Марія, комунікаційниця Довженко-Центру


Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).




«Довженко-Центр об’єднує сучасне фільмосховище, єдину в Україні кінокопіювальну лабораторію, Музей кіно, паперовий кіноархів, медіатеку і власне видавництво та здійснює збереження, популяризацію, дослідження та поширення національної кіноспадщини в Україні та за кордоном» – сказано на сайті Довженко-Центру в розділі «Про нас». А ми додамо, що фанатіємо від його інстаграм-сторінки, всією командою підписували петицію проти реорганізації та вважаємо, що Довженко-Центр має жити.


Марія — частинка команди із більш ніж сорока людей, які творять це місце таким, як ми його зараз знаємо. І сьогодні вона наша героїня. Говоримо про її Київ, її подкаст і її місце сродної праці❤️



Лісовий масив


Я з Києва. Народилася на Лісовому масиві і не покидала його десь до 9 класу. Я в панельці жила, прямо біля лісу. Багато часу проводила на вулиці, ми ходили курити в ліс, і в лісі я вперше побачила онаніста, але я вже знала, що це за люди, — мені мама пояснила. Потім десь у років 14 я відкрила книжку Ірени Карпи, де вона писала, що теж жила на Лісовому масиві певний час і що вони бувають у цьому лісі.


Пам'ятаю, місця збору були навколо алкоголю, були типу такі наливаєчки в гастрономі, мій дідусь любив туди заходити. Купував мені морозиво і такий: 10 хвилин. Ще було місце біля дитячого майданчика, де діди грали в доміно. І вони завжди кричали: «Риба!» (ситуація в доміно, коли гра закінчилася і в обох гравців залишилися кісточки — ЖК). Це було дуже весело.


Є речі, які не змінюються, — це про людей, як вони налаштовані, — я навіть не знаю, як це пояснити, — їхній одяг, їхні звички. Але є певні зміни, наприклад, коли Київ став столицею кав’ярень четвертої хвилі, то це дійшло до Лісового масиву. Десь у 2015-2016-му роках центровий кінотеатр масиву, який називався «Росія», перефарбували у жовто-блакитний колір, а потім перейменували на «Кіото». Мені це сподобалося.


Лісовий сам по собі непоганий район, люди його насправді люблять і вважають найкращим для життя, бо є ліс. Тепер я рідко там буваю, але бабуся завжди каже: навіщо тобі жити в центрі, там же немає лісу?


Ліцей як осередок українськості


Поблизу мого дому була школа, але мама хотіла, щоб я навчалася у кращому місці через «славу» тутешніх шкіл: вагітні у 16, проблеми із законом, якісь субстанції. 2005 року вступила в Український гуманітарний ліцей КНУ імені Т. Шевченка, який знаходиться на Липках. Так почала багато часу проводити в центрі. Мій постійний шлях тоді: зранку сідаю у забиту роботягами маршрутку, потім з «Лісової» до «Хрещатика». Зі вступом у ліцей все докорінно змінилося. У мене не вистачало часу для життя на районі. На той момент у мене був хлопець, перше кохання. Я думала, як це буде, але насправді все вирішилося дуже швидко і не на користь хлопця. Ти о 7 ранку виїжджаєш, а повертаєшся десь о 5-6 вечора і треба робити домашку. І так 6 днів на тиждень.


На той час ліцей функціонував як вища школа з 9 по 11 класи, там училися діти з різних районів. Туди вступали за жорсткими тестами, з екзаменами, і було дуже просто вилетіти. Має бути певний сумарний бал для навчання, 1 вересня ти підписуєш статут ліцею, що в його стінах ти не розмовляєш російською мовою, що носиш форму, ти квіт нації. Якщо порушуєш це — ідеш лісом.


Мій тато родом із Росії, його батьки росіяни. Його батько був військовим, вони багато їздили: жили в Росії, у Німеччині. У Києві вони оселилися на початку 80-х. І мені чомусь здавалося, що я росіянка, бо це передається по батьку. Це дуже смішно зараз згадувати, але у мене була така впевненість. У ліцеї ми багато говорили про українськість, був урок українознавства. Це також було смішно, але мені дуже допомогло: на одному з уроків розглядали різницю ментальності в українця і росіянина, і я все більше розуміла, що я українка, бо тут живу, я жодного разу не була в Росії, хоча ні, була в 2000-му році, тиждень. Усе почало змінюватися, мої батьки тоді були вже розлучені.


