top of page

Маруся, співачка й акторка



Акторка «Малого театру», співачка документальної пісні Маруся, яку знають як артистку Чуприненко, переїхала до Києва з Херсонщини. Вона помічає особливі нотки міста, як-от вітер на мосту, «обійми неба, а не архітектури» на Софійській площі чи шурхіт каштанового листя, яке опадає раніше, ніж інше. Про вплив степового села, переданий у спадок талант не звикати до краси, метафору золотої цибулинки, доброту міста і переживання війни в тилу читайте у нашій історії.


ЧОМУ ТИ ТУТ НАРОДИВСЯ

Моя мама дуже вміє бачити красу і не звикати до краси. Це талант, якому я навчилась від неї. Вона щоранку приходила до моря і була в шоці від нього. І в неї фотографій моря більше, ніж фотографій мене, навєрно. Недавно прислала мені відео хвилин на сім, де розпускаються квіточки. Вона вміє це бачити.



Або їдемо на вєліку, я на багажнику, бачимо квітуче поле, і мама каже: «Я дарую тобі оце поле квітів». Ти приймаєш цей подарунок, а потім кажеш: «Мама, я дарую тобі оцей узор варення на сирниках».


Якось воно вроджено так — тягне до поезії, а не до прози. І не тільки в області літератури, в області життя. У мене може бути срач в кімнаті, але мені важливо, щоб сонечко відблискувало від бльосточок.


Дитинство на Херсонщині було гарячим. Настільки, що спека стає для тебе чимось нормальним. Я не люблю холодне літо, ми і так велику частину року в холоді без сонця, а ще і коли літо холодне!.. Ні, хочеться, щоб літом було жарко, щоб тіло нагрілося і до наступного травня могло зберігати це тепло всередині.


А ще влітку сонячно, дощі оминають моє село, там складно вирощувати щось, окрім баштанів, кукурудзи, соняшника, ріпаку. Картопля там не буде рости. У нас немає полів із помідорами, вони далі, де трохи більше вологи.


У дитинстві ти маєш багато часу, він розтягнений і гарячий, все гаряче, все жовте, нема зелені. Навіть дерева — у нас платани в селі ростуть, але ж вони в пиляці, і стовбури їхні теж жовті, такі, як твоє тіло.



Я тому і співаю, що всі відтінки мого лиця можна знайти в полі між Гладківкою і Голою Пристанню. Їдеш із дому в Херсон, проїжджаєш повз населені пункти, поля і бачиш, що відтінки цього поля, як твоя шкіра, як твоє волосся.


У посадках росте оливкове дерево, ми його називаємо лох вузьколистий, і воно має тоненькі срібно-зелені листочки, як мої сіро-зелені очі. Усі ці відтінки степу можна знайти на мені. Ти відчуваєш спорідненість із ним. Це відповідає тобі на питання, чому ти тут народилася. Ти наче частина ландшафту.

В степу ти готова не балувати очі постійним різноманіттям, він рівний, його кольори приглушені. А Київ живе в іншому темпоритмі, вирішує інші задачі, він різноманітний, і я його за це обожнюю. Чим більше різноманіття, тим більше терпимості. В селі складно з терпимістю. Коли щось інородне капають в цю олію села, то олія така: ні, не приймаю. А в Києві це салат, сюди можна ще й нових зерняток посипати.


ЧОМУ ТИ ТУТ ЖИВЕШ

Коли вчишся на акторському, то складно займатися чимось іще. Перші три курси так точно! Заняття з 9 до 9, і не бачили нічого, крім гуртожитка, унівєра і театрів, в які нас водили. На 4-му курсі в тебе стає більше вільного часу, і ти така: «Ого, я живу в Києві! Це нада кудись піти, навєрно… А куди б?»



Студентське життя було повним алкоголю і кутєжа. Люди, з якими я зараз спілкуюся і дружу, — з гуртожитку. Ми вчилися на різних спеціальностях і мали кожен свої досвіди, а гуртожиток нас зблизив. Це така форма існування, спільності та впевненості, що все буде окєй.


Навчання давалося складно. Я себе запитувала, чи правильно, що я це роблю. Бо ти витрачаєш багато ресурсу і тобі стрьомно, якщо ти витрачаєш його не туда. Коли пішла на прослуховування в театр, то теж не могла зрозуміти: я там хочу працювати чи ходю, бо витратила на це багато зусиль і треба мать результат.


Маруся Чуприненко у гримерній театру

Мені було страшно, бо образ театру має під собою багато того, що мені неблизьке: іти по головах, інтріги, секс з калєгами і те, що роль треба вигризать. А я — взагалі не про конкурєнцію і не про вигризать. Але Бог благ, як-то кажуть, і «Малий театр» — самий луччий. Хотілося б, щоб усі театри були такі в плані ставлення людей один до одного. Наша трупа маленька, конкуренції немає, тому що ми різні по темпераменту, по баченню світу і для кожного є своє місце, де ми можемо це виразити. А ще в нас дуже неп'ющий театр. Це, наскільки я чула, доволі рідкісне явище. Після прем’єри ми вип'ємо дві пляшки шампанського на всю трупу, пограємо в ігри і розійдемось на метро через годину.


