top of page

Олексій, біолог, гід Природничого музею


Олексій Коваленко біля Природничого музею

Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).



Олексій Коваленко — «ботанік у кедах», творець інтерактивних екскурсійних програм у Природничому музеї, популяризатор науки, автор науково-популярних книжок і блогер. На розмову з ним нас надихнула наша читачка, назвавши його одною з неймовірних граней сучасного Києва, дієвим мрійником, котрий покращує місто, і супергероєм для «Жителів Києва». Як поєднати ботаніку і літтворчість, здійснена мрія про динозавра, рослинний і трошки грибний погляд на Київ — усе це читайте у нашому матеріалі.



КЕРУЮЧИСЬ ЦІКАВІСТЮ


Я з Полтавської області, певний час жив у місті Пирятин, приїхав сюди навчатися, це був 2002 чи 2003 рік, і з того часу я тут. Вчився в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка на біофаку, я туди цілеспрямовано пішов. У мене було два варіанти: біологічний і літтворчість, ці напрямки цікавили мене з дитинства. Я з шостого класу хотів бути науковцем, вивчати рослини, а паралельно писав всіляку графоманську літературу: науково-фантастичні романи, жахливі вірші. Усе вирішилося само собою: ЗНО тоді ще не існувало, але я був переможцем обласного етапу олімпіади з біології, тож для вступу на біофак мав лише співбесіду, яку легко прийшов. Я знав, що зарахований, і, можливо, тому писав іспит на літтворчість без ентузіазму і вступ завалив. Проте згодом ця схильність писати знадобилася, правда вже нонфікшн.


У Природничий музей я пішов підпрацьовувати на четвертому курсі. Дізнався, що там є вакансія на пів ставки, тобто можна було поєднувати з навчанням. Ішов насамперед тому, що тут працювали кілька науковців, які, як мені вважалося, займалися «олдскульною» ботанікою — флорологією, у той час мене таке захоплювало. І я тоді планував вступити в аспірантуру, займався лише наукою, навіть не знав усієї експозиції. Але згодом усе змінилося.



Нормального інтернету в музеї не було, і я зі своїм нетбуком виходив ловити вай-фай у коридор, там незумисне підслуховував відвідувачів, можна було почути дітей: ай, які рослини? ходімо на левів дивитися! Мене це дивувало, адже рослини цікаві.


Але і справді експозиції, як і в багатьох природничих музеях, особливо старої школи, фактично не говорять — треба, щоб хтось розповідав про них. Треба було придумати щось цікаве, я тоді був аспірантом і працював на пів ставки, тобто надійного робочого місця не мав, пазл склався. Початково це були просто екскурсії. Якраз тоді на одній зі вчених рад говорили про статистику, скільки екскурсій проводять різні відділи, то в ботаніці за рік було 50, геології 50, а палеонтології та зоології — десь 300 з гаком. Я тоді вирішив: проведу 100 за рік, почав такий челендж. Хрестиками на роздруківці відзначав, скільки провів. До 100 я того року не дістався, захотілося чогось цікавішого. У той час я почав співпрацювати з організацією «Зелений ліхтарик», яка займалася екскурсіями, переважно на природу. Я побачив цільову аудиторію, що це реально цікаво багатьом людям, і для них можна придумати якісь інтерактиви. Відтоді я почав робити інтерактивні програми в музеї. І якщо 100 екскурсій я не подолав за рік, то кількість інтерактивних програм у мене в доковідні роки перевалювала за 300. Це складніше, півтори години замість звичної години і підготовка однієї програми може кілька годин займати, але це дуже цікаво.


Деякі рослини можуть викликати сильний вау-ефект без представлення: якщо бачиш метрову квітку рафлезії, це працює. Але якщо рослина маленька, її складно роздивитися, то, звісно, вона сама не поговорить із відвідувачем, тому я цілком розумію, чому батькам складно захопити дитину, вони або читають етикетку, або говорять: о, це у бабусі росте, тобто використовують прив'язку до особистого досвіду. Я за персональну інтерпретацію, за персональну роботу з відвідувачем, тому що навіть у неідеальному музейному середовищі можна робити такі програми, де мінуси перетворяться на плюси. От, наприклад, рододендрон східнокарпатський поставили дуже низько, він перекриває всю свою етикетку і, щоб прочитати текст про нього, треба ставати навколішки. Але якщо ти в квесті даєш завдання якраз із цією рослиною, то виглядає, ніби спеціально приховали щось.



