Наталія, гід


Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).




Попри те, що триває війна і щодня приходять сповіщення про повітряну тривогу, екскурсоводи продовжують свою діяльність і відроджують дуже обмежене зараз культурне життя в місті.


Ми зустрілися з Наталією біля музею «Золоті ворота» — одного з улюблених місць нашої героїні. Ми вже давно хотіли розповісти її історію, адже вона чи не єдина проводила екскурсії містом у перші місяці російського вторгнення, а ще встигала волонтерити і робити короткі відеорепортажі.



Вперше я почала професійно проводити екскурсії 10 років тому, але розповідати історії було моїм захопленням іще зі школи. Так сталося, що я навчалась у кількох школах, батьки переїжджали, тож свій перший досвід екскурсовода отримала у Краснодоні на Луганщині, у шкільному музеї школи №1. У мене були групи не тільки з Радянського Союзу, а й іноземні — і це мене налаштувало та загартувало.


Я закінчила мехмат (механіко-математичний факультет — ЖК) Харківського національного університету, працювала програмістом, але через певний час відчула, що хочу змінити своє життя. Сталося це після моїх сорока років, і виявилося, що досвід, який я отримала протягом мого життя, — дві освіти, нинішнє навчання в аспірантурі, наукова діяльність, яку досі продовжую, — все це виявилося дуже помічним: завдяки цьому вмію впорядкувати інформацію, запакувати в той цікавий продукт, який дає можливість відвідувачам моїх екскурсій отримати не тільки інформацію про Київ, а й розширити спектр своїх знань і надихнутися.


Я дуже багато подорожувала по Україні та за кордоном, але «дуже» в цьому занятті не буває. У мене було чимало турів до пандемії: Чернігівщиною, Буковиною, заходом України, Черкащиною, Харківщиною. Ми не доїхали тільки до Донбасу та Криму, бо почалася війна й анексія. Зараз я сконцентрувалася на екскурсіях по Києву.



Київ


Я народилася в Луганську, але вже 20 років живу в Києві. Для мене з 24 лютого проявилося, що Київ — це моє місто, яке не можу полишити. Це так метафорично й екзистенційно. Для мене це означало жити в історії, яку розповідаю. Мені здавалося, що ми живемо у вирі історії, і дуже важливо цей момент артикулювати.

Я люблю Київ за те, що він мені багато дав, і намагаюся віддячити, давши щось навзаєм. Я відчуваю, що місто добре, доброзичливе до людей, які його люблять. Відчуваю енергетичний зв'язок, я вдома.


Кияни — вони такі різні: є невеличка група корінних жителів, яких пов’язує з містом декілька поколінь і вони мають свої цікаві історії (це й колективна родинна пам'ять, і прив’язка до певних локацій), є кияни, які давно тут живуть, але не інтегровані в культурне життя, бо їхні інтереси — це робота, бізнес (тож екскурсії допомагають їм подивитися на місто іншими очима), і є дуже багато «молодих» киян, котрі тут недовго, але хочуть це місто для себе відкрити, зрозуміти, відчути його. Більшість киян відчувають своє місто як місто життя та побуту, але його історію, еволюцію, як місто жило, дихало — не всі знають.




Я люблю музеї, вони мені дають величезний обсяг нових ідей, нової інформації, нових думок. Я можу в один музей ходити мільйон разів, і це щоразу нові відкриття. Обожнюю музей Ханенків і Київську картинну галерею, Національний художній музей, Національний заповідник «Софія Київська» та Києво-Печерську лавру. Мені дуже подобаються проєкти, які сьогодні робить Український дім.


Екскурсії від Наталії


У мене багато маршрутів, але люблю екскурсії, які несуть сенс мені самій. Звісно, у центрі чимало моїх колег працює і я люблю центр, але мені особисто подобаються не такі знані райони та місця. Це можливість не тільки самій дізнатися щось нове про Київ, а ще й потім більше розповісти. Таким спасінням є екскурсія з концертом у філармонію — це просто пігулка дофаміну, екскурсія у Видубицький монастир, де відкриваються цікаві історичні, культурні, мистецькі моменти. Я люблю екскурсії районами: Кудрявець, де я живу, або Солдатська слобідка (колишнє солдатське поселення, історична місцевість, розташована в межах вулиць Павлівської, Полтавської, Дмитрівської, Олександра Кониського та Гоголівської — ЖК), екскурсія певною вулицею, як Пушкінська чи Велика Житомирська.


Кожна вулиця в центрі міста — це безодня цікавої інформації: архітектура, історія, долі людей, перехрестя подій.

Багатьом киянам подобається відкривати культурні пам’ятки через історії та долі людей, про які їм мало було відомо. Більш того, тепер я маю досвід розповідати про Київ під час вторгнення.