Я побачилася з батьком і така: «Тату, я, напевно, переходжу на українську мову». І тато: «Господи, цей твій підлітковий максималізм!»

Він так знівелював усе це, розмова була напружена. Він каже: «Що тобі Україна?» Я: «Україна — це моя земля». — «Якщо війна? Ти підеш воювати?» — «Канєшно, тат! Ну які варіанти?» — «Шо, ти на танку будеш сидіти?» — «Де посадять, там і буду сидіти». Ми згадували нещодавно цю розмову, і він її не пам’ятає, але я кажу: бач, ти знав, що буде війна.


Мені дуже пощастило з тим, що я навчалася в ліцеї, бо там були різні люди, і здебільшого люди дуже розумні. Деякі просто багаті, діти знаменитостей, але це мізерний процент.

Насправді більшість із тих, хто навчався в ліцеї, були розумні, з якимось фантастичним почуттям гумору, відчуттям життя. Багато з них були зі мною в університеті (після гуманітарного ліцею КНУ було логічно йти в Шевченка, і я вступила на соціологію) на різних факультетах, і я весь перший курс прогулювала в парку Шевченка — тусила з ліцеїстами різних років, які мене знайомили вже зі своїми друзями з університету, і в нас була класна компашка. Ми могли влаштувати літературні читання прямо посеред парку, в основному пили, курили й розмовляли на якісь розумні теми. Ходили в «Бочку» на Богдана Хмельницького (це зараз «Мусафір»).



Ми дуже любили один двір, він зараз закритий, там тепер посольство. Тоді це був закинутий будинок, на останньому поверсі була одна жила квартира, там жила бабуся. Ми залазили в той будинок, це було дивно: ти ходиш по поверхах, бачиш сліди, що тут раніше жили люди, є якісь їхні речі. І посеред цього живе одна людина. Ми піднімалися на дах, і там була вивіска: «Будь ласка, не кидайте пляшки з даху! Тут живе людина, і їй дуже голосно».


Потім дедалі більше людей захотіли вчитися на юристів і нас, соціологів, виселили — ми поїхали на ВДНГ. Там було дуже холодно взимку, бо виявилося, що ці корпуси будувалися за кубинським проєктом, де не передбачалося опалення.



Київ


Дитиною мені подобалося гуляти. І мені тоді здавалося, що Хрещатик нереально красивий. Просто я виросла серед панельок. Зараз у мене інша думка. Це так прикольно, коли в тебе змінюється погляд на місто. Мені не вистачає тої маленької Маші, бо я бачила навколо нове, розглядала кожну плиточку. Мені дуже подобалося ходити там, де Шовковична й Інститутська, на тій же вулиці є будинок біля Кловського ліцею, він наче зроблений із печива «Буратіно». Не знаю, можливо, я завжди була голодна, але я його обожнювала.


Я нещодавно була у Львові і зрозуміла, як можна відрізнити киянина у Львові. Кияни дуже поспішають, у них завжди «бачу ціль».


Я в метро помічаю людей, які не з Києва: вони не туплять, вони просто йдуть дуже повільно. А Київ дуже динамічний, і я обожнюю цю динаміку. Люблю, коли райони змінюються, люблю у себе папочки в голові створювати: тут було це, а потім це. Київ — це як така класна особистість, яка ніколи не стоїть на місці.

Я полюбила Київ завдяки своєму дідусеві. Ми на дачі часто бували, він сидів на пеньочку з сіжкою «Прима» без фільтру, курив і мовчав просто, а інколи раптово починав щось говорити. Він мені багато розповідав про своє дитинство, воно в нього пройшло на Микільській Слобідці. Так я дізналася, що це не Лівобережна, а Микільська Слобідка. У нього був будинок, де ТЦ КОМОD і там є такий круг, розворот, де травичка росте, от десь там стояв його будинок. Це був другий будинок у його житті, точніше його сім'ї. Ми не знаємо, де був перший, але десь ближче до Труханового. Під час повені в 30-х роках його будинок знесли, і йому довелося перебудовувати, це був їхній наступний дім.


