Ми зустрілися у студії Тетяни Родкіної на Воздвиженці. Більшість простору там займає стіл, на якому складають мозаїки, і дзеркало, про яке знають читачі Тетяни у соцмережах, адже вона довго-довго працює над рамою і ділиться фотографіями цього процесу. За чаєм поговорили про мистецтво складати щось цілісне і прекрасне із надбитих частинок.
Я народилася в Києві, Борщагівка — мій рідний район. У дитинстві часто їздила в села: на дачу, в походи з батьками. Бували в Київській, Чернігівській, Житомирській областях, де багато лісів, природи, ці спогади дотепер дають сили. Зараз місто і його шум мене втомлює, тож майже не гуляю вулицями, радше йду в Голосіївський ліс. Наразі живу на «Житомирській», і до роботи, і після люблю ходити на озеро.
У мене сумна історія зі спадщиною. Мій прадід мав маєток, кінний двір на Подолі, але комуністи все забрали, і він, не витримавши, викинувся з вікна. Інший прадід мав на Хмельниччині землю, господарство, їх також забрали. От і відповідь, чому в мене нічого від них немає. І чому хочеться створювати щось, що можна було б передати далі. Така маленька українська мрія — мати своє і працювати над своєю справою. Мені болить за людей, які вимушено переїжджають. Вкладити силу, любов і покинути — це, як на мене, велика трагедія.
ЖИТТЄВІ ФРАГМЕНТИ
У 15 я вирішила записатись на гурток кераміки, щоб потім займатися цим професійно, адже мені здавалося, що глина — це моє. Помилилася дверима і потрапила в майстерню, де займалися мозаїкою. Спочатку мене вразила не так вона, як дружня атмосфера, підхід викладачки. Потім захопила і сама мозаїка, хоч моя перша робота вийшла доволі кепська, там усе таке криве.
Думала вступати у Львівську академію мистецтв на кафедру монументального мистецтва, де трохи викладають мозаїку. Але мені не вистачало навичок, тож я хотіла ще рік попрацювати над ними, а тоді здобути освіту. Батьки переконали мене таки кудись вступити, мовляв, завжди можна перевестись, тож пішла на музейну справу. Було цікаво, на якийсь час мене поглинула пам’яткоохоронна діяльність. Я була на засіданнях департаменту охорони культурної спадщини, в КМДА, на всіляких акціях. Але в цій сфері багато розчарувань, зокрема в людях. Коли перестала цим займатися, то шукала роботу, де можна уникнути спілкування з людьми.
Школа поблизу якраз наймала двірника. Я подумала: «Подарунок долі!» Це була хороша робота, на вулиці, фізичні навантаження та ще й гроші платять. Приходила о 7 ранку, працювала в навушниках, прибирала листя, сніг. Паралельно займалася мозаїкою, багато робіт створювала просто для себе, а ще проводила заняття для дітей у селі Горенка, спочатку безкоштовно, потім за символічну плату.
Повномасштабне вторгнення ми з родиною зустріли в Горенці, адже орендували там будинок. Я прокинулася 24-го о 6 ранку, не від вибухів, а тому, що мала їхати на роботу. Тато теж збирався роботу на лівий берег, а мені казав не їхати нікуди. І взагалі, ми не хотіли евакуйовуватися.
Тепер я розумію східняків: як можна покинути місце, куди ти вкладаєш свої сили, де надихаєшся, наповнюєшся, де твоя сім’я, свій дім?
Але 26-го не стало світла, а в нас усе в будинку від нього залежить. Перший час це не становило проблеми, адже були похідні газові балони, термоси, павербанки. Ми чули роботу нашої ППО, звуки російської авіації, їхні війська наближалися. Тож 7 березня вирішили евакуюватися. Спочатку ми йшли пішки, поліцейський нас довіз до евакуаційного автобуса.
Лютий 2022 року перевернув свідомість. Спочатку почувалася жалюгідно. Кому потрібні художники, коли літають ракети? Але потім почала проводити благодійні воркшопи, гроші з яких передавала на підтримку деокупованих сіл Чернігівської та Київської областей. Записувались люди різного віку, я трохи побоювалася, бо приходили не тільки діти, а й дорослі. Проте все було гаразд, всі задоволені. Це підштовхнуло мене рухатись далі.
