Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
«Ліра» вирізняється з-поміж інших кінотеатрів, будучи радше кіноклубом для шанувальників камерності, ретро та немасових форматів: німого кіно, артхаусу, фестивальних стрічок. Наша редакторка Аня відвідала там чимало цікавого, найтепліші спогади має про фільми-опери, а стійку асоціацію «Ліри» — саме з Іриною, котра є наче уособленням спільноти кіноандеграунду, адже перед показами неформату часто виходить у зал і каже кілька слів про стрічку.
Ми зустрілися у холі кінотеатру, надворі сніжило, а там було тепло і затишно. За чаєм поговорили про особливість «Ліри», теперішній кінопрокат і що в життя приніс 2022 рік.
Я народилася і прожила 21 рік у Миколаєві, а потім переїхала до Києва навчатися. Вступила до аспірантури Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Написала дисертацію, захистилася і залишилася.
До роботи в «Лірі» я багато працювала в культурній сфері. Свого часу ми зробили інформаційну агенцію культурних індустрій, паралельно я була кураторкою різних проєктів. 2018 року після фестивалю Porto Franco я потребувала деякого перепочинку, а моя колега якраз ішла з посади директора кінотеатру «Ліра», тож я зустрілася з керівництвом мережі комунальних кінотеатрів «Київкінофільм» (об’єднання з 18 кінотеатрів, які належать місту Києву — ЖК), презентувала концепцію розвитку майданчика, і так опинилася тут. Офіційна моя посада: заступниця директора КП «Київкінофільм» із культурних проєктів і комунікацій. Тобто «Ліра» — майданчик для ініціатив, але не лише вона є у моїх обов'язках, а і проєкти, пов'язані з іншими нашими кінотеатрами.
Київський старожил
Ми — найстаріший діючий кінотеатр Києва, другий за віком в Україні, першим вважають харківський «Бумер». На сьогодні тут, окрім мене, працює п'ятеро людей: два адміністратори, два кіномеханіки і одна людина, яка завідує господарством і прибирає. Тобто колектив маленький. Зал у нас один, і ми суміщаємо цей майданчик із комунальним театром «Актор».
Історія кінотеатру сягає 1913 року, це часи кінопрокатного буму. Будинок був побудований як дохідний, і кінотеатр тут відкрився одразу. «Ліра» спочатку була приватним кінотеатром, а після приходу радянської влади перейшла у державну власність і наприкінці 30-х років стала спеціалізуватися на дитячих фільмах. Вона не зачинялася навіть під час німецької окупації.
Кияни, яким за сорок, ще пам'ятають її як кінотеатр імені Чапаєва, де вони в дитинстві прогулювали уроки або просто дивилися фільми. 2015 року «Лірі» повернули історичну назву і перекваліфікували: зараз це кінотеатр переважно українського фільму.
Але в нашому репертуарі є й артхаусне кіно, фестивальні формати, міждисциплінарні проєкти й у співпраці з посольствами. Наприклад, навіть під час ковіду ми були одними із майданчиків проведення Місяця литовської фотографії, показували документальні стрічки, влаштовували воркшопи.
«Ліра» належить до мережі «Київкінофільм», ідеться про кінотеатр імені Шевченка, «Лейпциг», «Флоренцію», «Факел» і «Старт». Це ті, що продовжують працювати, щоправда через перебої з енергопостачанням «Старт» тепер працюватиме тільки на вихідні, а от діяльність дитячого кінотеатру «Промінь», на превеликий жаль, ми змушені тимчасово припинити. Інші кінотеатри поки зачинені, у тому числі «Київська Русь», де мав розпочатися капітальний ремонт.
З-поміж інших комунальних кінотеатрів «Ліру» вирізняє спеціалізація. Якщо в інших велика частка контенту розважального, то в Лірі цих фільмів немає і не буде, тому що ми є кінотеатром-однозальником, і це до певної міри обмежує можливості, проте й дає змогу структурувати свою діяльність і відкидати зайве. Ми — кінотеатр, розташований на першому поверсі житлового будинку, тобто у нас не просто є сусіди — це реальні люди, які можуть нас затопити чи яким ми можемо створити незручності. Це непросто, і ми дякуємо нашим сусідам за те, що у нас із ними немає жодних проблем.
