Ната Жижченко, ONUKA



Ната, музикантка, авторка проєкту ONUKA


«Моє святкове і грайливе дитинство пройшло в Чернігові у дворі бабусі і дідуся, де жили всі мої перші друзі і ми гралися у схованки. У Києві я ніколи не виходила на вулицю погуляти з дітьми, бо Воскресенка вважалася небезпечним районом, де ніхто один одного особливо не знав. Тут у нас був звичайний радянський двір із панельними дев’ятиповерхівками край міста. Напевно, у дитячий садочок в Києві я ходила два тижні за все моє життя, бо багато хворіла. У мене було стільки занять у дитинстві: музичні школи, колективи, гуртки, що вдома я тільки робила уроки і хворіла. Тому мої асоціації з дитинством у Чернігові — це запашний зелений, квітучий, із вітерцем садок, де все смачно ароматно пахне, а Київ — сумний сірий, панельний, брудний пиловий мішок, незатишний, холодний і чужий. Київ для мене був рутиною з навчанням, а Чернігів — святом і відпочинком.


Коли я маленькою сиділа і дивилась у вікно з нашої квартири, я бачила будинок навпроти, в якому жила моя найкраща подруга. Ми товаришуємо до сих пір, із шести років разом ходили в одну школу в паралельні класи, моя мама була її вчителькою з фортепіано, ми разом ходили в музичну школу на сольфеджіо, такі нерозлийвода. До розквіту абрикоси я бачила її вікна зі свого будинку на відстані 300 метрів, вона бачила моє вікно. Тоді ще я хотіла протягнути нитку, щоб розмовляти через склянки, але ми не знали, як закинути це на шостий поверх із дев’ятого, і цей експеримент так і не втілили.


Мало хто знав назву району як Воскресенка у ті часи, всі знали Троєщину, і, щоб довго не пояснювати, де живу, казала «на Троєщині».

Наша вулиця була останньою перед початком Троєщинського масиву, Кибальчича, далі Ватутіна, бо ми жили на самому розі. Мені шкода, що район до сих пір не має метро, бо це б розв’язало проблему навантаження на Північний міст — трафік просто жахливий. Я пам’ятаю дорогу в інститут у вічних заторах, затори на мосту — постійна інсталяція. У місцевих було прийнято казати «поїхати в місто», коли збиралися в центр, наче жили не в місті, а десь за містом. Я люблю Воскресенку за парк біля кінотеатру «Аврора», який, на жаль, знесли і побудували дебільний скляний квадратний ТЦ.


Воскресенка — дуже зелений район зі старими насадженнями. З одного боку, він подобається мені, бо можу приїхати сюди, де майже нічого не змінилося, і опинитися у спогадах дитинства. А з іншого — якщо подивитися свіжим оком на будинки, які з часом так і застигають у цьому моменті, лише зістарюючись, то мені одночасно стає сумно, що нічого не змінюється.


У дитинстві тато спочатку працював на заводі «Арсенал», потім на Чорнобильській станції, а потім у Державній академії керівних кадрів, яка розташовувалася на території Київської лаври. Все це було поряд із метро Арсенальна, районом Печерська, площею Слави, космічним готелем «Салют». Ми досить бідно жили, але після Чорнобильської аварії зарплатня тата збільшилася, і в сім’ї з’явилася машина, на якій майже щовихідні ми їздили в «Салют» у піцерію. Це ще радянське дитинство, 1988 рік, до Перебудови. Піца там була не стандартних розмірів, а маленька, наче ватрушка з начинкою зелені, яйця з сиром і по радіусу обмазана кетчупом. Тато замовляв собі каву у невеличких радянських чашечках із золотим обідком і щербинками. «Салют» для мене завжди пахнутиме цією піцою, яку брат згадує до сих пір, коли їсть щось смачне, він каже «як та піца з дитинства». Це пов’язано з дефіцитом і одноманітністю їжі тих часів на контрасті з вибухом смаку маленької піци.




