив із метро і просто блукав вуличками, бачив щось яскраве — завертав туди. Я заходив у кожен дворик, розмовляв із людьми, досліджував, ходив по київських музеях, і пазл почав складатися. Завів собі правило: один тиждень — один музей. Почав транслювати це через свою особисту сторінку в інстаграмі, і коли побачив фото підписників у музеї, в якому я був минулого тижня, зрозумів, що люди йдуть за мною, я маю потенціал стати блогером. Тоді зародився Чорнобровий і вся ця публічна історія, яка є сьогодні.
Київ для мене в той час був про пошук його ідентичності: як втрата чогось, що було, і пошук чогось нового, що має постати. А відповідно це безмежний креативний простір, де курсують ідеї, спільноти обмінюються думками. І це мені сподобалося, бо вирувало життя. Зараз ця молодіжна спільнота сформувалася і, на мій подив, вона свідома, ці люди виходять на акції, борються за своє місто, котре для них значить багато. Як на мене, зараз символом міста є Роман Ратушний, це уособлення киянина. До військової форми його найчастіше бачили у светрі з каштаном на акціях проти незаконних забудов і на захист зелених насаджень.
Я закінчив тут Інститут журналістики Київського національного університету. Мій мармуровий корпус серед зеленючих дерев на Лук’янівці є ніби портретом Києва. Поруч там величезний Бабин Яр із гаями, якими він продовжується, — легені міста, з телевежею та можливістю пішки дійти до Золотих воріт або Подолу. По закінченню інституту я переїхав до Львова вчитися в Українському католицькому університеті. Метою №1 було втекти з Києва та пожити в більш однорідному, цілісному просторі. Зараз я закінчив півторарічну магістратуру і не знаю, чи повертатися до Києва, я на роздоріжжі.
Поки живу у Львові, але до Києва часто приїжджаю. Не встигаю засумувати за Києвом. Єдине моє відкриття — про важливість річки Дніпро, тепер приїжджаю до неї усвідомлено. Киянином ніколи не помічав її, мав за даність, ніби нічого особливо, оскільки я жив на лівому березі, щодня бачив її з вікна метро. Хоча пам'ятаю історію з дитинства, як узимку маленькі чорні силуети були на Дніпрі, і на моє запитання, що це, мама казала, що рибалки, а я чомусь думав, що то якийсь різновид пінгвінів, дивився на маму і дивувався, чому ж вона вдає, що це нормально — пінгвіни ходять у нас по Дніпру? Я якось змирився, а коли вже подорослішав, такий: стоп, там не могли бути пінгвіни!
Люди тут строкаті, різні, і оскільки Київ є столицею, то тут можна побачити кожну травму національну, прояв усіх процесів, і хороших, і поганих. Київ неочікуваний, і це робить його містом життя і нових ідей. Ти не знаєш, що ти побачиш тут завтра, воно тебе мобілізує. Разом із тим я досі не можу повністю розслабитися і почуватися тут як удома, бо постійно на сторожі якогось чергового хамства, звідусіль чекаю на мовну провокацію: таксист буде слухати російську музику, у кав’ярні обслуговуватимуть російською, а я не хочу влаштовувати скандали, не хочу боротися, хочеться просто жити у сприятливій атмосфері.
Я вважаю, що місто нас формує, ми і є наше місто.
Місто — це не щось поза нами, це наше середовище існування, як вода для риб.
Львів для того, щоб писати вірші, Київ — щоб їх просувати, у моєму випадку воно працює лише в системі. Хай я не складаю поезії, але метафорично: не можу писати вірші в шухляду і не можу просувати їх, коли їх нема, тому доводиться жити на два міста. Я щомісяця приїжджаю до Києва. Тут неможливо не бачитися зі знайомими, перебувати не в тусовці, не заряджатися новими ідеями. Київ спонукає сідати в човен і сплавлятися до відкриття нових земель. За це його люблю, тут є життя.