Дідусь мені якось розказав, що його дідусь розказував про ланцюговий міст. Мені стало дуже цікаво, я знайшла зображення — це просто нереально красивий міст. Він такий широкий був, тоді ще кіньми їздили. Його вже немає, підірвали під час війни, він був на місці теперішнього мосту Метро.



Мене дуже вразило, що цей міст з’єднував лівий берег, на якому я живу, з правим, і що така краса взагалі буває. Я зрозуміла, що багато чого не знаю і як багато краси є в місті. І от дідусь умів розказати дуже інтимно про побутові речі, але ті, які роблять тебе тобою, будують по цеглиночках.


Зараз я просто люблю Київ. Я люблю весь — і правий, і лівий. Можу знаходити щось класне в будь-якому районі.

Поділ для мене з'явився років 10 тому. Мені здається, що подільська тусовка почалася з Living Room. Вона раніше була, але якась розпорошена. Я почала дружити з Настею Пустовою, яка є співаторкою нашого подкасту, і вона — обличчя Подолу. Це суперподільська людина, вона там живе вже дуже давно. Ми з нею розмовляли про відмінності Подолу і так званого олд тауну — умовно Рейтарська: починаючи від стилю одягу і закінчуючи цінностями. Поділ себе позиціонує розумничками і просунутими, а мені здається, в темі активізму Рейтарська була першою. Я і там, і там. Навіщо обирати? Я бісексуалка київська.



Кажан-по київськи


Ідея подкасту з Подолу і виникла. Ми з Настею сиділи в Living Room, було багато вина, ми говорили про місто і такі: блін, треба робить подкаст. Коли почалася пандемія і було дуже нудно, я подзвонила Насті, кажу: по-моєму, це воно. Перший подкаст ми зробили про міфи, які виникають у містян про коронавірус. Я посиділа в багатьох вайбер-групах, де люди писали таку ахінею! Ми дуже ржали з цього, але намагалися прослідкувати, звідки воно йде.


«Кажан по-київськи» — це наша назва, яку ми не будемо змінювати, вона пандемічна, бо вважалося, що коронавірус прийшов від кажанів. Зараз ми називаємо одна одну «мій кажан», «кажанеса».


Наш подкаст, як Київ — дуже динамічний і постійно змінюється. Ми сформулювати для себе, що він про місто і містян.

Ми почали з того, що говорили про пандемію, але ця інформація дуже швидко втрачала актуальність і нам з цим було дуже якось нецікаво. Почали жартували про різні теми. Слово «Поділ» нам дуже смішне, ми багато його повторювали, потім я подзвонила Насті: слухай, є тема для подкасту — «ПоділДо». Де точка, після якої все пішло не так, або так, як ми знаємо. Ми копнули і швидко знайшли цю точку — пожежу 1811 року, яка змінила вигляд району, і він став звичним для нас Подолом. Зараз ми знову потрапили в цю турбулентну трубу нашого життя, де ми не можемо схопитися за якусь тему.


Паша — продюсер нашого подкасту (історію Павла Бондаренка, співзасновника «Радіо Поділ» ми публікували раніше — ЖК), і підла війна забрала у Паші цю діяльність. Настя вміє користуватися цією фантастичною помаранчевою валізкою з мікрофонами і пультами, але без нього, без його «так, зібралися! не плямкай!» буде не те. Зараз, під час повномасштабної війни, Настя задонатила Паші на дрон, нанесли лазером його назву «Поділ», і він вирушив робити смерть ворогам.


Для мене подкаст важливий не тільки тому, що це мій спосіб виразити себе, але й через спільноту «Радіо Подолу». Це просто нереальні люди, наші зустрічі завжди були наповнені теплотою, сміхом.



