Павло та Стас — режисер і графічний дизайнер. У 2021 році вони разом із музеєм у темряві «Третя після опівночі», який працює з досвідами незрячих людей, створили проєкт аудіопрогулянки по Києву. Команда «Жителів…» пройшлася цим маршрутом, по-новому відкриваючи знайоме місто і занурюючись у світочуття незрячих людей через їхні власні оповіді. А згодом ми поговорили з авторами прогулянки про їхні враження, бачення і те, як усе почалось.
«Вхід назовні» — аудіопрогулянка від Золотих воріт до станції метро «Університет» у супроводі голосів незрячих гідів музею в темряві. Це 5 тисяч кроків за 60 хвилин, у які вміщено 6 приватних історій про побут, материнство, взаємини із собою, закоханості й стосунки з простором. Це фрагменти документальних інтервʼю про різні досвіди і відчуття, які дають змогу подивитися на звичні речі інакше. На сайті музею під назвою маршруту замість розлогого опису розміщено фразу «Чи то за морозивом, чи то за межі переконань», і ці слова сюди дуже пасують.
Запрошуємо вас читати розмову, а тоді одягати навушники й іти на побачення з осіннім Києвом, який цього разу буде трохи іншим.
ЗУСТРІНЕМОСЯ О 03:00
Павло: Я маю освіту режисера документального кіно, а зараз вивчив креативний копірайтинг. З 2015 року працюю в громадському секторі як режисер-відеограф, працюю з темами урбаністики, екології, гендеру, освіти тощо. От власне тому мені стало цікаво попрацювати з музеєм у темряві (багато цікавого знайдете в історії Ярослава, одного з незрячих гідів музею — ЖК).
Ми зі Стасом якось вирішили створити щось типу своєї креативної агенції, подумали: давай один день на тиждень приділяти проєктам, котрі саме ми хочемо реалізовувати. Брати тему, актуальну для суспільства, країни, для Києва і над нею працювати.
Якраз тоді до мене прийшла команда музею «Третя після півночі» й попросила зняти відео про їхню прогулянку. І от Стас запропонував об‘єднати ці дві ініціативи, ми хотіли придумати щось цікавіше, і вони одразу підхопили. Спершу нас трішки забрифували: як експерти, поділилися статистикою, розповіли про проблеми людей із порушенням зору, як вони почувають себе в Україні, розказали про сам музей. Ми зі Стасом запропонували кілька різних ідей, одна з яких — аудіопрогулянка Києвом — команді дуже сподобалася. І, власне, отак ми починали, а зараз я працюю з музеєм як креативний директор.
Стас: Я займаюся графічним дизайном, працюю в Міністерстві освіти й науки, а загалом маю педагогічну освіту. З Павлом ми нещодавно разом закінчили навчання в КАМА (Kyiv Academy of Media Arts — ЖК): він на копірайтера, я на артдирекшн. А от, власне, як креативна пара ми вже давно дружимо і працюємо, років сім. Іноді у спільних проєктах, іноді в окремих, але завжди на контакті, завжди щось разом розганяємо, штурмимо, придумуємо, тому для нас дуже органічно було повчитися разом і дуже кайфово ще більше прокачатись у креативі. А над цим проєктом ми працювали рік. Почали на карантині, але не запустилися нормально, не анонсували через повномасштабне вторгнення, хоча офіційно прогулянка стартувала в 2021 році. Це був наш перший досвід роботи з незрячими.
Павло: Перед тим як розпочати роботу, ми, кожен окремо, пішли на їхню прогулянку. У них є два формати: в самому музеї в темряві та на вулиці з маскою на очах і з тростиною, в супроводі незрячого гіда — от мене найбільше вразив саме другий формат. У музеї ти відчуваєш, як починаєш сприймати якісь ніби дуже прості, буденні речі зовсім іншими органами чуття, а на вулиці проживаєш цей досвід прям усім тілом, бо, не бачачи нічого навколо, буквально перебуваєш у небезпеці. І тут найбільший інсайт був, що ця незнайома мені незряча людина поруч зі мною — вона фактично відповідає за моє життя. Мене до мурах тоді пробрало це відчуття. Крім того, особливим був досвід дослідження простору без залучення зору: ми йшли маршрутом біля велотреку, який я дуже добре знаю, і от спробувати його по-новому, не дивлячись – це дуже потужно.