Рослини особливо цікаво і легко пізнавати, коли реально з ними контактуєш. Наприклад, коли розказуєш, що ось у цього плауна спори легкозаймисті, і показуєш, як вони спалахують, то це геть інший рівень взаємодії.


Або якщо папороть називається орляк, бо там на зрізі формується малюнок орла, то показуєш зріз — і ніби зазираєш у мікросвіт. Коли розповідаєш про якусь папаю, говориш, що це рослина, яка їсть тебе, поки ти її їси, бо там є фермент папаїн, який розщеплює білки. На той час, коли я задумав програму про хижі рослини, в мене у колекції їх було нуль і я не знав, де їх брати. Зараз їх під 40 видів і відвідувачі бачать не слайди чи експонат, а можуть потримати в руках справжню живу рослину. Такі різні досвіди, як мені здається, працюють.


Я коли починав ці програми, то особливо уявлення не мав, як це варто робити, тобто орієнтувався насамперед на фокус-групу з себе. І початково програми були змішані, тобто і діти, і дорослі. Згодом воно підранжувалося, зараз от у мене є три групи: дошкільнята, школярі та дорослі. Це роз’єднання часто не корелює зі складністю, просто, наприклад, дванадцятирічному не буде цікаво з п’ятирічками, він подумає, що опинився в дитячому садку. Але якось був випадок, коли на дитячу програму прийшло семеро людей, чий середній вік був років 60. Серед дорослих є ентузіасти, а є такі, що просто приводять дітей. Багато хто любить приходити родинами. Після дитячої лекції я завжди роблю вікторину kahoot і розігрую три призи, але мене вмовили робити kahoot і для дорослих, їм теж цікава ця, здавалося б, дитяча активність.


Коли я почав робити інтерактивні програми, то потрапив на тренінг Національної асоціації інтерпретаторів. Інтерпретація тут мається на увазі природної та культурної спадщини в роботі з аудиторією. Є європейська школа інтерпретації, є американська, вони мають багату теоретичну базу, багато є книг. На тренінгу я впізнав свої здогадки, коли працював просто так, щоб мені було цікаво, а тут вони пропрацьовані, широко обґрунтовані, все сформульовано і логічно викладено. І тому я певний час був у захваті від класичних книг з інтерпретації природи і зараз намагаюся використовувати чотири принципи інтерпретації при побудові програм: вони мають бути тематичні, організовані, релевантні і приносити задоволення. Можна говорити в лоб, як це роблять у документалках (їжаки страждають зараз) або використовувати непрямі впливи. До прикладу, Грета Тунберг використовує перший метод — звинувачення (дорослих, політиків, промисловців), тиск, говоріння в лоб, і одним це підходить, а для інших Грета стала комічним персонажем, і це повне несприйняття.



Я за непрямі впливи — щоб до думки, яку ти запрограмував, людина сама дійшла, використовуючи кілька фактів, доказів, якісь камені спотикання.


Мені здається, коли людина доходить до думки сама, вона тоді її вважає своєю і логічною. Адже незрозуміло, які думки справді наші, а які ми просто зі світу втягнули, асимілювавши. Цей метод мені здається дієвішим і важливішим.


Довгий час я скептично ставився до онлайн-лекцій. Ще з ковідних часів придумував відмазки, чому не можу їх проводити для якихось проєктів. Мені важливо бачити відгук аудиторії: заходить жарт чи не заходить, чи інформація викликає інтерес, чи ні. І я вважав, що в онлайні це складно, але помилявся. Мене трохи підштовхнули кілька ініціатив, а тоді я подумав: які проблеми, я можу те саме організувати сам. І фактично десь із кінця червня по нині роблю онлайн лекторій: одна лекція дитяча, одна для дорослих, повторів іще не було, це все різні історії. Зараз кількість людей, які підключаються, трішки менша через відключення світла, вони можуть записи дивитись, але бували випадки, коли онлайн підключалися до 100 дітей одночасно, такий інтерес! Я цьому радий.