Сродна праця


Я почала працювати на третьому курсі університету, це був Кореспондент.net. Перші два чи три роки була нічним редактором сайту, потім редактором рубрики «Шоу-бізнес і культура». Навіть трошечки попрацювала в кіно «хлопавкою». Потім трішки на кінофестивалі «Молодість», у BURO 24/7 майже два роки. Звідти пішла в Pink, це була така моя дитяча мрія працювати там — перший український глянцевий журнал, який був для мене, а не «Наталі», який для мам. Я поставила галочку. Потім мене помотало по різних комерційних роботах, але я така людина, що не можу працювати заради грошей і не вмію зовсім із ними взаємодіяти. Може, це як концепт сродної праці, що воно має приносити задоволення.


У 2018-му році прийшла на фільм «Свині завжди свині», який озвучував Альберт Цукренко, і потрапила в Довженко-Центр. Він якраз у нас на очах розбудовувався: ти щоразу приходиш у місце, яке постійно розвивається, змінюється, постійно добудовується.



Я працюю в Довженко-Центрі два роки. Це місце свободи самовираження. Обожнюю свою роботу через людей, із якими я працюю. Тобто я люблю і будівлю, це зрозуміло, але люди…


Ось я обожнюю наших кінознавців! Вони знають усе про українське кіно і дуже цікаво мислять у розрізі цього.

Крім того, що вони дуже круті спеціалісти, багато хто з них має ще якусь діяльність поза Довженко-Центром: Стас Битюцький і Саша Телюк — режисери, Арсеній Князько — музикант. Напевно, люди з фільмофонду не поєднують цю роботу з жодною іншою. Голова фільмофонду, Ніна Михайлівна, працює з плівкою 50 років, у ДП «Національний центр Олександра Довженка» вона працює з перших днів. Їй 74 роки, а вона молода і дуже класна. Або, наприклад, Олег із нікнеймом EX_Dovzhenko — я його знайшла через твітер і запросила до нас, він тоді жив у Відні, але згодом повернувся в Україну і став частиною нашої команди.


У Довженко-Центрі класна, конкурентна заробітна плата, плюс бонус, якщо класно попрацював. Я не думаю, що це влаштовує людей, які приходять на позиції міністрів, замміністрів. Але ж якщо ти працюєш в Національному художньому музеї, то в тебе має бути нереальна освіта, ти дуже розумна людина, і ці знання мають оплачуватися відповідно, бо таких спеціалістів насправді небагато. Ми об’єднуємо і музейних працівників, і архівних, і працівників фільмофонду, а це доволі специфічна професія. До нас у фільмофонд приходять працювати дуже рідко, люди опановують цю професію десь два роки, цьому навчають тут.



Я себе готувала до того, що культура — це низькооплачувана робота. Дуже цікава, дуже весела, але низькооплачувана, тому що там немає грошей. А нещодавно в аудиті рахункової палати щодо роботи Міністерства культури і Державної агенції з питань кіно стосовно Довженко-Центру я побачила, скільки грошей розтрачується — мільйонами. Насправді вони є, але не доходять до нас. Це великий міф, що в культурі немає грошей, виходить, що їх просто крадуть.



Боротьба триває вже давно


Я прийшла в Довженко-Центр у кризу. Власне, комунікаційники звільнилися, бо міністр культури — тоді ще не Ткаченко — не підписав бюджетний паспорт, не було грошей на зарплати. Здається, у травні Довженко-Центр оголосив, що його хочуть закрити, це була велика хвиля розголосу. Я не дуже пам’ятаю хронологію, але прийшла після першого «дива» Ткаченка — після підписання бюджетного паспорту. І всі видихнули, що Довженко-Центр залишається.


Мені дуже пощастило застати ту конфігурацію Довженко-Центру з Іваном Козленком на чолі, з кооперативною директоркою Олею Жук. Це інтелектуали, багато чого навчаєшся просто у спілкуванні з ними.

Коли Іван вирішив звільнитися і постало питання, хто ж буде замість нього, не було розуміння, хто взагалі може замінити його, бо він побудував те, що ми знаємо як Довженко-Центр. Але ми всі одностайно вирішили — Олена Гончарук. Вона тоді була директоркою Музею кіно і вона завжди в Довженко-Центрі, знає тут кожен сантиметр.