У мене є проєкти, пов’язані з волонтерською діяльністю — це екскурсії для пенсіонерів, школярів, студентів і біженців. Маю багато друзів і знайомих, які переїхали з окупованих територій. Програма формується відповідно до завдання — це можуть бути квест-екскурсії в центрі, тематичні прогулянки для студентів за конкретними темами залежно від спеціальності навчання, містичні екскурсії чи, наприклад, на кладовища, або ж про стріт-арт, які цікавлять молодь.


Екскурсії на кладовищах — одні з моїх улюблених. Тема смерті присутня в житті кожної людини, особливо зараз. Тож для мене тема кладовищ — це і про національний пантеон, і догляд за могилами, і створення маршрутів по місцях поховання відомих українців чи іноземців, які проживали у Києві. У нас ця тема трошки на маргінесі, бо мало хто взагалі хоче говорити про смерть.


У мене є собака мопс, її звати Карамелька. Під час карантину, коли не можна було вільно пересуватися, ми з собакою гуляли, знімали відео для моєї сторінки у фейсбуці, й ці маленькі подорожі я назвала «Хроніки карантину». Щодня я розповідала коротку історію про будинок, парк або людей, які жили навколо мого будинку. Враховуючи те, що я живу на Кудрявці (Кудрявська гора, історична місцевість уздовж вулиць Січових Стрільців, Кудрявської, Бульварно-Кудрявської, Кудрявського узвозу — ЖК), тут кожен будинок має свою історію, це великий історичний центр Києва.





Так рівно за два місяці я розповіла 60 різних історій, і багато людей починали свій ранок із того, що дивилися мої репортажі на 3-8 хвилин про історичний або просто цікавий об’єкт у нашому районі. Так само коли почалася війна, 24-го лютого, ми із собакою вийшли на прогулянку вранці, й це був початок тримісячного марафону. Я щодня знімала Київ у своєму районі, викладала маленькі історії, вони називалися «Хроніки війни». Три місяці я щоранку це робила, незважаючи на вибухи й подібні звуки. Це була можливість розповісти тим, хто мене знає і кого я люблю, але хто не живе в Києві, про те, що відбувається у столиці. Моя дочка живе у Франції, і коли почалася війна, вона дуже переживала, для неї це була страшна трагедія — як ми тут. Мій чоловік пішов у ЗСУ і вже з початку березня був у армії, тож йому також було важливо знати, що зі мною. І так я намагалася себе зорганізувати, бо коли ти знаєш, що повинен щось робити для когось, це дуже організовує.



Київ воєнний


Я прокинулася о 5 ранку від вибухів. Для мене це найстрашніший день з усвідомленого життя, бо сталося найстрашніше. Життя розділилося на до і після. Мені було дуже страшно, я важко це пережила, тільки завдяки чоловікові, який допоміг мені психологічно вистояти. Потім страх пройшов, тому що я зрозуміла, що мені треба робити, що я нікуди не поїду, залишуся в Києві, адже я тут потрібна. Я знайшла класний варіант підтримати себе — пішла в один із центрів ТрО: мила посуд, на кухні працювала. У мене у квартирі проживала величезна кількість людей, чоловік пішов у ТрО і вдома, звісно, не ночував, але у нас жив його друг із Сєверодонецька, який уже не міг повернутися туди, і друзі мого сина, котрі проживали на площі Перемоги, а там було дуже страшно й психологічно важко, тому ми згуртувалися в нашій квартирі. Це також допомагало, бо багато людей виїжджали, багато ховалися у нашому підвалі. Я стала старшою по підвалу, у мене був ключ.


Саме в березні я почала ходити Києвом, більше людей не було. Бували дні, коли я одна гуляла на Майдані або на Хрещатику — тільки блокпости, військові та я. Київ завжди був туристичним, таким веселим, а тоді місто було пусте.


Щодня було важливо пройти кудись, щоб наповнити місто своєю присутністю. Мені так шкода було Києва, більшість людей його покинули, багато хто боявся виходити з будинків. Тоді я одягала червоне плаття, червоний берет, фарбувала губи червоною помадою і так ходила містом.

Це дуже дивувало людей, особливо військових: «Ви хто?» — «Киянка. Я просто гуляю». Фраза «просто гуляю» була як виклик у той час, у березні, бо ніхто тоді не гуляв.


У мене вдома жили біженці, а також були підопічні бабусі, які залишилися в Києві, й ми купували і носили їм їжу, ліки, тому що в чергах потрібно було стояли по кілька годин. Я не боялася ходити вулицями, адже й так багато ходила. Не раз була в Охматдиті, носила книжки дітям, одяг лікарям, бо неподалік живу.