Але цей Київ, яким я його бачу, який про молодість, який у «Каштані», — його наче висмикують у нас із рук. Ти його відчуваєш десь усередині як киянин, бо зростав у цьому, а іноземцеві чи людині з іншого міста той дух молодості, каштанів, буяння дерев, чистого Дніпра й отого всього соковитого, молодечого, елітарного не знаєш, де й показати. Воно в серці кожного з нас, та водночас фізичний прояв цього знищується і заливається бетоном. Наче місто сьогодні будують із тими, хто його зовсім не відчуває.
КАШТАНОВА ЛИХОМАНКА
Поступове зникнення каштанів із Києва і зрештою із Хрещатика для мене було болісне. Пізніше, коли я вчився на історичному, обрав темою магістерської таку: «Київські каштани: історія становлення символу столиці України», і під час дослідження мене зачепило, що символи з'являються саме тоді, коли спільноті щось загрожує, вона наче бере якийсь символ, щоб ним захищатися, мати об’єднавчий імператив, те, з чим можна себе ідентифікувати. Так сталося й десь у 2017–2018 роках, коли з’явилося кафе «Каштан» і багато молоді зробили тату з каштаном, і все це на фоні засилля незаконної забудови та зникнення старих озеленень. Кияни бачать загрозу, тому хочуть мати символ, котрий говорить і про минуле, і про майбутнє, яким би вони хотіли бачити Київ.
Як громадянина, як киянина, мене непокоїть їхнє зникнення і зацікавлює їхня актуалізація серед молоді. Як для продюсера за першою освітою, символи мені багато говорять про людей, і що більше я хочу розуміти себе і киян, які довкола мене, то краще маю розуміти важливий для нас символ.
А як історику мені цікаво боротися з історичними міфами: вважається, що каштан — геть випадковий символ, який нам знічев’я насадила радянська влада, але я інтуїтивно відчував, що це не так, проте не бачив, щоб хтось це спростував, тож мені довелося взятися за цю тему і докопатися до правди.
Під час цього дослідження мені вдалося побачити місто збоку. Цією темою займалися й до мене — 2004 року була видана науково-популярна книжка «Каштан — історичний символ Києва», щоправда, там багато хиб і її немає у київських бібліотеках, але я знайшов її у Львові. Якщо гуглити каштани чи питати в екскурсоводів, звідки взялося це дерево, отримаєш історію, як Київ готувався до приїзду імператора Миколи I і генерал-губернатор Бібіков начебто висадив каштани по всьому бульвару (який раніше називався Бібіковський, а тепер Шевченка). Імператору це не сподобалося, і довелося за ніч викорчувати всі каштани та посадити липи і тополі. А викорінені каштани кияни забрали собі й так розповсюдили Києвом.
Це легенда, документальних підтверджень немає, натомість є невідповідності, наприклад: це нібито сталося 1842 року, але тоді імператор не приїжджав.
Направду перша згадка про київські каштани з'являється в кінці 18-го століття. Говориться, що власники садиб на Подолі мають каштани у себе у дворах лише для краси його цвіту. Найстарший каштан Києва називається каштаном Петра Могили. І це нам дає підставу вважати, що вони тут давно й завезені заможними містянами та київським духовенством. Згадки про них трапляються в українській народній творчості 19-го століття.
В імперські часи в Києві діяла комісія, яку очолював Олександр Осипов, він боровся проти щільної забудови і за озеленення міста. Через 10 років постійних звернень до міської влади вона, замість виділити на це кошти, перекладає відповідальність за озеленення на киян. Видають розпорядження, що кияни зобов'язані посадити певні дерева у своїх дворах. І за рекомендаціями цієї комісії центр у Старокиївському районі, окрім Хрещатицької вулиці, засаджується саме каштаними. Перша алея з'являється при університеті Шевченка в ботанічному саду (імені Фоміна), її створив українець козацького походження (алею в 1862 році заклав Опанас Рогович, тодішній директор ботсаду, зараз із неї залишилося до десятка дерев віком 160 років — ЖК). І ця історія ніколи не мала в собі нічого пов'язаного з імперцями, більшовиками чи міською владою, це все жителі й духовенство, це завжди було з низів. І ось у якийсь момент на кінець 19-го століття все місто квітне каштанами, що не можна не помітити: це з'являється в усіх описах міста, в усіх пейзажах, в усіх листах. Люди приїжджають дивитися в Київ на ті славетні каштани.