Із життя на окраїні мене вирвало навчання в Університеті культури, де я почала дружити з факультетом режисерів і попала в тусовку музики і кіно. Це дало мені новий подих. Тут всі один одного знали, бо молодь жила в центрі, тусувалась компаніями, а я наче приїхала з іншого селища. Нова компанія дала мені перепустку в молодіжне життя Києва, я повністю змінила зовнішній вигляд — із русявого волосся довжиною нижче сідниць підстриглася по плечі і перефарбувалась у білий колір. Була така собі Наташа, а стала зовсім інша людина.


Після знайомства з Євгеном (Євген Філатов, чоловік Нати) у 23 роки для мене почав відкриватися ще один Київ. Ми любили ходити в «Рюмочну» на Бессарабці. Шкода, що цей заклад кудись зник.


На Подолі прямо в будинку, в якому ми жили, Нижній Вал 37/20, ми спускались у підвал у місце без назви, але ми називали його «Грот». Там була барменша, яка знала наші вподобання.

Бар працював цілодобово, і вночі з відвідувачів нікого, окрім мене і Жені, не було. Грав музичний автомат із якоюсь попсою двотисячних, а ми могли перемикати на свій плейлист.


Я люблю Київ за Дніпро і розлогий ландшафтний вид, мости і зелень. Дуже люблю Поділ у районі Волоської, Спаської, Хорива, навпроти Києво-Могилянки, особливо ввечері чи вночі, коли немає руху, і тобі дійсно здається, що ти в такому мікрокосмосі. Ще люблю старовинні вулиці біля Шовковичної і район Липок, Цитадельної.


Обожнюю Пирогово, яке теж для мене Київ. І хоч воно вважається дуже попсовим, мені там так круто в дощовий несезонний день, коли немає людей. Я маю традицію приїжджати сюди на Великдень, щоб брати участь у спеціальній ході навколо дерев’яної церкви, яка відбувається із посвятою всіх пасок. Всі збираються на величезній галявині з пагорбами і вітряками ближче до півночі, видно зорі і дуже тихо навколо, люди запалюють свічки, жінки стоять у хустинках, все пахне смачною їжею, пасками, всілякими смаколиками з плетених кошиків. Тобі здається, що потрапляєш в інший час, але при цьому це не реставрація подій, а дійсно традиції сучасних киян.


Мелодію до пісні Misto, до речі, я написала у своїй машині, катаючись на Троєщині поряд із ринком «Фестивальний» і швидкісним трамваєм.

Дуже не люблю пісню «Як тебе не любити, Києве мій», так само як і наш гімн. Як гімн може починатися зі слів «Ще не вмерла…»? Яку енергетику ми несемо у своєму гімні із самого початку? Я все дитинство заслуховувалася піснями Тараса Петриненка і залюбки би запропонувала використовувати його пісню «Україно». Це геніальний композитор із особливими гармоніями в музиці та словами, від яких у тебе мурахи по шкірі.



Свою дитину я буду знайомити з Києвом, починаючи з особливих для мене місць. І мені здається, що так можна закохати у місто і ще раз прожити своє дитинство, і ще раз прожити любов до Києва. Я дуже вірю в нашу молодь, яка на покоління молодша за мене, тому що бачу багато свідомих людей на концертах, із самоідентифікацією, іншим світоглядом. Хочеться вірити, що ми переживемо це кумівство. Я бачу людей, які виховують своїх дітей дуже класно, з глибинними цінностями, душевними, правильними, і покладаю на них великі надії».


Ната Жижченко, музикантка, авторка проєкту ONUKA

​Над матеріалом працювали:

Інтерв'юерка та фотографиня:

Христина Кулаковська

​Транскрибаторка:

​Софія Котович

Редакторка:

​Анна Пилипенко


Знаєте когось, хто може стати героєм нашого проєкту? Заповніть анкету та поділіться історією цієї людини