Було страшно, що не вивезу фінансово. Коли є один шанс, то ти робиш усе, щоб вийшло. Коли на Теремках орендувала майстерню, мені вистачало тільки на цигарки, їжу і трохи матеріалів. Але продовжувала донатити, і мені любо глянути на свої закріплені сторіз, де видно, як сума донатів збільшувалася. Що більше вдається, то більше я маю змогу донатити, це наче про історію мого успіху.
Я не була впевнена, чи потягну майстерню на Воздвиженці, де тепер працюю. Думала, що на крайній піду кудись працювати, щоб ця справа жила. Дякуючи всесвіту, мені не довелось. Я просто багато-багато працюю. Від таких темпів деколи почуваюся як старий пес. Але знаю, що можу допомагати рідним і друзям, які на війні.
Наразі я маю студію, безліч інструментів, і люди приходять до мене вчитися, я допомагаю реалізувати їхні ідеї. Щось для себе роблю, коли є час. То одне почала, то інше, щось завершила, щось ні.
МОВА ЛАМАНИХ ЛІНІЙ
У моїх воркшопах багато символізму, наприклад ми робимо жетони і карту київського метро, листя і цвіт каштанів. Це про любов до свого міста, до країни. Стараюся через мозаїку доносити якісь важливі речі про українську історію.
Люди, які приходять на воркшопи, не мають отого комплексу меншовартості, що якщо мозаїка, то це десь у Римі. Ось вона перед тобою.
У виборі тематики воркшопів я спираюся на свої відчуття. Важливо, щоб мені було цікаво, адже це вплине на воркшоп. Стараюся робити паузи між різними темами, щоб вони не набридли. Час від часу роблю брейншторм: я і рожевий блокнотик, виписую, що мені цікаво було би втілити. З цього роблю візуалізації — маленькі мозаїчки для прикладу. А вже тоді анонсую тему воркшопу.
Роблю мозаїки, присвячені сходу України. Відчуваю несправедливість, східнякам наче потрібно доводити, що вони нормальні люди. Що це таке? Я маю коріння звідти, мій дідусь із Донеччини, але нічого про неї не знаю, ніколи там не була і ніколи не зможу побачити її тою, якою вона була до 2014-го. Читаю книги, щоб розуміти схід. Більшість людей, яких я зустрічала раніше, нічого хорошого про схід не розповідали. Але зараз до мене приходять чудові люди з Луганщини і Донеччини, які багато роблять для нашої перемоги. Я хочу зробити свій внесок, щоб українці мали позитивний образ про цю частину країни.
Мозаїками можна говорити про важливі речі, не лише про красу. «Спалене зерно» — моя емоційна робота. Я її почала минулого року, коли через росіян горіли наші поля зі збіжжям. Тоді ширилися фото колосків, зернинок на чорному тлі. Якийсь час вона лежала незавершена, але 2023 року я її доробила. Вона багатьом відгукнулася, бо це трагедія, воно болить. фото: Instagram Тетяни
КИЇВСЬКІ МОЗАЇКИ
Мозаїку «Україна» на Андріївському узвозі я зробила минулого року наприкінці весни, і через кілька місяців від неї відірвали Крим. Я нормально монтую, треба було постаратися, щоб це зробити. Чи якась русня тут ходить серед нас, чи, може, хтось хотів Крим собі додому? Я хотіла його відновити, але була зайнята. І раптом бачу, що хтось це зробив замість мене. В соцмережах я подякувала за це, і в коментарях чоловік попросив пробачення, що втрутився в мою роботу. Мені навпаки було приємно, адже йому не байдуже, що Україна вийшла зображеною без Криму.