А символом каштан став саме під час індустріалізації. Як щось таке наелектризоване і значуще він з'являється саме у представників Розстріляного відродження на знак боротьби проти антилюдської політики Радянського Союзу.
Письменники описують бруд, дим машин, заводи, робітників заводів і все, що їх бентежить у місті, а потім обов'язково з'являється образ каштанчика, який так контрастує з цим.
І здається, що вони просто беруть його як образ природи, протиставляючи природу місту, але ні, треба розуміти, що каштан узявся не просто так, він уже на той час є символом міста. Це означає, що вони мають альтернативну візію Києва — яким би вони хотіли бачити його розвиток на противагу реальності. Це цінності демократії, свободи, розквіту й культ молодості.
Недавно, гуляючи по набережній Дніпра, слухав пісню, яка добре описує дух Києва:
«Тільки в Києві — цвіт каштанів золотий
І Дніпро, як мрія, голубий.
Тільки в Києві молодію серцем я,
Київ мій — любов моя!»
Переломною точкою стала Друга світова війна, коли совки підривають пів Києва, зокрема і Хрещатик. Тоді у пронімецьких газетах також часто з'являється образ каштана і говорять про те, що розквітнуть каштани у вільному від більшовиків місті. Але коли повертається радянська влада, розквіт каштанів говорить уже про молодий мирний Київ, про його післявоєнний розвиток. І знову ж таки кияни власноруч висаджують їх на Хрещатику під час суботників із відбудови міста.
Цей символ відтоді двоїстий: з одного боку, п'ятилисник асоціюється із п'ятикутною золотою зіркою міста-героя і розквітом соціалістичного Києва, а з іншого — серед національної еліти каштан означає розквіт вільного українського Києва.
Більшовики цього другого сприйняття не помічали, тож коли автори каштанового герба Флоріан Юр'єв і Борис Довгань принесли цей проєкт, радянська влада не побачила в ньому нічого небезпечного. А в тому гербі є арбалет на фоні, який ще з 15 століття розміщується на київських гербах, на київських печатках, тобто це елемент із геральдики часів Русі. Сам каштан стилізовано під трикутник Серпінського, а це геральдична традиція часів УНР, це до Нарбута нас відводить. Тобто в цьому одному гербі ми бачимо відсилання і до Русі, й до УНР, які вкладаються в історичну тяглість. Дружина Бориса Довгаля розказувала мені, що вплетена синьо-жовта кольористика і три спрямовані догори зубці каштана — це наче закодований тризуб. Якщо роздивлятися арбалет на фоні каштана, то каштанова гілка з трикутним наконечником виступає стрілою, яка впирається у серп і молот. Це дуже красива теорія, але не забуваймо, що в геральдиці нічого не розміщене просто так і кожен елемент важить. Гадаю, воно так і задумувалося.
Так він став легітимізованим символом і почав застосовуватися всюди: морозиво, поліграфія, значки, столові прибори, жетони метро, — а сьогодні актуалізується серед молоді саме в тому вигляді, як ми його бачили на жетонах метро зразка 1992 року, це стилізація незалежної України. Вона нам говорить про наше дитинство, про минуле, в якому нам було безпечно. І сьогодні молодь, яка переживає багато викликів і загроз, обирає символ із безпечного минулого. Але він не тільки про втечу, він і про боротьбу. Каштан з'являється на Марші за Київ (багато про нього розповідає наша героїня Марія — ЖК) як головний символ цього величезного і важливого для нашого міського простору дійства. Він з'являється на футболках активістів, він усюди.
У 2003 році в Сакартвело (самоназва Грузії — ЖК) відбулася Трояндова революція, у нас тоді пророкували, що також буде революція, і йшов поголос, що вона називатиметься каштановою. І хоч урешті сталася Помаранчева, та символ каштана має потенціал стати загальнонаціональним.