Стас: А мене, навпаки, формат у музеї більше вразив. Можливо, тому, що я його спробував першим, плюс до того на тренінгах вже мав досвід прогулянок надворі із завʼязаними очима. Тому найбільше інсайтів у мене із самого музею. По-перше, про життя незрячих людей, про їхній побут, речі, над якими зазвичай не задумуєшся, — тут були найбільш несподівані відкриття. Не буду аж надто спойлерити, але наведу приклад цікавих технічних штук: коли приходять гості, як налити комусь води? Дуже проста, побутова річ, яку я роблю не думаючи. А в музеї пояснюють, що є спеціальний девайс, котрий ставиться в склянку, відмірює кількість води і дає сигнал, коли склянка повна, і дають його випробувати. І все це відбувається в темряві, коли чуєш тільки голос — це теж окрема атмосфера. Починаєш розуміти, як незрячі люди облаштовують побут, як адаптують його до власних потреб. З іншого боку, це про певне особисто моє заземлення, незвичний фокус на речах, які роблю на автоматі: в темряві воно все дуже концентрується, акцентує увагу на цих простих діях — неординарні відчуття.
ТЕТ-А-ТЕТ ІЗ МІСТОМ
Павло: Я народився в Києві, люблю його. Не можу назвати улюблений район — кожен має власний настрій. Люблю бродити містом, заходити в дворики, вивчати, досліджувати. Мені подобається фланувати і відчувати, як із кожною вулицею, з кожним районом змінюється атмосфера. Мені завжди цікаво, як люди по-різному сприймають мегаполіс, взаємодіють із ним, люблю експериментувати з відчуттями міста. І проєкт із музеєм «Третя після півночі» є продовженням цього, адже такий спосіб поглянути на урбаністичне середовище, як його відчувають незрячі люди, — це зміна оптики.
Стас: Я теж киянин, мій рідний райончик — Сирець, і я амбасадор Дорогожичів. Якщо говорити про улюблені райони, то з, можливо, неочікуваних у мене ДВРЗ. Я там жив певний час, і відкривати для себе цю частину міста — поєднання лісу, приватного сектору, звичної забудови і німецьких будиночків — то був нереальний кайф. А тепер так само кайфово пропонувати нову оптику на весь міський простір.
Мені здається, наша головна місія — це, як і місія музею, розповідати про незрячих людей і їхній досвід, робити їх видимими для суспільства.
Бачу, як моє сприйняття змінилося після відвідання музею: я став уважнішим, почав краще розуміти незрячих людей, їхні потреби. Усвідомив, що вся ця інфраструктура — не просто декоративна жовта плиточка, на якій можуть паркуватися автомобілі чи стояти меблі біля кавʼярень, що потрібно робити більше і що я можу якось впливати. І, власне, сама аудіопрогулянка — вона теж про розкриття цієї теми через дуже особисті історії, бо це, мені здається, найкращий спосіб донести і пояснити. Загальна інформація значно менше чіпляє, а тут ти розумієш, що це реальна людина і в неї є конкретні виклики. Тут є шість дуже різних історій: про батьківство, про маму і стосунки з нею, про шлюб і побутові нюанси. І кожного чіпляє щось інше, кожен може знайти тут своє. Сподіваюся, завдяки навіть таким невеликим крокам суспільство трохи змінюється, у ньому не виникає запитань «навіщо?», коли, облаштовуючи місто, враховують потреби незрячих, а з’являється запит на пандуси, на тактильні лінії, на конкретні дії.
Павло: Від нашої аудіопрогулянки чи відвідання музею в темряві багато хто очікує чогось складного, повʼязаного зі стражданням — такі патерни дуже часті. А в кінці захоплено розповідають, що це дуже цікавий досвід, тобто їхні очікування руйнуються. Музей у темряві зʼявився також у Львові, і ми розглядаємо варіант зробити подібний трек і там. А тим часом хочемо, щоб про аудіопрогулянку Києвом дізналося якомога більше людей, тож запрошуємо всіх охочих гуляти по місту з нашим аудіосупроводом, досліджувати своє сприйняття простору довкола і сприйняття інших.
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали:
Авторка та транскрибаторка: | Інтерв'юерка: |
Софія Головко | Христина Кулаковська |
Фотографка: | Редакторка: |
Олександра Дивнич | Анна Пастушина |
Comments