Іру в «Жителі…» привело бажання волонтерити, вона написала, що менеджерка і хоче взяти участь у нашому проєкті. Завдяки їй ми виграли грант і запустили формат подкастів «[нові] Жителі Києва» про тих, хто переїхав через війну. Вона ж узялася робити те, що вміє найкраще, — управляти всіма процесами.
Іра народилася в Києві, любить це місто і фотографує його на плівку. Ми поговорили про дитинство на шумній вулиці, темпи киян, волонтерство та Ірині хобі. Ласкаво просимо познайомитися з цією частинкою нашої команди.
МІСТО ДИТИНСТВА
Я з дитинства, особливо після книжки Всеволода Нестайка про тореадорів із Васюківки, заздрила людям, які народилися не в Києві, а переїхали в певний момент свого життя. Це здавалося класною пригодою. Я теж хотіла народитися в селі в бабусі і коли мені стукне 16-17 як доросла незалежна людина приїхати досліджувати Київ — мати шанс на знайомство з першого погляду.
Кияни від народження живуть у швидкому темпі, тож дуже органічно в ньому виглядають. Останнім часом хочу себе вповільнити в цьому місті, шукаю діляночки природи, де поменше людей, щоб уловити спокій. Загалом Київ динамічний, але класно, що він різний. Можна йти по Контрактовій, де шумно серед людей, а потім зайти у якийсь дворик, де нікого немає, і відчути себе як у маленькому містечку.
Я жила на Жилянській, це пряма вулиця близько до вокзалу. Жилянська зараз і Жилянська у моєму дитинстві дуже відрізняються. Київ був не такий забудований. Ми з батьками жили на 9 поверсі, і в нас вікна виходили в бік вокзалу. Там було поле, з якого люди піднімались на повітряних кулях, панорама прегарна. Тепер на місці цього поля будівлі.
Коли я була манюсінька, ми з батьками часто гуляли в ботсаду Фоміна. У вихідні батьки брали мене гуляти в центр-центр, бо в нас така industrial area. Ми йшли в бік парку Шевченка, Музею Ханенків, Андріївського узвозу, на Контрактову, робили великий гак. Часом заходили в PinchukArtCentre, батькам там подобалося більше, ніж мені, але одну постійну експозицію любила: там суцільний туман, і ти по ньому бредеш. Помаранчеву революцію я не сильно пам’ятаю, була дуже малою, а батьки ходили. Пам’ятаю, на Новий рік отримала помаранчеву шапку і шарф. Революція гідності дуже врізалася в пам’ять. Мала 12 чи 13 років, телевізор був увімкнений 24/7, батьки приходили з роботи і йшли на Майдан, на вихідних брали мене з собою. Це було суперсвято. Я людина неемоційна, але тоді писала свої перші (і останні) вірші у блокнотику, така рефлексія.
Після Майдану не обираю Хрещатик як точку зустрічей. Це було волевиявлення, завдяки котрому ми можемо жити і розвиватися так, як хочемо, але це травматичні події.
Моя школа недалеко від Хрещатика, історію вів суворий директор, якось двоє хлопців не прийшли на його урок, сказали, що ходили на Майдан, і він лояльно до цього поставився.
Київ для мене довго обмежувався бульбашкою району, я досліджувала тільки ті частини міста, де в мене були гуртки, басейн, музична школа. А коли в школі почалися олімпіади, їздила на Теремки, на «Палац “Україна”», писала їх, а потім ходила гуляла з друзями. Це вже свобода, бо не батьки водили, я сама їздила.
ВІЧНЕ ЗНАЙОМСТВО
Щоб сказати, що знаю Київ зараз, то це геть не сказати. Мені здається, досліджувати його почала, коли з’їхала від батьків і змінювала житло: Золоті, Оболонь, Сирець. До речі, Оболонь стала відкриттям. Коли не жила там, то знала лише парк «Наталка» і дві квартири моїх друзів. Переїхавши, в інстаграмі запитала, хто що може порадити, мені повідписували, зідзвонилася з викладачкою, що там живе, вона теж розповіла, що подивитися. Потім я на карті побачила, що є смужка озер, вирішила пройтись (добірку Іриних фото з цієї прогулянки можна подивитися тут — ЖК). Ця мандрівка зайняла два дні замість одного, але було досить прикольно. Озера діляться на дві частини: де все цивілізовано, хоч і трішки по-радянськи, і інша — поряд із трасою, де багато дерев, хащі. Контрастно.