Образ каштана часто трапляється в антибільшовицькій літературі. У романі «Сад Гетсиманський» Івана Багряного є присвячена Києву сторінка — герой сидить у в’язниці, й посеред радянського пекла та хаосу йому згадується Київ: бульвар Шевченка, університет, як квітнуть каштани, як буяє весна, молодість, кохання, навчання. І ось цей соковитий опис у пеклі наших буднів — це є Київ. Окрім «Саду Гетсиманського», раджу «Місто» Валер’яна Підмогильного.
Каштани там виконують роль подразника для Степана Радченка, змінюють його настрій. Тобто вони і стають тією рукою міста, його засобом, його символом ще в 1928 році. У Стуса дуже часто каштани трапляються, і в нього вони несуть символіку розчарування, бо в Радянському Союзі після розгортання демократизації, відлиги, знову йшли репресії.
Якщо брати світову літературу, то в Орвелла в «1984» є кафе «Каштан» і пісня Under the spreading chestnut tree I sold you and you sold me. Каштан там позначає місце, вільне від ідеологічного впливу, від партії. І саме там закладається перший момент зрадництва, який приводить до окупації. Можемо говорити, що орвеллівський світовий каштан співзвучний із каштаном у нашого Розстріляного відродження: це теж символ боротьби з партією, теж символ міста, яким воно могло стати, якби було людським, а не антилюдським. І оцей spreading chestnut tree — це не вигадка Орвела, воно має свою традицію.
У американського письменника Генрі Лонгфелло твір «Сільський коваль» починається рядком Under the spreading chestnut tree…, там є протиставлення чесного ремісника й індустріального життя. Ця фраза стала мемом і розлітається: Дональд Дак говорить цитатою Under the spreading chestnut tree, цей текст переспівують, знімають мультики і зрештою це потрапляє до Орвелла. І, до речі, отой каштан, під яким коваль сидів, — це не письменницька вигадка, це конкретний каштан, на місці якого зараз пам'ятний знак. І що важливо: той каштан був кінським, тобто саме таким, як цвітуть у Києві. Й коли той каштан зрубали, учні Лонгфелло зробили з нього шикарне крісло. І от Лонгфелло окремий вірш присвятив цьому дитячому дарунку, в якому він сказав: «ваша любов увічнює це дерево і робить його піснею в моїх творах». І ось це важливо розуміти. Нам не йдеться про те, щоб повернути каштани Києву і щоб вони просто тут цвіли. Нам треба їх любити і перетворювати на пісню.
Під час написання диплома мені було важливо мати матеріальні речі, які б мене надихали й нагадували, що і для чого я роблю, тому в побуті я себе оточив каштанами.
Мама в цьому допомагала, дарувала мені багато всього: є і мило, і зубна паста каштанова (ти наче київський гай із м’ятою до рота береш щоранку), сироп, із яким можна каву чи какао готувати. Починаєш шукати і знаходиш неочікувані речі: куртку із принтом собі замовив, маю підсвічники з каштанів, прикраси, парфуми, чай, шоколад, мрію про кастаньєти з каштанів (слово кастаньєти походить від ‘castanea’ – каштан). Я взагалі став дещо божевільним, для мене зараз каштан є метафорою людей: ось ця блискуча серцевинка приваблює дитячий погляд, дитина не може пройти повз каштани, це шось справжнє, а шипи наростають впродовж життя. Хтось розкривається зрештою, хтось ні. З розкритого проросте дерево, яке дасть тінь. Із нерозкритого нічого не проросте. Я людина дуже захоплива, якщо чимось зацікавлююсь, то починаю накручувати себе в цьому напрямку, стаю фанатиком. Виявив, що каштан є гербом міст у Чехії, Німеччині, Іспанії. Ще перед очима стоять каштани Ван Гога, Мунка, Ренуара, чеського художника Франтішека Купки.
Окрім каштанів, символи Києва — це круки, Дніпро, Михайлівський собор із архангелом Михаїлом. І хоча я завжди жартую, що трохи серджуся на нього, бо він став гербом замість п’ятилисника каштана, а все ж.