Олексій біля входу у Природничий музей

Думку про те, що експозиції не змінюються, часто можна почути (я все ще підслуховую відвідувачів, тому коли приходите на поверх, знайте: за вами стежать), коли говорять: о, це те саме, що я у шостому класі бачив. Насправді це не так, хоч розумію, чому можна так подумати. Коли я прийшов у відділ ботаніки, це був 2009 рік, ми займалися реконструкцією залу, який до того був закритий 20 років, і відкрили його повністю новим. Потім ми займалися залом «Флора Євразії», зараз доробляємо «Тропіки», він буде третім оновленим. Ясно, що ще коридори, роботи купа, але наші реалії такі: відділ ботаніки — це восьмеро людей, п’ятеро з котрих — науковці, чия основна робота робити дослідження, за які ми отримуємо фінансування.


А троє — інженери, один із них фактично митець, який робить експонати. Це й справді мистецтво: мало хто береться за висушені рослини, а тим більше так, як це робиться у нашому музеї, коли експонати об’ємні, ця технологія якраз і була створена у відділі ботаніки київського природничого. Тобто рук мало, оперативних можливостей швидко все змінювати, чесно, мало, але щось змінюється. Як-от ми у жовтні 2021-го позбулися старих радянських написів у відділі ботаніки. Це теж складно, бо зазвичай вони є частиною великої експозиції і втручатися треба точково. Найкраще було би перемоделювати вітрини, та на це немає ресурсів. Якісь зміни все одно йдуть.


До прикладу, здійснилася моя мрія, і в музеї з’явилася репліка динозавра. З динозаврами (а це були сухопутні тварини без спеціалізації для водного середовища) в Україні проблема: напівводні види є, і оскільки більшість нашої території була архіпелагом островів, то й інші рештки тут можуть бути, просто поки що їх не знайшли, а достовірна, от прямо така недвозначна знахідка динозавра — одна, це гадрозавр Рябініна, знайдений у Бахчисараї у сорокових роках, але й ту вивезли на територію Росії. У музеї є викопні останки динозаврів, але не з України і фрагментарні. А соціальний запит на них, я б сказав, є. Якось я дізнався про людей, які роблять репліку пситакозавра, так званого динозавра-папуги, досить цікавий вид. На сторінці «Довколаботаніки» я назбирав кошти, купив його для музею. Тепер він стоїть у кабінеті вченого, це локація з речами дослідника природи.



НАУКПОП


Більшість із того, що я роблю, — це втілення якихось мрій. Коли я був дитиною, таких програм, як я проводжу зараз, не було, як і можливості такого занурення у біологію. А мені хотілося б цього, коли я був малий, тому фактично я це вперто втілюю попри проблеми з бюджетом та інші речі. Я б не писав у CV, що я дієвий мрійник, але так, я ним є. Це часто приводить до проєктів, які складно втілити, і напевно, можна було б зробити багато менших, але мені хочеться, щоб було так, як я задумав. Чи роблю я Київ кращим? Уявлення не маю. Але сподіваюся, що моя діяльність комусь цікава і корисна.



Я вважаю, що цікавість до природничих наук — це базова штука для людини як живого організму, який досліджує простір. Але вона може жорстко зарубатися при корені в дитинстві або просто не підживлюватись нічим і з часом згаснути.


У мене було кілька тригерів, поворотних моментів, які на це впливали. Перші — це книжки, у той час це сільська бібліотека. Джерельд Даррелл і всі подібні, що писали в такому стилі, тобто коли від імені дитини описується дослідження природи, це затягує, і тобі хочеться робити так само. У того ж Дарелла був наставник Теодор, який йому допомагав, і я страшенно жалкував, що в мене такого немає, адже досліджувати природу з нуля складно. Це зараз простіше: є iNaturalist, застосунок завантажив на смартфон і вже маєш точку відліку, а в той час якщо не мав визначника та іншої літератури, то було складно. Далі мою цікавість підживила екскурсія: до нас у школу прийшов професійний ботанік, який у той час працював у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. І те, що він іде і називає кожну рослину довкола, вразило, і я такий: о, надлюдина якась, це просто неймовірно! От тоді я твердо вирішив, що хочу бути ботаніком. Далі я вишуковував можливості, щоб визначати рослини, збирав перші гербарії.


