top of page

Олексій, засновник книгарні «Сенс»


Олексій, засновник книгарні «Сенс»


Із «Сенсом» і Олексієм Ерінчаком нас познайомила наша героїня Марія Назарова, яка на початку лютого 2022 року запропонувала зустрітися там для інтерв’ю. Вже у квітні ми поговорили з Олексієм як засновником волонтерського штабу «Печерські котики». Настав грудень 2023-го, і ми поспілкувалися ще раз, більше про Київ і книжки. Було холодно й похмуро — на вулиці не погуляєш, а в «Сенсі», як і в кожні вихідні, нема де яблуку впасти. Тож Олексій запросив у кімнату для команди закладу. Цікаво було побачити закулісся книгарні-кав’ярні. 


Для фото ми зустрілися в іншому особливому  місці — майбутній книгарні «Сенс» на Хрещатику.


Про переїзди, масштабні проєкти і силу спільнот читайте у нашій історії.




ДИТИНСТВО



Я з Миколаєва. Мій дідусь по татовій лінії народився там у караїмській родині, а бабуся з Кіровоградської області. Я є в чаті «Караїми України», там 80 учасників і частина з них зараз живе в Ізраїлі. Дехто виїхав туди після повномасштабного вторгнення, бо ця країна дає караїмам можливість отримати ізраїльський паспорт. Ще я є в чатіку «Караїми Києва», його засновниця теж в Ізраїлі зараз. Там 13 учасників. Караїмів не так багато, я десь читав, що близько 3 тисяч. У Криму є їхня спільнота і кенаса в Євпаторії. 


Мені 35, тобто я народився в кінці совка. Думаю, можна уявити, як це було. Я зараз слухаю румунського стендапера, і він каже: щоб зрозуміти, що люди зі Східної Європи, достатньо послухати їхні розповіді про хєрове дитинство. Тодішній Миколаїв — місто, де були наркомани, бандити, гопніки, оця вся двіжуха. Я почав палити в 5 років, кинув у 5 класі, бо вже було не круто: коли інші палять, ти вже не виділяєшся. Ходив у школу, яка біля дому, і вчителі просили мене її полишити. Все тому, що я часто сперечався зі старшими. Я ще відтоді не вважаю когось авторитетним виключно тому, що він старший або мені так сказали. У 8 класі батьки запропонували вступити в Миколаївський юридичний ліцей. Я ніколи не цікавився історією і правом — математика була цікавіша, — але походив на підготовчі курси і сподобалося, довчився там. Хоча в 10 класі сильно конфліктував з директоркою, бо знову ж таки мав забагато власної думки. Якось вона сказала мені: «Єслі пайдьош в 11 клас, будєш плакать крававимі слєзамі і твая жизнь прєвратітса в клачьок бумагі». В 11 клас я перейшов, але мене позбавили звання ліцеїста, заборонили брати участь у масових заходах, дискотеках і так далі. Намагалися на мене тиснути, не дуже в них вийшло, атестат отримав, хоч директорка давала його крізь зуби.


Але в юридичний я не пішов, бо ще в 11 класі зрозумів: якщо легально працювати юристом, то мені дуже довго треба буде будувати кар’єру, щоб добре заробляти. Тому я пішов на економіку і підприємництво. День захисту диплома був моїм першим робочим днем менеджера з продажу побутової техніки. Потім мені дають ще Херсон, а тоді Одесу. 2011 рік, переїжджаю з дружиною в Одесу, кар’єра несеться, але тоді вже був Янукович, я бачив за продажами, що з економікою проблема: продавалося або дороге, або дешеве, а те, що речі середньої цінової категорії майже ніхто не брав, свідчило, що люди не роблять ремонти, не мають грошей. Тож я поїхав у Ізраїль на програму стажування. Повернувся звідти в серпні 2014 року, відтоді я живу в Києві.




КИЇВ



До Києва я приїжджав щоліта в старших класах. Займався фітодизайном — це такі аплікації з соломи — вигравав конкурси, і мене відправляли в табір на Вишгородській. Там є державний еколого-натуралістичний центр, табір розташовувався посеред дендропарку. Яскравим спогадом залишилася екскурсія в університет Шевченка — коли відкриваєш величезні двері Червоного корпусу. Я ще тоді зрозумів, що хотів би тут жити, але батьки не потягнули б навчання в Києві.