Під час написання роботи я задумувався: а в якому з цих двох гербів більше Бога — у його безпосередньому творінні, дереві, чи у святому, але намальованому людиною образі? Святий зображений за уявленнями людей певного часу, в той час як дерево універсальне, воно включає всіх, це вічний образ, при тому він про природу, про гармонію.
Бузок я не люблю, тому що він конкурує з каштаном. Можна ж сказати киянам: та навіщо вам каштан, якщо є бузок, заплющте очі на вирубування каштанів, бо каштани хворіють у всьому світі. І з 2019 року вони занесені у червоний список європейських дерев, по всьому світу є асоціації захисників каштанів. Ми мали би бути лідерами світового руху із захисту кінського каштана, натомість не те що цього не робимо, у нас глобальні проблеми, як-от нові захворювання чи зміна клімату, навіть не постають, бо найбільша загроза нашим каштанам — це незаконна забудова і вирубка дерев. Ще цікаве дослідження проводили, не знаю наскільки воно є науково обґрунтованим, але схоже на надійне: дослідили стан каштанів під Чорнобилем і в Києві та виявили, що радіоактивний вплив менш шкідливий, ніж «догляд» за деревами у столиці — травматичне обрізання, недостатнє лікування, сіль щозими. Вони не мають шансу тут вижити, хоча є сорти, які стійкі до хвороб, і хай не розказує Київзелендбуд, що треба вирубувати каштани, бо вони помирають від захворювань. Є стійкі сорти — висадіть їх. Є рішення, є щеплення для дерев — це дорого, але важливо.
Під каштаном єднаються активісти, під каштаном вони висувають претензії до влади, і саме каштан є їхнім символом візій Києва. Ні радянським чиновникам, ні нинішнім політикам не вдалося цей символ політизувати. Ба більше, ці дерева, завезені із «загниваючого» Заходу (батьківщиною кінського каштана є Балкани — ЖК), в міському просторі символізують нашу приналежність до чогось глобального.
РОЗМОВА ПРО МОВУ
У 16 я перейшов на українську, бо почав готуватися до ЗНО, а там українська література, історія репресій над мовою. Просто не маєш морального права не говорити нею. І ще приходить усвідомлення, що це не лише засіб спілкування, як нас у Радянському Союзі намагалися переконати. Мова кожного народу — це спосіб виразити своє бачення себе та світу.
Українська мова — рідна, і це достатня підстава, щоб нею говорити.
На особистісному рівні неможливо бути успішним, щасливим українцем, якщо ти не говориш своєю мовою. Російська мова з твоїх уст є наслідком окупації, насильницької політики зросійщення, яка тривала століттями. І позбутися цих травм означає повернути собі свою мову.
Перехід — це важко, тому що це злам світогляду. Ти не лише змінюєш мову, як одежину, ти міняєш свій спосіб мислення і стаєш іншою людиною, не відмовляючись від досвіду, який прожив раніше, у старій ідентичності. Ти стаєш собою, більш гармонійним, спокійнішим, виражаєш себе органічним способом, тому це важливо як мінімум для особистості. А щодо масштабів нації є не мої роздуми, а законодавство, і воно говорить, що мова є фактором національної безпеки й основою територіальної цілісності та єдності суспільства, громадян.
Стаються абсурдні речі, пов’язані з російською мовою. Наприклад, коли ми йдемо на вибори президента країни, частина людей обирає очільника держави (на підсвідомому рівні це співзвучно зі словом «держать», ми обираєм «держателя» — того, хто організує горизонтальні процеси між нами та буде забезпечувати єдність і розвиток суспільства), а частина — «государства» (тобто обирають «государя», котрий, навпаки, ділить і володарює, встановлює ієрархічний зв'язок). Тобто по-хорошому це мало би бути два окремих виборчих процеси на дві різні посади. Одна нація має говорити однією мовою, і лише це забезпечить їй вибір вектора розвитку та швидший поступ у напрямку, який вона для себе обере.
