top of page

Софійка, авторка текстів «Жителів Києва»




Сьогодні ми хочемо розказати про нашу текстову чарівницю Софійку, яку ми всі у проєкті дуже любимо. Вона живе в Рівному і приїжджає на зустрічі з командою раз на кілька місяців, але для нас стала невід’ємною частиною Києва. Тендітна, делікатна, сяйлива, вона часто дарує свої теплі обійми. Софійка має традицію: щоразу привозить листівки для кожної з нас, а у книжки, які дарує, вкладає висушені квіти. Знайомтеся, це Софійка.




Шлях до «Жителів Києва»


Я з містечка Буськ Львівської області, вчилася в Острозькій академії на спеціальності «Літературна творчість» і жила в Острозі. Потім шукала роботу та думала їхати у Вінницю, але робота знайшлась у Рівному — у кав’ярні Kavasutra, так я і переїхала. Згодом відкривалась іще одна кав’ярня, в якій мала працювати, її допомагав відкривати Женя Горбань. Він приїхав навчати нас робити каву, проводив освітній курс і дуже мені сподобався, я підписалась на його інстаграм і стала читати. Якось він репостнув свою історію в «Жителях…», подякував за неї, і от тоді я підписалась на сторінку «Жителів Києва», це було близько двох років тому.


Не знаю, чому я тоді підписалась на «Жителів…», мені сподобалась історія Жені, вона мене дуже зачепила. Це була така справжня, жива історія з відчуттям, ніби людина от сіла і на кухні зі мною поговорила. Мене тоді вразила його розповідь про батьків і те, наскільки він був щирим. Підписуючись на проєкт, я йшла не так за Києвом, як за людськими історіями. Спочатку просто читала історії, і десь за рік побачила сторіз, що «Жителі…» шукають транскрибатора, і я відгукнулась. Тоді Христина (Христина Кулаковська, авторка проєкту) першим дала мені для розшифровки запис інтерв’ю з ONUKA, я тоді трохи випала — ого, сама Ната Жижченко! Так я долучилась до проєкту у травні 2021 року. Цей матеріал дуже запам'ятався. Згадую, як вона зі своєю подружкою-сусідкою хотіли протягнути нитку від будинку до будинку і говорити через скляну банку. Я тоді ще здивувалась, що такі ідеї можливі в Києві. І готель «Салют» дуже запам’ятався, тепер коли проходжу повз нього, то думаю про Онуку.



Із «Жителями…» я однозначно відкриваю для себе Київ, але не це мене тримає в проєкті. Мені дуже подобається команда і самореалізація, яку тут маю: я почала писати тексти для проєкту, хоча дуже не вірила, що цей бік коли-небудь розкриється в мені.


Авторство текстів починалось дуже плавно.

Пам’ятаю, що Христина трохи не встигала все сама в перші місяці вторгнення та якось попросила скласти докупи текст із виділених моментів у розшифровці. Потім почала підказувати, висловлювала побажання по текстах, не ставила в рамки, а більше направляла. З кожним разом у мене було дедалі більше волі у процесі складання, а потім я повністю перейшла в самостійне написання текстів.

Напевно, один із важливих матеріалів для мене — це історія Олі Носко, бо я була інтерв’юеркою, ми розмовляли через zoom, дуже переживала. Але все минуло добре, і сам текст теж добре пішов, і тема мені близька, бо я стежу за музеєм Ханенків і безпосередньо за сторінкою Олі. Коли восени я звільнялася зі своєї роботи і пояснювала шефу, що мене привело до такого рішення, згадала про «Жителів…», мовляв, знайшла себе в написанні текстів, а ІТ все ж не моє. Він попросив скинути йому, що ж я таке пишу, і я поділилась із ним саме історією Олі.



Онлайн-стосунки з Києвом


Раніше мені здавалось, що ти маєш приїхати і ніби запропонувати щось Києву, щоб у ньому бути.