Під час конкурсу на посаду головного директора Довженка-Центру я подивилася, хто подається, бо це скринька Пандори, а там анкети — просто «супер»: один чувак навіть приклав інфу, що він акордеон добре закінчив. Тоді ніздря в ніздрю з Оленою Гончарук ішла Олена Лавренюк, подруга Марини Кудерчук (очільниця Держкіно — ЖК) і дружина Сергія Лавренюка, продюсера суперкасових «11 дітей з Моршина», «DZIDZIO Контрабас» (також у 2017 році був членом правління Української кіноакадемії і того ж року звинувачений у корупційній змові з Держкіно — ЖК). Схоже, плани на директорство були солідні. Але демократія все-таки спрацювала і Олена Гончарук з відривом в один голос перемогла. Проте хакнули цей конкурс позовом колишнього громадянина РФ у суд, і це стало приводом застопорити підписання контракту. Олена — офіційно виконувачка обов’язків, але вона не може впровадити свої стратегії, бо вони не підписані. Ми подаємо свої стратегії чи, наприклад, документи про прийняття фільму на баланс, а керуючі органи, зокрема Міністерство культури, їх не підписують. Це просто саботування діяльності, але широку громадськість складно сповістити про таку абсолютну недбалість в роботі.


Перед повномасштабним вторгненням ми написали листа міністру культури Ткаченку із запитом на інструкцію, що робити в разі повномасштабного вторгнення. Але відповіді не отримали, інструкції немає, і це халатність.


Міністр Ткаченко ставив Олені Гончарук питання, навіщо плівки, якщо все ж можна оцифрувати. Це хороше запитання — чому все не оцифрувати? Класно мати сервер, ми за те, щоб оцифрувати, ми за те, щоб мати сервер, але він дорогий, ми не можемо собі зараз його придбати. І є певні закони, як це все працює: увесь світ домовився про те, що мистецтво кіно буде зберігатися на плівці, тому що це єдиний носій, термін придатності якого поки найбільший. У нас зараз багато фільмів на хардах зберігаються, то харди треба оновлювати кожні п'ять років, тому що техніка застаріває. А плівка не застаріває, за нею треба просто стежити.


Якщо фільм знятий на плівці, то цей фільм є такий, яким його задумав автор. Кожна ітерація — це вже похідний твір, а оригінал є оригіналом. Можна оцифрувати «Мону Лізу», можна оцифрувати Примаченко. Навіщо нам Примаченко берегти? Приміщення буде займати.

Мені дуже подобається практика львів'ян із Пінзелем: вони роблять 3D-моделі, щоб знати, як було в оригіналі, і на випадок, якщо там щось порушиться, можна було реставрувати. Але ж це не замінить Пінзеля в оригіналі.



День ікс


24 лютого ми одразу поїхали зі свого дому. Мій чоловік, Олексій Ковжун, багато виступав із критикою Росії, про дезу російську, у їхній Госдумі навіть показували, як він на Радіо Свобода казав, що кожен українець має відповісти на запитання, чи готовий він різати русню, яка полізе до нього в будинок. Це було ще в 2017 році, легендарна фраза, нею потім лякали Собчак. Перед вторгненням було багато розмов про ДРГ, що вони першими зайдуть і будуть вбивати людей, які відомі своїми антиросійськими настроями. А де живе Ковжун відомо. Тож ми просто зібрались і поїхали на дачу на Осокорки. Ми жили там усією сім'єю: батьки, я з Олексієм, його брат із дружиною і дитиною.


Десь на четвертий день через кілька вулиць від нас, менш як за кілометр, уламок упав на будинок, і це дуже вразило. Було прийнято рішення їхати в Німеччину, синагога тоді вивозила людей, діти і старші сіли в автобус і поїхали. Я подумала, що в останній момент вирішу, чи готова їхати за кордон. У мене сталася панічна атака від думки, що покину Київ. Я розридалася і сказала, що нікуди не їду. Залишилася з Ковжуном і з його братом. У нас була така трійця і шість котів. Ми жили на дачі, багато волонтерили. Так пробули до травня, коли життя почало повертатися.