Історія мозаїки у книгарні «Місто» почалася з того, що восени 2022 її власниця Діана приїхала до мене на заняття. Ми роздружились, вона замовила мені панно, у якому буде виражена любов до Києва, це її рідне місто. Втілення задуму було викликом, адже я не мала подібного досвіду — мозаїка дійсно велика: 3x3 метри. Мені ніхто не міг підказати, як це зробити технологічно.
Фрагмент мозаїки, фото: Instagram книгарні "Місто"
Коментарі колег були не сильно помічні, у стилі: «А ви хоч армування зробили?» В цих словах відчувалася неповага, недовіра, мовляв, що ця дівчина може шарити про армування? На роботу пішло два місяці, ми з Діаною працювали над мозаїкою вдвох майже щоденно з ранку до вечора. Тоді були блекаути, і ця мозаїка допомогла їх пережити. Мали встигнути до відкриття книгарні, тож не було часу посидіти посумувати.
Коли в тебе немає досвіду в таких великих роботах, тобі їх і не замовляють. Тож я вдячна Діані за те, що вона мені довірилася. Страшно було і їй, і мені, але все вдалося. Подібних замовлень від бізнесу небагато, адже мозаїка значно дорожча, ніж, скажімо, мурал. У ньому кожен модуль робиться окремо для свого місця, а замовник цього не розуміє, і коли я називаю ціну, то дивується. Я вже звикла. Але зараз маю кілька проєктів. Один із них — орнамент у кімнаті колективної психотерапії для військових. Робитиму його зі своїми ученицями.
Зараз у процесі також проєкт, метою якого є збір коштів на військо. Мої учні створять 17 мозаїк (13 уже готові), присвячених фондам, організаціям і батальйонам. Вони висітимуть на вулицях середмістя, і під кожною буде QR-код, за яким можна задонатити. Обрали таке розташування, бо це дає більші шанси, що з роботами нічого не станеться. Скажімо, про Борщагівку такого сказати не можу, там було 5 моїх робіт, і всі пропали, деякі провисіли менше доби.
У Києві чимало мозаїк. Я думаю, що до кожного історичного об’єкта потрібен індивідуальний підхід, і радянські інкрустації — не виняток.
За яких умов робили, хто автор? Мене тригерять серпи і молоти, зірки, усі ці комсомольці по місту, адже я читала про жахіття цього режиму. Демонтувати їх «із м’ясом» теж не варіант. Але потрібно щось із цим робити. Як на мене, Ukrainian modernism (історію Дмитра Соловйова, засновника цієї спільноти, ми публікували раніше — ЖК) — це жодної структурованої роботи, просто хайп на новині, що щось знищується. В коментарях під їхніми дописами багато російськомовних людей, які пишуть, що «раньше била лучше». Мені таке не близько. Я знаю, що багато людей поважає роботу цього угруповання. Як на мене, тут криється небезпека. Зрештою, частину того модернізму побудували за рахунок козацького бароко, яке знищили. Спадщиною треба структуровано займатися, а не тільки кричати в інтернеті.
Маю кілька улюблених мозаїк у Києві. Одна з них біля Інституту раку на «Васильківській», яка символізує боротьбу з цією хворобою. Звісно, стіни Софійського собору, як вони мерехтять. Це те, до чого я тягнуся.
Думаю, в Україні менше ста майстрів мозаїки. Принаймні я знаю небагато. Але в найближчі роки їх стане більше. Бачу прогрес, як ринок потроху розвивається. От майстрів-монументалістів зараз майже не виховують, але, гадаю, все буде. Просто потрібен час.
Творчість дуже допомагає впоратися з усім, що сталося за час повномасштабної війни. Мені здається, мозаїка — основа моєї здорової психіки. Враження, що я складаю не тільки мозаїку, а й саму себе. Я це помітила і в інших людях, жінках, які в мене навчаються і чекають рідних із війни. Я радію, що це так працює.
Цей матеріал створено за підтримки ГО "Інститут масової інформації" та за фінансової підтримки програми МАТRА Посольства Нідерландів в Україні.
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали:
Авторка: | Інтерв'юерка: |
Софія Котович | Наталя Новікова |
Редакторка: | Фотографка: |
Анна Пастушина | Олександра Онопрієнко |