Олена, продавчиня на стихійному ринку

Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).



Команда «Жителів Києва» ходила на стихійний ринок на Почайній, щоб поспілкуватися з людьми, які там продають. Знайти героїв, які готові розповісти нам свої історії, виявилося не так легко. Зрештою ми зустріли Олену, біля неї були розкладені кухонне начиння і прикраси. Вона розповіла, як із переїздом до Києва кардинально змінила професію, про свою любов до Подолу і повернення додому після початку повномасштабної війни.



Я за освітою інженер-енергетик, а мій чоловік був художником, ми жили у Дніпрі. Він працював на художньому комбінаті, а 1991 року все це розпалося. І ось йому видали трудову книжку, де було написано, що він звільнений у зв’язку з переходом на творчу роботу. І живи як хочеш. Ну, ми й жили як хотіли. Чоловік часто їздив до Києва, бо його експресіоністські роботи погано продавалися у Дніпрі, а в Києві іноземці їх добре купували. Одного прекрасного дня я йому кажу: «Що ж ми так мучимося?». Так ми все продали у Дніпрі і 1999 року сіли на потяг до Києва. У нас там нікого не було, голе місце, чисте поле. Життя почалося з нової сторінки.


Ми купили дві кімнати в комунальній квартирі на Подолі. Мені цей район сподобався ще у 80-му році, я тоді думала, що було б класно там пожити. І ось я в Києві. Роботу інженера було важко знайти, платили 100 доларів. Що мені 100 доларів? У мене маленька дитина, їй було 4 роки, коли ми переїхали. Я вирішила допомагати чоловікові, ми вийшли на Андріївський узвіз, продавали його картини. Виявилося, що люди там часто продають чужі картини, бо художник не може продавати сім днів на тиждень, йому треба малювати. Ось я і почала продавати не лише роботи чоловіка, а й інших художників, це стало моїм бізнесом із 2000 року.



Стихійний ринок


2014 року помер мій чоловік, дочка була підлітком, не хотіла вчитися, ми багато чого пережили. Згодом вона поїхала в США за програмою Work and Travel і залишилася там жити, у неї є дитина. Я була у них взимку, коли почалася війна. Коли їхала звідти, у мене набралося три валізи речей: одяг, взуття, посуд.



Я подумала: «Олено, нащо тобі це все? Для життя мало що потрібно: шорти, футболка і на зміну». Подруга розповіла, що ходить на Почайну продавати речі, і я до неї доєдналася, ось уже третій місяць, як я на стихійному ринку. Але не збираюся затримуватися тут надовго — от допродам усі зайві вдома речі та й повернуся до продажу картин.


Багато людей приходить поспілкуватися, а я люблю поговорити, я ж картини продаю.

Насправді ніколи не думала, що так буде, бо працювала у проєктному інституті і навіть ялинки не намалюю, а от усе життя займаюся мистецтвом. Це я вже 22 роки продаю картини. Молоді хочу порадити займатися тільки тим, що подобається. Можливо, спочатку не буде виходити, це не буде приносити грошей, але ви будете любити те, що робите.



Життя під час війни


Я була в Америці, коли дізналася про початок повномасштабної війни. Подруга подзвонила і розповіла, що всі з Києва виїжджають. Я спочатку не вірила, у страшному сні не могла уявити такий жах. Подруга з Ірпеня розповіла про свій пошкоджений будинок, скинула фото сусідського, а там просто купа цеглин. Подруга з Бучі просиділа три тижні у підвалі.


Мені так захотілося в Україну, я повернулася додому 10 квітня. Я зрозуміла, що місце сили, вісь кожного українця — у нас в Україні. Туга така була, коли приїхала на вокзал: людей немає, туди не можна йти, всюди огорожа. Весна була пізньою, усе сіре. Зайшла у квартиру, а там 10 градусів тепла.


Потихеньку стала гуляти Подолом. Наприкінці квітня відкрився мій улюблений Sport Life, а згодом і басейн. Життя налагоджувалося, у травні приїхала купа народу. Після Великодня я почала виходити на Андріївський. Ставало більше людей, купували картини.


Здавалося б, війна, а картини все одно купують.

Сирени на мене не впливають. Який сенс жити в страху? Я спокійна, все одно колись доведеться йти. Вірю у нашу перемогу, так воно і буде.



Улюблений маршрут


Живу на Почайнинській. Іду до Іллінської церкви, звертаю на вулицю Волоську, йду до Sport Life на вулиці Оболонській. Потім до Костянтинівської, звідти до «Жовтня» і додому. Якщо глянути по карті, то такий собі символ безкінечності виходить.



Київ для мене — місце, де я відновлююся, наповнююся енергією, воно найкраще. Міграція — не для мене. Чому я повинна їхати з красивого міста? Київ відносно захищений, тут у мене своя квартира, я нікому нічого не винна.


Я думаю, що кияни є великими шанувальниками Києва і патріотами. Я не бачила людей, які живуть у Києві і не люблять його.


Історію про наш похід на стихійний ринок читайте ось тут.


Над матеріалом працювали:

Інтерв'юерка та транскрибаторка:

Коректорка:

Наталія Горда

Анна Пастушина

Авторка:

Фотографиня:

Софія Котович

Онопрієнко Олександра


Знаєте когось, хто може стати героєм нашого проєкту? Заповніть анкету та поділіться історією цієї людини