Тоді все дуже-дуже швидко відбувалося. Виникла ідея, що треба зробити список фільмів, щоб іноземцям зрозуміти Україну. І хто як не наші кінознавці можуть порадити. Війна, людям довелося покинути свої міста, знайти, де осісти, а я питаю: чи переклали? чи вже зробили?

Підключилися волонтери, і вони, певно, їхали з глузду від мене, а мені хотілося багато чого зробити. Мені здавалося, що ми у свинячий голос випускаємо цю статтю в The Guardian, вона вийшла 4 березня, а треба було от 24 лютого! Здавалося, що ти мало робиш! Я сиділа у волонтерському центрі і між тим, як задовбувати своїх колег, перебирала медикаменти, їжу, ми вивантажували якісь броніки. А потім мені прийшла ідея показів у метро, ми з департаментом культури КМДА скооперувалися і робили ці покази. Вдень мультики для дітей, а вночі німе кіно, вночі ти ж не можеш щось звукове ставити.


Довженко-Центр постійно був закритий. Частина команди евакуювалася, поїхали у Львів, Рівне, в Німеччину. Олена приходила і, я думаю, з фільмофонду хтось приходив.


24-го зранку над Довженко-Центром збили ракету, уламки були розкидані скрізь, у тому числі на даху. Олена їх зібрала й віднесла до себе в кабінет — вони стануть експонатами Музею кіно, тому що це наша історія. Історія Музею кіно, який міг бути зруйнований.


Боротьба з реорганізацією

У серпні 2022 року Держкіно видало наказ про реорганізацію Довженко-Центру. Петиція про скасування цього рішення набрала 25 тисяч підписів, але Кабмін не задовольнив її вимог. Довженко-Центр подав у суд на Держкіно, щоб визнати незаконним і скасувати наказ про реорганізацію. Поки матеріал готувався до публікації, з’явилися новини щодо протистояння Довженко-Центру із владними структурами: Держкіно відсторонило Олену Гончарук від виконання обов'язків, натомість призначивши людину без жодного досвіду роботи в кіноіндустрії — директорку… кінологічного центру.



Наш вихід — продовжувати легально боротися. Є певні засоби, способи тиску, способи ставлення на паузу певних рішень. Ми вже написали заяву в суд, що реорганізація не є правомірною. Ми зв’язуємося з іноземними партнерами, вони пишуть листи на наші керуючі органи, але це не має ніякого впливу. Як кажуть наші західні партнери, і так воно й є насправді, це політичне питання. Питання, яке має кінцевого споживача — це не Кудерчук, а Єрмак. Їм не хочеться туди встромлятися.


Відчаю в команді немає, пішли вони в дупу. Є злість. Дуже багато злості. У Олени чоловік воює. Я прокидаюся вже другий тиждень поспіль від вибухів. Це загалом дуже демотивує, а треба ще встати і написати новину про те, що приватизують наші приміщення, і це ще більше демотивує. Але злість — найкращий двигун.


Якби не було підтримки, думаю, ми б не мали такого бойового настрою.

Дуже багато людей не з нашої галузі, які люблять і знають Довженко-Центр, питають, чим можуть допомогти. Це дуже гріє, але ми не знаємо, що їм відповідати. Стежте за новинами, поширюйте інформацію, бо інформація також є зброєю у боротьбі всередині країни.


Я не розглядаю варіанти поразки, хоч думала про це: завтра не буде в мене моєї роботи в Довженко-Центрі, я знайду собі іншу, хоч і поплачу, звісно. Я впевнена, що мої колеги дуже легко знайшли б собі нову роботу, але не всі — фільмофонду буде важко. Ми проговорювали варіант звільнитися усім разом, зробити такий жест. Але це було б на руку їм, їхня перемога, а ми так просто їм не допоможемо.




Над матеріалом працювали:

Інтерв'юерка та фотографиня:

Коректорка:

Христина Кулаковська

Анна Пастушина

Авторка:

Транскрибаторка:

Софія Котович

Наталія Горда


Знаєте когось, хто може стати героєм нашого проєкту? Заповніть анкету та поділіться історією цієї людини