У мене є моя сторінка, на якій я переважно пишу про ботаніку: різні штуки цікаві, які мені самому трапились, або ж якісь ботанічні наукові новини. Є окрема сторінка, вона наймасовіша у мене, це «Довколаботаніка», найбільша кількість читачів там, десь до 30 тисяч. Вона виникла як рефлексія на наукове життя загалом, якісь проблеми аспірантів, що ти подав статтю, а її жахливо рецензують, таке щось.



І от у той час, наскільки я пам'ятаю, такого взагалі не було українською мовою, і вона, напевно, через те почала набирати підписників.


Був момент, коли вона перетворилась на якусь мемну сторінку з рідкісними оголошеннями про мої події. Зараз я зробив суттєвий науково-пізнавальний ухил, з інформаційними й іншими постами, але там по-різному виходить, правил все одно немає.


А крім того, є музейна сторінка, я до неї долучився рано і тренувався писати тексти, якими намагався трішки більшу аудиторію захопити, ніж звичайними, як це писалось раніше, іноді вдавалося. Один із дописів, який був найбільше привернув увагу, це про популярну тоді пісню гурту «Казка» про фіалку, яка розцвіла, а в кліпі там була не фіалка, а сенполія. Я вирішив це якось обіграти і розповісти, що це дві різні рослини, без ніякого хейту в бік гурту. Його підхопили ЗМІ, зробили заголовки типу «вчені природничого музею рознесли «Казку». Такий інфопривід зробили з цього. Ще досить масово зайшло про флору і фауну «Гри престолів» у той час, коли цей серіал був на піку. І ще, наскільки я пам'ятаю, добре зайшла новина колеги із зоології: коли реставрували експонат птаха, з нього випала записка, про яку не знали, і де було вказано, звідки він походить, там ціла історія, її кілька видань підхопили. Ми навіть потрапили в пул російської ботоферми, тому що охоплення допису незрозуміло з яких причин зросло із типового 20-25 тисяч до 200 тисяч і з'явилася купа однотипних коментарів, які переважно вчепились у те, що записка була не українською мовою. Тоді з тиждень банили цих коментаторів.


Із блогів є ще ютуб-канал «Довколаботаніка», це був просто стьоб над нашими ютуберами (яких я люблю), і загалом ютуберами, через тодішній загальноприйнятий формат зйомок — штучний, награний. Я робив психоделічно-постмодерні огляди фруктів, у яких намагався посміятися з цього всього, але потім це почали сприймати, ніби це я так спеціально знімаю, і глядачі такі: о, давайте допоможу в монтажі, в тому-то, в тому. Потім я з цим награвся і вже почав туди викладати щось нормальніше. Прям супервеликого успіху він не має, я його розглядаю як хобі. Не шукаю хайпових тем, а розповідаю про те, що мене цікавить: в обід прочитаю якусь статтю, ввечері напишу сценарій до відео і зніму його.


скрін серії книжок Олексія із сайту видавництва "Віхола"

Намагаюся максимально робити те, що можу робити в цей час. Окрім усього іншого, вдалося виконати контракт на написання третьої книжки. Книга про гриби запланована була ще до вторгнення, в перші етапи було складно писати, але я намагався, іноді це допомагало абстрагуватись трішки, розкрутитись. Я довгий час прокрастинував над текстом, але зрештою зібрався і завершив. Це вийшов найбільший текст, який я коли-небудь писав, вдвічі більший за попередні книги. І сподіваюся, що вдалося розповісти те, що хотів.