А коли я більше в «Жителях…» почала працювати з текстами та історіями людей, то зрозуміла, що не треба бути Степаном Радченком (героєм роману Валер’яна Підмогильного «Місто») — пропонувати щось місту і завойовувати його, а можна просто жити своє життя. Зараз кожна поїздка до Києва для мене як маленька подія і виклик, бо я трохи засиділася вдома і щоразу маю налаштовуватись. Їжджу раз на 2-3 місяці.


Я хотіла би колись пожити у Києві, але для цього мені треба домовитися із собою і розслабитися, не бути такою вимогливою до себе. Хоч тепер почуваюся в ньому комфортніше, ніж коли приїздила в студентські роки. Місто було таким неприступним для мене — я кудись заходила і думала: боже, які ціни!!! Мала асоціацію, що я в ньому неповоротка, така, що нікуди і не зайдеш. Зараз це лишилось десь на споді свідомості. У голові я вже розумію: все нормально, Київ не страшний, але десь внутрішньо ще не готова. У мене з Києвом такі онлайн-стосунки. Я дивлюсь, що відбувається, стежу за половиною активних людей Києва, спостерігаю і за ініціативами, і за протестами, і за всім. Але я не тут поки, колись точно приїду пожити.




А «Жителі…» для мене про людей насамперед. Коли ми писали слоган проєкту з Анею (Аня Пастушина, редакторка проєкту), то я дуже хотіла лишити «люди просто живуть своє життя». Є люди, які живуть його дуже активно, є ті, що менш активно, але ми, по суті, пишемо про людей, які живуть своє життя в Києві.


Не можу сказати, що я закорінена в Києві зараз, але вже маю кілька улюблених місць. Книгарня-кав’ярня «Сенс» — дуже близька мені за атмосферою точка. Таке місце мрії, бо я працювала в хорошій кав’ярні, і це була не тільки робота заради грошей, а й дуже багато спілкування, якогось тепла, і кава у мене лишилась із добрим спогадом, і от кав’ярня-книгарня — це те, про що можна мріяти. Наступний яскравий і гарний спогад — Veterano Pizza. Минулого року я потрапила туди на день народження закладу, і вся тусовка збиралася біля бару для святкування. Я зловила себе на думці, що я себе нормально тут почуваю, ніби всі свої. З цим святкуванням відчула, наче зараз піду додому в квартиру свою в Києві, дуже тепле і дружнє відчуття. Мені цей заклад якось так запам’ятався.


Я б дуже хотіла відкрити для себе Софійський собор. Чекаю нашого Володимира (героя «Жителів…», який працював у заповіднику «Софія Київська» і якого плануємо заманити на екскурсію, коли повернеться з війни — ЖК), бо у мене якраз із цим місцем трошки травматичні спогади. Коли в студентські роки приїжджала, була неготова до тих всіх хустино-спідничних зобов'язань. Я тоді була у греко-католицтво закорінена, там не покривають голови до заміжжя, а тут мене через відсутність хустки розвернули на вході. Я була тоді релігійною, не розуміла, як через це мене можуть не пустити в місце, де маю молитись. Софію я так і не побачила. Тільки прийшла, отримала копняка і пішла геть. Тож хочеться її відкрити для себе.


Ще я цього року, за порадою нашої героїні Олі Носко, ходила у Володимирський собор і трохи позалипала на розписи Врубеля.



Волонтерство та сміливість


Така цікава річ: коли робиш щось за гроші, то думаєш, скільки тобі за це заплатили і чи воно того вартує, а до волонтерства підходиш із думкою, що просто хочеш цим займатися, тобі чомусь це треба, і ти можеш навіть не одразу розуміти, чому саме, але тебе тягне. У мене так із розшифровками: для чого вони мені потрібні були, щоб що? Але чогось хотілося, тоді я ще не розуміла чому… Виявилося, що мене до тексту тягнуло, хоч трошки ближче. Це внутрішня потреба щось робити. Не завжди можна це раціонально пояснити.