Ми як комунальне підприємство маємо заробляти на свою діяльність, а водночас давати більш-менш доступний продукт мешканцям міста. Раніше нашою ідеєю була крокова доступність кінотеатрів, адже багато з них у спальних районах, і це добре працювало. За рахунок контенту, доступності та ціни потік людей до карантину і великої війни був достатній і виправданий, ми себе нормально почували. Хоча, звісно, прибутку не вистачало на повну ревіталізацію приміщень, а вони цього потребували, адже збудовані задовго до незалежності України: «Ліра» — це 1913 рік, «Флоренція» — 80-ті роки (один із наймолодших), «Старт» і «Факел» — 60–70-ті роки, «Промінь» — 50–60-ті. Це питання серйозних інвестицій, щоб навести лад, і воно буде одним із ключових на найближчий рік, бо, якщо доведеться призупинити діяльність, самі приміщення треба законсервувати.
Я люблю історію міста, людей, просторів. Це не просто погляд у минуле, це частина нашого теперішнього. Десь над нами жив Валер'ян Підмогильний. І він застав кінотеатр, коли той іще був приватним, ходив сюди дивитися німе кіно. Це частина його міста, його атмосфери. Сподіваюся, тут колись буде меморіальна табличка. Тепер це місце доступності історії, зустрічі, діалогу сучасних кіномитців зі своїм глядачем, сучасного і минулого. Такі місця є особливими і вони є фактично в кожному європейському місті, це європейська традиція. Пам'ятаю, як була у відпустці у Ризі і засміялася, коли ми з чоловіком проходили повз кінотеатр у центрі міста: на його фасаді була афіша клубу документального кіно від Французького інституту, який проводять по всьому світу. У той самий день із такою ж афішею показ відбувався у Києві в моїй «Лірі». І це не прокатний фільм, а клубна система. Той кінотеатр теж збудований на початку минулого століття, 1915-го року, здається. І коли ти бачиш, що у такому ж старому європейському кінотеатрі проходить те, що в найстарішому кінотеатрі столиці твоєї держави, ти розумієш, що це спільний простір.
Коли до нас заходять іноземці, особливо з європейських країн, мені не потрібно їм пояснювати, що це за місце, адже такі ж кінотеатри у європейському культурному просторі є базовими. Потрібно це не втратити.
Кінопрокат сьогодні
На сьогодні виробництво фільмів припинилося, кінопрокат лежить. Докарантинні історії — вони були дуже позитивними в усіх аспектах: розвивалося авторське кіно, були хороші зразки масового. Нині ця індустрія зазнає насамперед втрат ресурсних, адже це міждисциплінарне і технологічне мистецтво. Для нього втрата часу — велика проблема. Трагедія, коли художник не має можливості купити фарбу і намалювати, але можна взяти олівець, а в кіно цього зробити фізично неможливо. Ти не зможеш щось зробити, якщо в тебе немає камери, звуку тощо. Процеси зупиняються, а відновити їх непросто. Дехто знімає і зараз, але їхня кількість мізерна. Робота над фільмом — це не один місяць. Змінюється простір навколо нас, і фільми, зняті до 24 лютого 2022 року, — вже архівні матеріали. Ми з вами вже цієї України не побачимо, вона зовсім інша. Розбомблені міста, багатьох локацій немає, все змінилося. Це серйозні виклики для мистецтва. Спільнота сьогодні дуже негативно оцінює діяльність Держкіно, адже воно цю проблему ігнорує, а якщо її подолати, то перспективи українського кінематографу великі.
Я думаю, ми ще неодноразово станемо свідками, коли українські стрічки здобуватимуть міжнародні нагороди. Талановиті люди у нас є, нам потрібна ресурсна спроможність.
У «Лірі» зараз показуємо небагато стрічок, загалом у кінотеатрах переважають закордонні картини. Війна внесла свої корективи, і багато картин не вийшли до глядачів, чекають на старт прокату. 24 лютого мав бути останній день Зимового кіноринку, це професійна подія для представників кінопрокату і продюсерських компаній, виробників, режисерів, акторів, де презентують фільми, які мали би стартувати цього року. У перші два дні цієї події ми обговорювали десь 10-12 картин, але з них більшість до глядача так і не дійшли. Якщо кінопрокат відживе, ми спочатку будемо дивитися українські фільми, створені два-три роки тому. На сьогодні український кінопрокат — це швидше підтримка людей, а не розвиток індустрії.