Особливих критеріїв до вибору житла в мене нема. Хочеться правий берег, бо в мене життя, робота і друзі там концентруються. Щоб поряд метро, бо це для мене суперкомфортно і звично.
Якийсь час жила на Золотих у колівінгу. Колівінг — це концентрація з 12-16 людей різних професій, з якими я б навряд чи колись мала нагоду познайомитися. У нас були бариста, айтішник, стартапер, студенти, митці. Одна локація зближує, і ви знаходите точки дотику, за час спільного життя стаєте спільнотою, у нас досі є чатики, де ми одне одного підтримуємо, хоч давно не живемо разом. Це навіть не про життя в центрі (більшість колівінгів у центрі), це пул людей, які роблять твій настрій кращим навіть простою ранковою розмовою.
Ти можеш обирати собі сусідів. Коли відійшла від волонтерства, в мене була потреба розширити коло спілкування, і колівінг задовольнив її. Зараз такого бажання немає, навпаки хочеться закритися, побути на самоті, і я живу у квартирі. Живу на Сирці, це ніби інший Київ: там багато природи, ти ніби взагалі не в місті, багато де навіть не чути машин.
Я все життя живу в Києві, робила паузу лише на 10 місяців, коли вчилася в Українській академії лідерства і жила в Чернівцях. Чернівці сприймались на контрасті з Києвом, там я зрозуміла, як ціную Київ. Чернівці — прекрасне місто, але його темп зовсім не такий, як у Києві, люди розмірені, плавні, спокійні, на фоні цього я відрізнялася темпом, у якому звикла жити. Це місто, як котик, спокійно собі йде, не собака, яка завжди біжить.
Чернівці були для мене наче заспокійливе, приземлювали, я нікуди не бігла, а Київ діяв як енергетик. Після Чернівців я зрозуміла, що Київ — моє-моє.
Повернувшись до Києва, вступила в Шевченка на соціологію. Навчання офлайн у нас тривало лише перші пів року, далі почався ковід, потім повномасштабна війна, все перемістилося в онлайн. Це грало мені на руку, бо я хотіла працювати, тож змогла поєднувати фултайм-роботу, волонтерство і навчання. Як студентка я, мабуть, менш реалізована, ніж у роботі. Хоча кафедра класна і якісна, деякі викладачі вау-вау. Моя спеціалізація — урбаністика, це допомагає розширити кругозір, як має бути побудоване місто.
Я б дуже хотіла бачити Київ майбутнього інклюзивним. Для мене ця проблема наче і не є зараз проблемою, бо я не мама з візочком, зряча, мені не потрібно нічого спеціального, щоб комфортно рухатись по місту, але мені здається, Київ у цьому плані має ще дуже сильно розвиватися. Велодоріжок, де ти можеш комфортно себе почувати, знаючи, що ні машина не проїде, ні пішохід не йтиме, не так багато. Ти або їдеш по тротуару, де люди пішки йдуть, і заважаєш їм, або по дорозі, де через шалений трафік треба бути дуже обережним. Можливо, якщо Київ стане доступнішим для веломешканців, то кількість машин на дорогах зменшиться, бо люди пересядуть на вело, а ще зникне вічна потреба збільшувати кількість паркомісць.
Про відносини з містом, де ти живеш, можна провести паралель зі стосунками з партнером. Яке у вас буде життя, залежить від вас. Скільки ти вкладаєш в ці стосунки, скільки партнер. І так само вимоги один до одного порівну треба робити. Часом мені здається, ми вимагаємо багато чого від Києва, хоча якщо запитати, що ми робимо, щоб щось покращити, то не так багато людей діють — виходять на протести проти незаконних забудов чи руйнування історичних пам’яток, на толоки. Мені здається, часом я менше вкладаю в Київ, ніж він у мене.
