Журналістка Наталя і фотографиня Саша ходили на стихійний ринок, щоб знайти героїв для наших історій. Розповідаємо вам про їхні враження, про людей, які продають розмаїті товари, і трішки про історію появи ринку на «Почайній».
Стихійний ринок на «Почайній» існує з 1990-х років. Спочатку люди продавали книги просто біля дороги, згодом для них облаштували торговельні ряди. З часом асортимент товарів поповнювався — з’явилися раритетні речі, одяг, посуд.
Один із перших стихійних ринків виник у районі Сінного ринку (поблизу Львівської площі), потім на Куренівці — на пташиному ринку, який розташовувався просто на трамвайних коліях. Мешканці мікрорайону не були в захваті, адже продавці залишали після себе багато сміття. Стихійну торгівлю перенесли на вулицю Вербову, одразу за книжковим ринком «Петрівка». Продавці звернулися до КМДА з проханням виділити місце для торгівлі зі зручною транспортною розв’язкою, 1 жовтня 2011 року з’явився офіційний стихійний ринок на «Почайній».
Ринок займає чималу площу, починається книжками по обидва боки вулиці Вербової, переходить на тротуари в бік гіпермаркету, а якщо звернути до станції «Зеніт», то видно, що продають прямо на залізничних коліях. Далі він виходить на дорогу по вулиці Хвойки, товари є і на тротуарах біля проспекту Бандери аж до естакади на вулиці Новокостянтинівській.
У Києві було кілька стихійних ринків, зокрема на Дарниці та Куренівці до 2020 року, але вони були заборонені міською владою, тож багато хто з продавців переїхав на Почайну. Торгують щовихідних приблизно до обіду.
Наталя: «Ти ніби потрапляєш в інший світ: там багато людей, товарів, від побутових речей до антикваріату: парфуми, золото, художній інвентар, одяг, взуття, брендові речі. Покупці теж різні, є молодь. Ми бачили пару, яка купувала якусь брендову сумку, перевіряли чи оригінал. Продають і чоловіки, і жінки, пари, жінок більше. Серед купи непотребу можна знайти класні якісні речі, дорогі і дешеві, познайомитися з цікавими людьми»
Коли ми зайшли на ринок, то побачили, а точніше почули жінку, яка голосно щось комусь пояснювала, продаючи срібло. Ми не знаємо її імені, але ми трхи поговорили, вона не погодилася на інтерв’ю, тому що кілька років тому її без дозволу зняла російська блогерка, і це залишило негативне враження.
Коли ми зайшли на ринок, то побачили, а точніше почули жінку, яка голосно щось комусь пояснювала, продаючи срібло. Ми не знаємо її імені, але ми трхи поговорили, вона не погодилася на інтерв’ю, тому що кілька років тому її без дозволу зняла російська блогерка, і це залишило негативне враження.
Далі ми пішли до колій, там зустріли чоловіка, який продавав дуже різні товари. Він нещодавно переїхав до Києва із Харкова, там він жив на Салтівці. ВІн був відкритий дорозмови, багато говорив про рідне місто, політику, війну, ми і поговорили, і посміялися.
Потім говорили з Анатолієм, художником, який продає свої картини і художній інвентар. Він виглядав втомленим і казав, що не знає, чи вистачить йому часу намалювати усі його ідеї.
Люди були не проти поговорити, але ніхто не погоджувався на інтерв’ю, а ми не хотіли повертатися додому без історії.
Саша: «Більшість не хотіли фотографуватися, лише чоловік із Харкова не боявся. Хтось не хотів публічності через несплату податків, хтось просто не любить давати інтерв’ю».
Побачили двох жінок, розповіли їм про «Жителів Києва» і сказали, що шукаємо героїв. Вони відповіли, що не підійдуть нам, бо не герої, не робили подвигів. Ми пояснили, що йдеться про героїв історії, показали наш сайт та інстаграм, Олена, погодилася на інтерв’ю. Говорила щиро, плакала, коли говорили про війну. Її історію можна почитати ось тут.
Усі герої дали згоду на фото.
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали:
Авторки: | Коректорка: |
Богдана Горбань та Софія Котович | Анна Пастушина |
Інтерв'юерка: | Фотографиня: |
Наталія Горда | Онопрієнко Олександра |
| |
| |