КИЇВ РОСЛИННИЙ


Київ — це насамперед велике місто, а будь-яке місто з ботанічної точки зору цікаве. Є таке явище, як урбаногенно-флористична аномалія: на території міста, як вважається, велика кількість знищених, перетворених екосистем. Влітку одному квадратному метрі могло зростати 10-20 видів рослин, а на площі 25 на 25 метрів — під сотню, тоді як в місті на такій площі можна знайти 3-5 рослин, тобто видове розмаїття падає. Але якщо брати сукупно, то часто виходить, що на одиницю площі більша кількість видів у місті, ніж на ідентичний природній території. Чому? Тому що зберігаються певні частини природних екосистем, як Голосіївський національний природний парк, і з'являється велика кількість тих оселищ, яких тут не було раніше, як-от залізничні шляхи, на яких часто велика кількість видів, які раніше взагалі на цій території не зростали. І разом це дає велике біорізноманіття. Виходить, місто — це поєднання двох постійних процесів: збереження природи і її руйнації. На межі знищених, перетворених екосистем і природних часто можна знайти багато цікавого. Якщо говорити про київські території, то мене найбільше цікавлять саме чужинні види, які вторглися сюди і тут зростають. Є ціла низка популяцій борщівника, за якими ми стежимо вже багато років, збираємо дані про їхнє поширення і так далі.



Якби описувати Київ якоюсь рослиною, то це кропива київська. Тому що не кожне місто має рослину, названу на його честь.


Раніше була описана сон-трава київська, зараз вона не вважається окремим видом, але це теж така окрема форма kioviensis. І лобода — Chenopodium ucrainicum — названа на честь України. Можна ще виокремити рослину з вулиці Багговутівської, яка була описана у 2020 році. Вчений, директор інституту ботаніки, довго до цієї рослини придивлявся, і ця вулиця виявилася класичним місцезростанням нового виду. Унікальність ситуації в тому, що, здавалося, флора України, і загалом Східної Європи, дуже-дуже-дуже ретельно досліджена, і новинок з неї мало. Ну а тут просто посеред міста новий вид!


Побільше цікавих рослин можна побачити на території Голосіївського національного парку, на Дідорівських ставках. Це ще й місце, де я робив перші дослідження під керівництвом наукового керівника, а не те, що я сам придумав. Мій тогочасний керівник, Микита Перегрим, запропонував вивчати рясти, провів, показав, як робити ділянку, як що рахувати, це тоді для мене було космосом. І низку перших екскурсій я там проводив.


Ще я досліджую один із типів рослинності, це так званий заплавний ефемеретум. Він виникає тоді, коли в кінці літа водойми трішки відступають від берега, оголюється ґрунт і там виникають рослини, які за короткий період мають утворити насіння до перших заморозків. Можна йти від мосту Метро поблизу «Лівобережної» по всьому узбережжю вздовж Русанівки й описувати ці угруповання.



ВРОСТАННЯ В МІСТО


Люблю Київ за його ширину, масштаб, домашність, хоч виглядає, наче це взаємовиключні речі.



Якийсь час було відчуття, ніби ти в чужому місті, коли йшов незнайомою вулицею. А зараз, де би я не ходив, цього немає. Можливо, з часом ти обживаєшся і до цього ландшафту втираєшся. А в Київ я втерся дуже сильно.


Це велике місто, де мало шансів зустріти когось знайомого на вулиці. З одного боку, більше радості, що зустрів, а з іншого — можна не турбуватися, що хтось знайомий тебе побачить, поки ти тягнеш якийсь дивний предмет через пів міста (бо таке трапляється іноді).


«Театральна» — район Києва, де я найчастіше буваю. Тут я працюю як науковець, тут я працюю як ненауковець. Я всіляко поважаю центр, але мені не приносять значого задоволення прогулянки цими чудовими вулицями, мене більше цікавить природничий музей і навколишні території, там чудово. А неподалік вулиця Чикаленка, яка мені подобається, бо там ми зустрічаємося з редакторами видавництва «Віхола» обговорювати нові книги. Ціную також місця, з якими особисто більше пов'язаний, скажімо, Павлівський сквер (на перетині вулиць Гоголівської та Володимира Винниченка — ЖК), тому що на запрошення місцевих активістів я проводив там екскурсії, можна сказати лекторій на природі.