Одного дня я гуляла в центрі на Липках, і ми зустрілися з такими ж двома киянами — це були Люба і Олег (їхню історію ми нещодавно опублікували — ЖК). Тоді був острах до людей, настороженість, а я ходжу фотографую, вони до мене підійшли і питають: «Що ви фотографуєте?» Я кажу: «Та я от киянка, гуляю, намагаюся місту повернути відчуття того, що воно живе». Так ми познайомилися, і з того часу почалися наші спільні подорожі Києвом. У мене не було мети, просто виходила і йшла кудись: у бік бульвару Шевченка, повз Золоті ворота, в бік Старокиївської гори, на Андріївський узвіз. Ми обирали: сьогодні ми йдемо у Володимирський собор або вулицею Пушкінською. У нас був чат «Київський калейдоскоп», до нього доєднувалися люди, які просто зустрічали нас на вулицях. Якийсь канал знімав сюжет, як ми проводимо екскурсії: холодно, гримить, дощить, а ми гуляємо.


У нас невелика група була, десь 15 осіб. Коли постійно живеш під час вибухів і сирен, ти знаєш місця, де можна заховатися у разі небезпеки, і ми, звісно, контролювали цей процес, але жодного разу ніхто з моїх гостей не сказав: «А давайте підемо в бомбосховище». Настає момент адаптації, і ця адаптація допомагала нам. Але якщо є безпосередня загроза, то точно треба спускатися в укриття. До речі, коли ми зараз проводимо екскурсії (написати Наталії та замовити екскурсію можна тут — ЖК) і бувають такі ситуації, то маємо на маршрутах локації, де можна заховатися: метро, переходи або й дещо цікаве — у нас є екскурсія з концертом у філармонії, і він проходить у музичному салоні, котрий якраз і є бомбосховищем.


Коли я гуляла в центрі, біля музею на Старокиївській горі чоловік роздаровував квіти. Він їх висаджував до березневих свят, але ніхто ці квіти не купить, бо війна, самі чоловіки в місті. У мене була думка, що треба одягнутися святково, показати, що ми кияни і ми не боїмося. Я отримала в подарунок величезний букет тюльпанів, а потім ішла дорогою і теж роздавала жінкам, які йшли назустріч. Вони мені дивувалися, тому що це було справді приємно.


Власне призначення


Кожна людина має свої пріоритети, потреби й цінності, в кожної людини є якась сила, яку вона може реалізувати в той чи інший спосіб, але, звісно, треба знайти це в собі. І сучасний світ створює нові можливості для просування себе і своїх бізнесів. До того ж з’являються нові професії, і нинішні підлітки, можливо, через 20-30 років будуть займатися чимось абсолютно новим, чого немає сьогодні. Дуже важливо визначитися: а що ти хочеш від цього життя? Замолоду у мене не було можливості обрати свій шлях і довелося кардинально міняти фах після сорока років, але тепер я щаслива.


Так само в дорослому віці я змінила мову. Я з російськомовного регіону, і моя рідна мова російська, я навчалася в університеті в Харкові, де мовою викладання та спілкування була російська. Може, хтось і спілкувався українською, але я такого не чула і практики у мене не було. Українською працюю не дуже давно — із 2014-го року, з часу роботи на виставці «Шевченкоманія» в Мистецькому Арсеналі.


Мова у мене академічна, тому що я вивчала її вже в дорослому віці, і в мене, на жаль, немає бекграунду бабусь і дідусів. Я вважаю, що мова сьогодні — це маркер свій / чужий, а ще це культурна зброя.

Найбільше я люблю свою роботу за те, що вона — про віддати. І це не тільки про розповіді та відкриття нового, а ще й про обмін: я віддаю енергію, розповідаючи історії, а люди сприймають закладений у них посил і повертаються знову.


Звісно, будь-яка професія, пов’язана зі спілкуванням і людьми, передбачає моменти нестачі енергії або її відсутності, але у мене є власні способи її поповнення. Я обожнюю музеї, для мене відвідування музею — як психотерапія. Також мене насичує музика. Я маю музичну освіту, іноді граю вдома і дуже полюбляю філармонію, оперу чи інші музичні події. Ще один з інструментів мого відновлення — спорт і плавання. До того ж мені потрібна гарна фізична форма, бо інколи треба йти і 30 кілометрів за день або й іще більше. У мене є мрія: хочу перепливти Босфор. Ну і, звісно, подорожі.




Якщо мандрівка у ліс або парк, то це спілкування з природою, усвідомлення свого місця тут і зараз. Подорож для мене може бути в іншу частину міста, в інший район, навіть за межі мого двору, навіть в іншу кімнату, тому що сенс подорожі — це значно більше, ніж пересування з точки А в точку Б, це новий погляд на щось, зміна свого статусу, внутрішнього стану.


Над матеріалом працювали:

Фотографиня:

Коректорка:

Олександра Онопрієнко

Анна Пастушина

Інтерв'юерка, транскрибаторка та авторка:

Наталія Горда


Знаєте когось, хто може стати героєм нашого проєкту? Заповніть анкету та поділіться історією цієї людини