Коли ми з дружиною переїхали до Києва, то якийсь час жили в подруги на Печерську. Нам сподобався печерський трикутник, бо я шукав щось пласке, тихе і з парком.



Не люблю витрачати час на дорогу, краще заплачу дорожче за квартиру і зекономлю купу часу.


Зараз живу так, що на зустрічі ходжу пішки. В мене є машина, бо з двома дітьми без неї складнувато, але я за те, щоб центр міста був вільний від автівок. У цьому питанні Київ рухається проти світових тенденцій урбаністики: ми додаємо парковки, коли в цілому світі їх прибирають. 


Я люблю Київ за його масштаби, можливості. Будь-якій людині, котра любить маркетинг і бізнес, потрібен трафік, у Києві він є. Тут можна створювати спільноти, експериментувати, знаходити потрібних людей на будь-які ідеї. Це круто. Мені подобається працювати з масштабними проєктами.


Мій улюблений променад: від «Батьківщини-Матері» на Поділ. Зараз це неможливо, там перекрито. Але коли побудували скляний міст (звісно, я його не любив через розкрадання), то він створив крутий маршрут: проходиш повз Лавру, а якщо знаєш, як зайти, то через Лавру, до монументу Голодомору, парку Слави, швиденько повз «Арсенальну», бо там шумно, Мазепи, заходиш у Маріїнський парк, біля стадіону «Динамо», ідеш до арки Свободи українського народу, з Володимирської гірки і на Поділ.   




ЗАЛУЧЕНІСТЬ



Я гадаю, що я вже в політиці, бо створюю якісь сенси, щось просуваю. Не знаю, чи піду в політику напряму, чи буду далі займатися просвітою, рухати зміни. Поки що цей шлях мені ближчий.



І я вважаю, що це важливо, адже кількісно ми росію не переможемо, треба розвиватися, бути розумними, щоб протистояти фейкам, і економічно потужними, а не працювати на аутсорсі й мало заробляти.


А за допомогою книжок можна прокачуватися. Нонфіком якісь навички, а фікшн лягає у світогляд. Тож це і є політика.


Тригером, чому я зайшов у громадську діяльність, стала спроба зруйнувати будинок на Микільському провулку, 7. Нам вдалося внести його до списку пам’яток архітектури, тож тепер там ніхто не збудує елітну 9-поверхівку. У мене є ідеї, як захистити історичні будівлі від знищення бульдозером. Насправді проблема, що ці будинки здебільшого у приватній власності й КМДА бездіяльна. Якби був тиск із боку адміністрації, що будівля історична, тому її треба доглядати, якби воно вимагало уваги і грошей власника, то він би думав, як або доглядати, або позбутися будівлі. А можливо, наступний покупець міг би зробити щось нормальне.


Я напівжартома сказав, що хочу купити «Квіти України». Хотів побачити, чи хтось відгукнеться. І воно спрацювало: зібралася група людей із цінностями для хороших проєктів і зайшли в перемовини з власником. Цей етап триває довго, бо власник не особливо комунікує, до того ж ми не будемо купувати «Квіти…» за неадекватну ціну 5 мільйонів, як він пропонує, тільки тому, що треба врятувати будівлю. Будівлю вже врятувала ініціативна група «Квіти України», вони великі молодці. Але щоб вдихнути в неї життя, треба не просто купити, а й відремонтувати. А це великі інвестиції.


Урбан-рух посприяв тому, що люди не знають один одного. Живеш у квартирі, в тебе щось закінчилося, то викликав Glovo, і можна не паритися, хто там поруч живе. Водночас це робить нас самотніми, не вчить діалогу, компромісам: я такий класний, у країні щось відбувається, то я переміщу себе класного в іншу країну, і мені все це не цікаво.



А спільнота впливає на те, що ти відчуваєш себе частиною більшого, ти щось вкладаєш у суспільство, і воно тобі щось віддає. Ти більше зав’язаний на цю історію і живеш повноцінне життя.


Недарма дослідження довголіття кажуть, що соціальні зв'язки суттєво допомагають людям довше і цікавіше жити.