З великою війною відчуття себе в країні не змінилось. Воно дуже утвердилось два роки тому, коли в моє життя з ноги зайшов український ютуб — дивилася годинами. Приблизно тоді я вирішила перестати слухати російську музику, мені вже й не хотілось тоді, вона ставала такою чужою-чужою. При тому, що я до того поєднувала українську філологію і, наприклад, могла поїхати до Києва на «Короля і Шута» — оце поєднувалось, нормально було, нічого не заважало. А потім перестало поєднуватись. І вже в 2020–2022-му роках наростало — ще більше, ще більше їх не любиш і все більше любиш нас.


З початку повномасштабного вторгнення росії в Україну я стала сміливішою, але це трохи тупо прозвучить, бо нічого сміливого не роблю. Веду щоденник, і там у записах дворічної давнини є скарги на якісь речі, котрих — зараз бачу — я рішучіше позбуваюся. Хоча сміливість, не знаю, — таке слово тяжко до себе застосовувати.


У перші місяці я ходила плести маскувальні сітки, приблизно у кінці лютого-березні. Ще ходили розчищали бомбосховища, наші волонтери 25-го їздили по них і перевіряли, які закриті, збирались у місті й організовували роботу. Я так долучалася: де руки треба, там ходила щось робила. Були ще розшифровки для журналістів — допомагала транскрибувати інтерв’ю, десь до травня цим займалася. А найбільше волонтерила власне для «Жителів…».



Коти та квіти


У мене є кіт і киця — Люці й Тигидик. Це тепла (у всіх сенсах) частинка мого життя. Напевно, всі, хто хоч трохи зі мною знайомі, знають про них. І їх можна вважати волонтерами «Жителів…», бо не злазять із рук, коли працюю над текстами, муркотять для натхнення і деколи можуть додати щось від себе, пройшовшись по клавіатурі :)



Я люблю кататись на велосипеді в теплий період року. Але мені не так сам процес подобається, як вибратися в поля і ліси, тому велосипед використовую як класний спосіб проведення часу десь на природі.


Люблю дуже квіти, у мене їх багато, коли трапляється гарна — зберігаю її у книжці. Якщо комусь книжку дарую, то згадую, що десь у мене лежать гарні сушені квіти, я їх додаю всередину між сторінок. Але це буває непрактично, відкриваю книжку і все це сиплеться на ліжко :)

Я маю дуже погану звичку: якщо зачепила книжка, то не відчеплюсь, поки не прочитаю. Можу кілька книжок паралельно читати. Але якщо читаю, то ковтаю за два дні або відповідно до розміру книжки. Прочитати багато книжок за місяць я можу, але не завжди вдається. Я зараз розчиталася трохи, бо це подарунковий передноворічний період, а я роблю хитрий трюк: купую книжку завчасно, читаю її, а потім дарую.


Я так акуратно читаю, відганяю кота, щоб він не гриз сторінки.


Зараз читаю листи Лесі Українки, і мені відгукнувся один момент про Київ: «...у Київі нема ліпшого товариства, як Дніпро, сади, гори і гарні перспективи улиць».

Це вона з Ялти писала сестрі про те, як дати раду з думками та емоціями. Мовляв, коли сумно, нема гіршого товариства, ніж чотири стіни, варто піти погуляти, розвіятися. Я теж «виходжую» те, що назбиралося в душі, надто ж у доброму товаристві — серед красивих вулиць, тому і відгукнулось.




Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.


Над матеріалом працювали:

Інтерв'юерка та фотографиня:

Авторка та транскрибаторка:

Христина Кулаковська

Богдана Горбань

Редакторка:

Фотографиня:

Анна Пастушина

Олександра Онопрієнко


Знаєте когось, хто може стати героєм нашого проєкту? Заповніть анкету та поділіться історією цієї людини

bottom of page