РОБИТИ СВІТ КРАЩИМ МІСЦЕМ
Інколи мені здається, що в моєму житті забагато структурованості. Хотілося би свого хаосу, який створю я, а не події навколо мене. Я люблю мати розуміння, що мені робити. І це стає у пригоді в роботі. В менеджерство прийшла з волонтерством: у старших класах ми із друзями робили різні проєкти, і там треба було давати раду з різними процесами, і це хороша навичка. Волонтерство допомогло потім працювати у тих сферах, які мене цікавили. Я не можу сказати, що зараз багато волонтерю. Але ще у 9 класі волонтерство дало розуміння, що можна змінювати світ, не зважаючи на те, скільки тобі років, і попри те, що в тебе нема грошей. Більшість проєктів ми робили майже без нічого. Ще волонтерство — це люди, соціальна бульбашка. Багато тих, хто волонтерив, пішли працювати у громадський сектор. Активна молодь, із якою цікаво, з якою ти розвиваєшся. Контакти і розуміння, що навіть манюсінькими проєктами можна робити цей світ і чиєсь життя кращим.
Далі прийшло доросле життя, а з ним розуміння, що для покриття своїх потреба треба кошти. Волонтерство — класно, але воно тобі не забезпечує те, що давали батьки. Так я пішла з нього на рік-півтора, в мене були лише навчання і робота. Вигоріла на роботі, звільнилася, взяла паузу і зрозуміла, що волонтерство мені потрібне для душі, мені його бракує.
З початку повномасштабного вторгнення робота і волонтерство допомагали абстрагуватися від війни, бо коли нічого не робила, дивилася новини. Мій батько військовий, він мені завжди говорив про повномасштабну війну. Напередодні вторгнення каже: все, приїжджай, посидь удома. Я поїхала, із 22 на 23 була вдома, потім він мене відпустив. Тепер я почала більше цінувати життя і рідних і зрозуміла, що потрібно більше піклуватися про себе. Змінилося ставлення до Києва і України, я зрозуміла, що не хочу виїжджати з країни, хоча мала можливість. Коли кілька місяців жила в бабусі, то дуже сумувала за Києвом. Повернулася, і наче якусь частинку себе довоєнної відновила.
Восени постукалася волонтерити в «Жителі…». Я була підписницею довгий час, періодично читала лонгріди. Мені подобалася подача матеріалів, оформлення. Здавалося, що це класний проєкт із душею, так воно і є.
ХОБІ
Люблю читати. Часом буває, що після напруженого періоду розумію, наскільки не вистачало книжок. Читаю різне. Недавно, мабуть, це через наш подкаст (ідеться про «[нові] Жителі Києва», спецпроєкт про людей, які переїхали у столицю через війну — ЖК), накупила собі книжок про Донецьк, Луганськ, про Крим маю купити. Я мало знаю про схід, кілька разів була прольотом, а стереотипів багато нахапалася. Пора це виправити.
Зараз мені подобається бути серед природи, вішаю гамак і читаю книжку, валяюся. Навколо мого теперішнього дому багато зелені, поруч дендропарк. Моїй собаці Кірі 13 років, і вона домашня-домашня, але часом виводжу її на довші прогулянки.
Минулого року в мене не було жодної рослини у вазоні, а тепер їх шість. Заземляюся. Проростання повне. А ще на Сирці є ділянка, де городи в людей, і там у нас із хлопцем є діляночка, де ми посіяли зелень, може, якась рукола буде. Віднедавна їжджу різними райончиками велосипедом. Піша прогулянка не дає можливості охопити великий простір, а крутити педальки і досліджувати місто дуже класно. Мені подобається бігати вечорами, біг фізично втомлює і вивітрює думки з голови, освіжає. Класний і тим, що знайомить із районом.
Фотографія в моєму житті з’явилася давно. У старших класах батьки подарували фотоапарат, а потім я знайшла татовий плівковий. Найкращий фотограф, який був у моєму житті, — це мій батько. Він ду-у-уже багато фотографував мене в дитинстві на плівку. Його «Зеніт-122» зараз використовую. Для мене фотографія на звичайний фотоапарат — це зовсім по-іншому, ніж на «Зеніт». Плівка досить цінна річ у плані навіть не коштів, а того, що ти дійсно фіксуєш момент, який вартий того. Пересвідчуєшся в тому кілька разів, а потім зберігаєш цю мить. Немає варіанту 122 рази робити кадр, а потім обрати один. У тебе або є один кадр, або його немає.
Я часом беру фотоапарат, якщо маю час, і їжджу по Києву. Ми якось із хлопцем їздили кільцевою електричкою, виходили на якихось станціях на лівому березі переважно, ходили-бродили, я щось фотографувала. Таке дослідження міста.
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали:
Авторка, транскриаторка, інтерв'юерка: | Фотографка: |
Софія Котович | Олександра Онопрієнко |
Редакторка: | |
Анна Пастушина | |