У спільноті ти отримуєш багато плюшок. Банально: тобі потрібен шуруповерт, щоб закрутити один болтик, пишеш у спільноту району «позичте», і все. Тобі не треба шукати компанію, яка приїде і прикрутить тобі ту картину, можна просто спитати. Це миттєве рішення будь-яких побутових запитів. Я відчув, як це важливо, коли переїхав до Ізраїлю з Миколаєва, де за два дзвінки вирішував будь-які питання, а після переїзду треба було з усім розбиратися самостійно. Хочеш пограти в баскетбол — пишеш у чат району, хочеш почати сортувати сміття — там знайдеться хтось, хто розкаже, як це правильно і зручно робити. Або бачиш кривий тротуар, пишеш у 1551 і просиш людей долучитися: 10 заявок працюють краще, ніж одна. Спільнота робить тебе сильнішим. До того ж людині властиво отримувати задоволення від того, що віддаєш. Просто хтось це ігнорує, а хтось ні.


Коли повномасштабна війна почалась, спільнотність класно спрацювала. Де були ОСББ, там було менше стареньких без ліків і їжі. Якось у березні ми знайомилися з поліцією, казали, що ми «Печерські котики», і нам відповіли: «Знайомте сусідів між собою, бо в нас купа викликів, де хтось вийшов попалити, а сусід подумав, що це ДРГ». Це тому, що люди в одному під’їзді живуть, але одне одного не бачили. Виявляється, це важливо навіть із погляду безпеки. До «Печерських котиків» приходили з різними запитами: в когось корму для кота не лишилося, а хтось хотів просто поговорити, щоб було менш страшно, тоді ж росіяни рухалися в бік Києва. Гуртом цей стрес було легше витримати.




СЕНСИ



Я вважаю, що лагідна українізація минула у 2022 році, сьогодні вона не має сенсу. Навіщо нам російська мова? Ми виходимо у світ через англійську. За кордоном, щоб нас відрізняли від росіян, говоримо українською і англійською, а не російською, просто повільно, бо всі її мають розуміти. Я вважаю, що це важлива частина національної ідентичності та національної безпеки.


Я відмовився від російської мови з 1 січня 2022 року. І до того мої київські знайомства були українською, а зі старими знайомими з Миколаєва спілкувався російською. Коли старшому сину було 10 місяців, я вирішив, що говоритиму з ним українською. Бо нащо вчити його російської, коли вона йому в житті не пригодиться? Обидва сини знають російську, бо їхні бабусі й дідусі, родичі російськомовні. Вони навіть пробували підлаштовуватися і говорити російською — до речі, це дуже смішно звучить, — але я пояснив, що українську всі українці знають, тож цього робити не варто.  


До «Сенсу» на Печерську української мови майже не було, а зараз всі мої сусіди говорять зі мною українською. Хоча періодично хтось підкладає на вуличні столики книжки російською. Ми поки не розуміємо, навіщо. Я їх збираю і здаю на макулатуру. 


Напис на дверях (на вході в книгарню «Сенс» написано: «У нас можна з собаками, з комами, з ховрахами, з уявними друзями і з реальними теж, в цілому, у нас можна що завгодно, аби не російською» — ЖК) пояснює нашу позицію. Ми у твіттері русофобська книгарня, а бувало таке, що люди заходили компанією і голосно говорили російською. Працівники не могли зробити зауваження, бо ніде нема правила не говорити російською. Тож ми ці правила повісили на двері, і тепер вони можуть реагувати на подібні ситуації. Я не знаю, чи були якісь конфлікти, але коли ми повісили цей напис, нам прилетів однозірковий відгук у Google Maps за «нєкарєктную надпісь на двєрі». Я роблю скрін, викладаю у твіттер, і люди йдуть і пишуть 200 хороших відгуків. Поки твіттер веду сам, і по ньому видно, наскільки я зайнятий іншими справами. Але продавати щось через соціальні мережі та збирати спільноту — це моє. Пам’ятаю, як Іван Богдан сказав, що жінки купують книжки за гроші чоловіків, і я написав перший твіт, що в «Сенсі» можна купувати книжки, на які заробили чоловіки, жінки і небінарні особи. І це залетіло. Ще мемом став твіт про те, що «Сенс» створений безбар’єрним, але просимо не використовувати поруччя для сексу. Історія така: коли в туалеті вирвали поручень, то я спершу не розумів, як так, адже ми тестували їх, і якщо просто спиратися, це неможливо зробити, а потім якось дівчата розповіли мені, що є парочки, які використовують туалет не зовсім за призначенням. Ще в нашому твіттері розгоралося обговорення, чи можна під час блекаутів приходити цілий день працювати. Люди поділилися на дві групи: одні казали, що ми маємо поставити генератор і додати розеток, а інші — що це місце для відпочинку, а не офіс.  