У нас є постійні глядачі, це люди з певними цінностями і, на щастя, їх багато. Є атмосфера певної сімейності, взаємоповаги і довіри. Наші глядачі — а це і молодь, і люди пенсійного віку, які цікавляться кінематографом, — люблять інтелектуальне кіно, документалістику, підтримують український продукт. Можна сказати, інтелектуальне ядро Києва і не лише Києва, адже до киян долучилися ті, хто через війну переїхали сюди. Наприклад, улітку ми робили спеціальний проєкт для дітей-переселенців і їхніх батьків, співпрацюючи з ГО «Мистецька вежа» і хабом «Я — Маріуполь», і відсотків 70 були з Маріуполя. Протягом трьох місяців ми знайомили їх із дитячим українським кінематографом та анімацією. Частина батьків стали нашими глядачами.
Практично щотижня у нас відбувається мінімум один безкоштовний сеанс. Часто це непрокатні фільми, адже в ситуації призупинення роботи індустрії творці нових фільмів мають отримувати хоч якісь кошти за свою роботу. Але ми робимо спеціальні події. Наприклад, нещодавно відбувся наш традиційний фестиваль «Київ. Із кінематографом у серці». Ми показували два фільми Михайла Іллєнка і влаштували зустріч із ним. За підтримки Польського інституту показували картину «Важке братерство» про польсько-українські стосунки. Разом із ГО «Дивись українське» у жовтні показували фільми для переселенців і військових у всіх кінотеатрах мережі. Це були абсолютно безкоштовні заходи.
Кількість глядачів зменшилася в рази, особливо коли почалися відключення світла.
Кінематограф може лікувати, але він і сам у стані виживання.
Усі як можуть, так і справляються, намагаються підлаштуватися під графіки відключень, але це дуже складно. Чекаємо генератори, але чи вирішать вони проблему? Відносно, бо бензин також грошей коштує. На щастя, цього року ми одержали підтримку від Київської міської державної адміністрації. Її достатньо, щоб ми продовжували діяльність, а що буде далі — загадувати не беремося.
Як воно буде після війни — прогнозувати складно. На мій погляд, система кінопрокату кардинально зміниться. Уже третій рік різними хвилями існує проблема пандемії, і портрет глядача по світу змінився: навіть у країнах із найпотужнішим прокатом кінотеатри переходять на режим роботи у вихідні, адже розвиваються стрімінгові компанії, і за два роки люди звикли дивитися фільм у своєму телефоні. Зміна потреб сьогодні й так відчутна, а в Україні ще й війна… Приміщення наших кінотеатрів — це комунальне майно громади міста Києва, тож сподіваюся, що ці заклади після війни будуть ревіталізовані належним чином. Культурна галузь є невід'ємною частиною існування держави. Хай яка потужна сила українських військових, ми бачимо, що російська ідентичність не позбавлена пієтету завдяки потужній культурній політиці, яку проводила ця держава. Маю надію, що після війни ми серйозно поставимося до цих моментів і будемо підтримувати культурну сферу, що все-таки відшукаємо ресурси для збереження цих майданчиків, щоб після перемоги їх розвивати.
Київ’22
Хоч сама я не звідси, мій рід пов'язаний із Києвом і Київщиною. Родина по лінії бабусі родом із Чорнобильщини, семикілометрова зона від ЧАЕС. Під час більшовицької революції частина з них переселилися на Херсонщину. І зараз ми переживаємо чергову трагедію родинного масштабу: під час сучасної війни наше родинне село, куди вони переїхали, було окуповане. На щастя, його вже повернули під український стяг, але родина тільки поступово повертається туди. Чому я розказую родинну історію? Бо Київ для мене завжди був рідним, і переїзд сюди у студентські роки став спробою повернення частини своєї історії, повернення на батьківщину моїх предків. Коли переїхала, не мала культурного шоку, одразу комфортно почувалася в Києві. Це абсолютно моє місто, навряд чи я могла б жити в іншому.
Я мешкаю біля кіностудії Довженка на Шулявці. Якщо встановлювати меморіальні таблички на нашому будинку і будинках поряд, то не вистачить фасадів, бо там жили видатні постаті, від Юрія Іллєнка з Ларисою Кадочниковою до діда Панаса. Частина колишніх працівників кіностудії Довженка досі там живе, є і художники, письменники. У дворі затишно, довкола немає інших будівель, а вікна виходять на кіностудію Довженка. Інколи таке враження, що ти в якомусь селі. Перевага — що досить близько до центру.
Вдома мені сильно чути сирену. Коли вона завила, я зрозуміла, що почалося. Взагалі, я знала, що великої війни не оминути, події 2014 року чітко на це вказували. Зробила запаси, біля дверей стояла сокира на випадок, якщо зайдуть ДРГ. Моя тривожна валізка не була аж так сильно спакована, але це робиться за 15 хвилин. Хоч їхати не мала наміру. Моя родина одного разу вже була змушена тікати, і більше я тікати нікуди не збираюся.