Ще один район, який мені подобається, — Березняки, я там живу давно і почуваю себе вдома. На районі є чудовий маленький магазин коміксів. Я радий, що він досі на плаву, тому що Березняки вважаються такими, де немає цільової аудиторії для нього. Ходжу туди періодично, у них генератор з’явився, і думаю: чудово, що працює далі, попри все.


Що більше в Києві живу, то більше він подобається. Особливо коли я почав менше їздити громадським транспортом: певний час добирався на роботу на механічному самокаті, потім пересів на велосипед.



І от коли ти так їздиш, воно не може не подобатися, тому що ти бачиш не якийсь незрозумілий змазаний пейзаж із тісної маршрутки, а он там гриба, що виростає із-під асфальту (це так звана печериця тротуарна, я її саме в Києві вперше побачив), чи посеред зими тонконіг однорічний зацвів. Це прикольно, інший контекст.


Особливо гарно ввечері, коли світять ліхтарі на мосту Патона — таке враження, що ти вдома, і все. Я розумію: є певні інфраструктурні проблеми і далеко не всі велосипедисти можуть почуватися у безпеці, але от мені пощастило — є класний велосипедний маршрут із дому.


Я люблю і всі ці широкі дороги, і машини, і навіть те, що раніше ненавидів, як-от гул генератора. Я кілька років улітку працював на вирощуванні газонів, полив часто відбувається з якоїсь водойми і працює генератор. Його гудіння для мене асоціювалося з роботою, яка мене хай не супербісила, але й кайфу було мало. А зараз, коли його чую, думаю: це важливо, що вони гудуть. Тепер, узимку, коли на велосипеді не їздиш, а пішки до метро йдеш, майже весь шлях під цей гул.


Після 24 лютого певний час був у Києві, а коли стало зрозуміло, що науковими дослідженнями в музеї певний час не доведеться займатися, ми з родиною (дружина теж науковиця, у неї така сама ситуація) переїхали у Полтавську область до моїх батьків. Там моя територія досліджень — Пирятинський національний природний парк, у якому писав дисертацію, там вдалося зібрати матеріал, який зараз опрацьовую, уже навіть кілька статей написав. На жаль, київські території, які ми класично вивчали, зараз здебільшого недоступні, тому поки акценти досліджень змінилися.


Музей був закритий довго, і саме 18 травня, у Міжнародний день музею, прийшло досить багато науковців, і ми зробили тестове відкриття й поновили екскурсії. Коли поряд із музеєм прилетіло, було банальне переживання про те, наскільки постраждала експозиція, рівнів русофобії не додалося, їх уже нікуди підвищувати. В чаті одразу написали, що співробітники в нормі, що була пошкоджена діорама, двері й вікна, але це все-таки не найгірше, що могло бути. Завдяки загальній допомозі досить швидко все зашили від опадів, і вже через вихідні ми відкрились (ми розповідали про пошкодження музею у жовтні — ЖК). Вікна — це, звісно, дуже неприємно, проте їх усе-таки можна відновити, а от в експозиції можуть бути непоправні втрати. Таке траплялося в історії: під час бомбардування Мюнхена знищили скелет типового екземпляра відомих африканських динозаврів — спинозавра, що призвело до кількох десятиліть проблем із його вивчення: як він виглядав і в який спосіб вів життя.


Коли вперше відключили світло, відчуття було гнітюче: коли приїжджаєш на Березняки, а весь район вимкнений. Але тепер, коли багато людей пристосувалося, є гірлянди і все одно будинки світяться, це по-іншому сприймається. Київ для мене оптимістичний, бачу Київ — і поганих думок про майбутнє України у мене немає, бачу Київ — отже, все добре.




Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.



Над матеріалом працювали:

Інтерв'юерка:

Авторка:

Богдана Горбань

Софія Котович

Транскрибаторка:

Фотографиня:

Крістіна Паращєвіна

Олександра Онопрієнко

Редакторка:

Анна Пастушина


Comentarios


bottom of page