Я думаю, що місію вдихнути життя в район «Сенс» виконав і далі виконує. Я знаю багато чудових людей, які переїжджають сюди в трикутник саме тому, що тут є «Сенс».


Щоправда, він перестав бути затишним місцем для району, бо в нього ходять повно людей з усього Києва. Ми доволі активні в соціальних мережах, і нас знають. Богдана Неборак недавно написала, що не пам'ятає, яким був літературний чи читацький Київ до «Сенсу». Ми зробили місце для презентації книжок цікавим. І думаю, роль «Сенсу» у тренді на відкриття книгарень-кав’ярень теж доволі велика.



Олексій, засновник книгарні «Сенс»

Ми плануємо відкрити «Сенс» в Івано-Франківську на «Промприладі». Це буде не просто мережа: я хочу, щоб у різних містах ці заклади ставали своїми, щоб це був комфортний простір без російської для тих, хто любить читання. Навіть якщо ми відкриємося в Одесі і до нас ходитиме 0,5% жителів, то цього буде досить, щоб бізнес жив. Люди збиратимуться там, будуть об’єднуватися, спільно щось створювати. 

 

Медіа «Сенсор» — це продовження моєї роботи на книжковому ринку, бо мені б дуже хотілося, щоб у цій сфері з’явився такий watchdog. Бо відбуваються всякі публічні й непублічні речі, і їх треба підсвічувати.


Плюс уся ця історія з популяризацією української культури, тут вона теж тісно закручена. Коли читати мої інтерв’ю, то може здатися, що хлопець народився в Миколаєві й одразу до зірок. А насправді це крива, стільки падінь було. В мене перше партнерство завершилося судами. Якщо порахувати, скільки проєктів я робив у житті, то десь 30 набереться. А успішних аби 5. Просто я не боюся пробувати. 




ЖИТТЯ В ТИЛУ



Повномасштабне вторгнення поставило все попереднє життя на паузу. Почалося волонтерство, вся ця двіжуха з «Печерськими котиками». Я не вмію, щоб мій час був використаний на 20%, і завантажував себе цим на всі 100, а коли у травні-червні почав відживати бізнес, то ще й це на мене навалилося. Тоді я зрозумів, що кожна ідея потребує менеджера. Добре він буде з нею працювати, не дуже — це вже в процесі. Зараз «Печерські котики» працюють, і точно є волонтери, які не знають, що я причетний до створення. Мені з цим ок. 


Я відчуваю себе на своєму місці. Я думаю, все, що я роблю, допомагає будувати сильний тил. Культурна сфера, на жаль, опинилася навіть не в кінці списку пріоритетів, а поза ним. 


Коли я приходжу в популярні публічні місця, то щиро вірю, що всі ці люди багато працюють і багато донатять. Така презумпція, що всі включені. Це брехня самому собі. Я брешу, бо інакше не вивезу. Ну як можна вивезти, якщо думати, що багато людей страждають, долучаються, а інші просто шаряться, бухають. 


А щодо поганих настроїв, вони в мене, як і в багатьох, хвилями. Але це нормально, що є ями. Щоб із них виходити, є спілкування з друзями та рефлексія, які дають тобі можливість пригальмувати, організм і мозок трохи відпочиває, а тоді рухаєшся далі.



Ми класна ліберальна демократична країна, люди говорять те, що думають. Але було б добре більше думати перед тим, як говорити, і шукати в собі емпатію, намагатися зрозуміти іншу людину.


Я цього теж вчуся, 4 роки тому прийшов на терапію із запитом розвинути емпатію, бо, наприклад, коли дружина говорила про свої переживання, я видавав їй рішення. А це неправильний підхід, варто зрозуміти, що відбувається з людиною, а свій план дій відкласти на потім, коли це буде доречно. Цього нам треба вчитися всією країною, це і про адаптацію ветеранів, і про інші важливі речі.


Цей матеріал створено за підтримки ГО "Інститут масової інформації" та за фінансової підтримки програми МАТRА Посольства Нідерландів в Україні.


Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.



Над матеріалом працювали:

Інтерв'юерка, фотографка:

Редакторка:

Христина Кулаковська

Анна Пастушина

Авторка:


Олександра Онопрієнко



Comments


bottom of page