Я вигадав і не втомлюсь повторювати термін «мовна дієта». Це домовленість із собою мінімум на три місяці очистити свій простір від російської мови в будь-якому її прояві, увійти в таке інформаційне голодування, коли ти відмовився від звичних джерел інформаційної їжі. Ми — те, що ми споживаємо, і не лише у форматі фізичному. І коли зникають іншомовна музика, фільми, люди, виникає потреба це чимось заповнювати. І якщо чогось, що ви любите, немає українською, то, може, ви в собі відкриєте талант і самі зробите? Я так зробив блог, який сам хотів би дивитися українською. А чимало людей перероджуються в мові, вона відкриває для них ремесло, яким вони заробляють, на якому починають базувати себе, свою ідентичність, ціле життя.
Тобто перехід на мову — це не лише перехід на мову, у цьому можна віднайти себе.
Я чув купу виправдань, чому люди не переходять на українську. Їх знаходимо не лише щодо мови, а взагалі щодо будь-яких змін, які насправді могли б нас зробити щасливими та успішними. Чому ми у спортзал не ходимо? Чому не навчаємося? Чому не звільнимося з роботи, яка не подобається? Чому не зізнаємося в коханні людині, яку любимо? Чому не повернемо собі українську мову? На все знаходяться виправдання, і замість того, щоб коментувати їх, скажу: досить шукати виправдання, знайдіть одну причину, чому варто перейти, і перейдіть — годі вже мусолити цю тему.
КІЛЬКА СЛІВ ПРО ВІЙНУ
Для мене вторгнення почалося 22 лютого пізно ввечері зі звернення Путіна. Тоді я зрозумів, що треба щось робити. Я зібрав свої речі, пішов до друга, у якого є камери, штатив і світло, та зняв пародію на Путіна.
Я захотів це висміяти, знав, що далі може статися всяке, але відчував, що в ту мить найкраще, що я міг зробити, — це висміяти його, щоб ми як мінімум не боялися і входили у випробування з переможним настроєм. Йдучи на ту зйомку, згадував слова Чарлі Чапліна, який під час Другої світової, коли Америка ще трималася нейтралітету, зняв фільм «Великий диктатор», де спародіював Гітлера. Він потім сказав, що якби знав масштаби злочинів Гітлера, навряд чи знімав би про нього комедію. От так і я почувався, але тоді це було доречно. А 24 лютого мене розбудив дзвінок від тата, що до мене у Львів їде родина, бо почалася війна. Я встав, зробив каву, прибрав, підготувався до їхнього приїзду.
У Львові я провадив безкоштовні мовні курси. Були люди з усієї країни, які хотіли опанувати українську, і щотижня ми з ними займалися.
У перші місяці назнімав купу відео, купу текстів написав як історик на тему війни. Намагався також посприяти, щоб у нас вибудувався більш-менш притомний наратив. А зараз для мене і мовний активізм, і питання в національній площині відійшли трохи на другий план, тому що все змінилося. Тобто армія, мова, віра досі лишаються важливими, але вони вже не такі наелектризовані, ми вже не побачимо якихось Марув чи Ломаченка у нашому просторі, уже не буде обговорень, чи є місце московській церкві в Україні, чи варто українцям говорити українською, чий Крим, — всі визначилися, нарешті розібралися.
Зараз ми повернулися до витоків, до питань, які ставила перед собою Революція гідності: як ми ставимося до прав людини, людської гідності, свободи, самовираження. І зараз от по цій вісі ділиться весь світ, і хто вважає ці цінності важливими, ті на нашому боці в цій війні, а хто зневажає — ті з Росією. Сьогоднішня війна вже не є війною міжнаціональних інтересів, зараз іде світова війна за порядок, за яким будуватиметься наступне тисячоліття. І на вістрі цих процесів саме Україна.
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали:
Інтерв'юерка: | Авторка: |
Богдана Горбань | Софія Котович |
Транскрибаторка: | Фотографиня: |
Наталія Горда | Олександра Онопрієнко |
Редакторка: | |
Анна Пастушина | |