Я не виїжджала з Києва, хоч бачила багато всього, що прилітало в Київ, у тому числі ракету, котра влучила в телецентр. 24-го лютого ми з чоловіком допомагали старшим сусідам спускатися в бомбосховища (виявилося, що укриття перед тим ніхто не перевірив, і нам довелося зрізати замок болгаркою), з усіма перезнайомилися й один одного підтримували. Потім зрозуміли, що якщо будемо тусити в підвалі, то поїдемо дахом, і пішли волонтерити: поряд хлібокомбінат, і коли почалося вторгнення, люди там застрягли на зміні, от ми з чоловіком почали там працювати.
Спеціально брали нічні зміни — так не було можливості відволікатися на новини, дивитися, що розбомбили, а на ранок приходили в укриття, на той час люди вже трохи розходилися, і ми лягали спати. Коли я пішла в магазин і побачила наші батони (а це ж час, коли хліба майже не було), відчуття мала неймовірні: ось люди беруть наш хліб, який ми самі зробили! Досвід критичної ситуації показав, що хай які ми, кияни, різні, але маємо великий потенціал взаємодопомоги.
Емоцій за цей час було багато, і вони складні, інакше не може бути, якщо частина твоєї родини в окупації. Мої двоюрідні сестри виїхали з Херсонщини у травні, а двоюрідний дядько пішов у ЗСУ і загинув. Бабуся наприкінці свого життя змушена була переїхати до Києва з Миколаєва через сильні обстріли, що завдало їй стресу та пришвидшило відхід. Я втратила багатьох друзів.
Але тримаюся, ще 25 лютого придумала слоган: шляхта стоїть і вистоїть! Повторюю його собі та друзям.
Заходи в кінотеатрі ми проводили навіть у березні, щоправда закриті — для кіношників: акторів, режисерів, які потребували спілкування. Ми зробили закриту прем’єру фільму «Простір» (режисер — Дмитро Томашпольський, продюсерка — Олена Дем’яненко), дрескод — костюми і вечірні сукні (на щастя, в той день не було повітряних тривог). Власне, це була наша з Оленою Дем’яненко ідея: не відкладати життя на потім, бо наші маленькі радощі не можуть забрати ті, хто вирішив поглумитися над нашою державою та нашою гідністю. Також іще до відкриття кінотеатрів спільно з литовським посольством організували вечір пам’яті режисера фільму «Маріуполіс» Мантаса Кведаравічюса.
Перші місяці я не полишала історію з літературними подкастами для ЗНО, яку ми з подругою Ольгою Ольховою-Сухомлин запустили ще в січні. Команда продовжила працювати, хоч була розкидана, дехто виїхав за кордон. У жовтні ми запустили мобільний додаток LitCom. Це складно координувати, але все працює. Мені здається, креативити необхідно, щоб залишатися у стані надії та вірити в перемогу.
Я завжди їду на метро до Золотих воріт, і 17 жовтня виходила з підземки після ракетного обстрілу, а двоє хлопців грали якусь французьку мелодію. Це було так красиво: на цьому просторі, де вони грають, опадає листя, воно різне — жовтогаряче, наполовину зелене, аж каштанове. Стоїть працівниця міських комунальних служб із мітлою. Ідуть дівчата. І таке враження було, що це сповільнений кадр, ніби хтось це все знімає, якесь красиве легке кіно, ніби зараз усі закружляють у танці. Я зупинилася і хвилин п'ять просто дивилася. Місто, попри все, дає тобі надію.
Адаптуватися до вимкнень світла досить складно, Шулявка постійно без струму. Та біля нас на вулиці Молдовській відкрили пункт незламності. Якось я застала там дуже зворушливу картину: десь четверта вечора, темніє, якісь батьки притарабанили з собою дошку для дитини, а два хлопці під’єдналися до онлайн-навчання. Максимум п'ятий клас! Якщо хлопці по 10-11 років сідають вчитися в пункті незламності, то цю країну перемогти неможливо. І діти можуть адаптуватися — то що ж про нас казати.
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали:
Інтерв'юерка: | Авторка: |
Горда Наталія | Софія Котович |
Транскрибаторка: | Фотографиня: |
Тоня Смирнова | Олександра Онопрієнко |
Редакторка: | |
Анна Пастушина | |