Недавно відкрила нове улюблене місце в Києві — пагорб у великому ботанічному саду. Коли на нього вилазиш, то сумашедше гарно, він весь у красивих степових травах, із нього видно, як Дніпро закручується, а ще новобудови, на них приємно дивитися саме з цієї точки, ні з якої іншої. Люблю малий ботанічний сад на «Університеті». І туди поряд ми ходимо на сніданки, коли не можемо щось собі приготувати зранку. Беремо по два млинчики і їмо в парку. Дуже приємно. А ще люблю вулицю Липинського, вона моя улюблена. Тепер стало трішки гірше, коли повідкривалися ці модні кав'ярні, 5 років тому там було ще краще.


Маруся Чуприненко у гримерній театру

Для мене «Жовтень» — це Київ, і метро — це Київ. Тож у цьому кінотеатрі вони добре з’єднуються: коли сидиш і чуєш під собою метро — так звучить Київ. Це і сильний вітер, який зносить тебе, коли ти йдеш по пішохідному мосту на Труханів. І листя каштанів, яке звучить не так, як другі листя. Каштан опадає раніше, ніж жовтіють інші дерева, тож звук, як вітер грається його листям, дуже київський.


А ще у звуки Києва зараховую грьобаних мотоциклістів на бульварі Шевченка. Навіть пробую написати про це пісню, але поки не виходить, бо сильно зла. Нада чучуть менше злості.




З одного боку, класно мати своє житло в Києві, але з іншого — я б не хотіла прожити все своє життя тут. Оце теж дивне питання, бо в дитинстві в мене була велика обіда: чому я маю рости в селі, а не в місті? Чому в мене немає цих можливостей, які є в дітей у місті? Чому мені треба ходити на фортепіано, а не на скрипку, бо в нас немає скрипки в сільській музичній школі? Чому мені треба ходити на танці, а не на балєт? Я б хотіла ходити на балєт. І я як дитинка должна була мать право ходити на балєт!



Але зараз мені здається, що я б не хотіла ростити свою дитину в місті, тому що село зовсім інакше формує тебе. Мені хотілося б, щоб дитина мала зв'язок зі світом природи і бачила навколо те, що створила не людина, а щось більше за неї.


А водночас думаю, що жити в селі — складно, особливо з моїм характером і світобаченням. Мені складно відсторонитися від людей, сказати, що це ваші справи, що ви про мене думаєте. А в селі їм всігда є до тебе діло. Київ прекрасний і добрий до мене. Я знаю, що не до всіх він добрий, а в нас з ним метч. Усе моє життя в Києві минає в дуже красивих районах, і я знаю тільки їх. Коли виїжджаю кудись за межі трикутничка Лук'янівка — Золоті ворота й «Університет» — Поділ, я така: «Що, це Київ?» Тільки в Києві я можу всередині одного міста відчути себе наче в різних містах, обожнюю це. Дуже люблю Лук'янівку, гуртожиток Карпенка і холми навпроти нього, де можна пекти картоплю на багатті й вечеряти. І ти все ще недалеко від центру міста. І на Софіївській ти в обіймах неба, а не в обіймах архітектури.

ЖИТИ В ТИЛОВОМУ МІСТІ

27 лютого я евакуювалась із Києва до Словаччини. Чоловік подруги, словак, питає: «Твоя область в окупації?» Я кажу: «Ні, я новини моніторю щосекунди». Виявилося, що вже так, просто цього ще не було в наших новинах. Я обрєла чувство великого стида за те, що коли люди втрачали дім весь цей час [з 2014 року], мене це взагалі не стосувалося. Хоча мій одногрупник Пєтя розповідав про Донецьк… Тому мені хочеться співати і говорити про окупацію дому, щоб люди могли доторкнутися до цього досвіду, не переживаючи його. Щоб їм не довелося згодом жахливо почуватися через власну байдужість, як довелось мені.


В документальному фільмі про збитий боїнг добре передане відчуття, яке з 2014 року переслідує українців. Там чоловік думав, що ця ситуація такого масштабу, що весь світ побачить її і війна припиниться у 2014 році. Але відбуваються речі дедалі гірші, і світ цього не зупиняє.



Маруся Чуприненко під час театральної репетиції

Маю пісню «Травень 2023 року в Києві». Її нема де послухати, але в ній викладено все, що мене тривожить. Наприклад те, що я не можу бути щирою з подругами, які чекають чоловіків із фронту. Бо я не можу їм розказати, що вчора був хороший день, ми пішли в обід на пікнік, завтра підемо в кіно, а на вихідних ми будемо танцювати на «Квартиринці» (ми писали про Іванку, співорганізаторку музичних подій «Леся Квартиринка» — ЖК), поки ви говоритимете з ними по відеозв'язку або ти їхатимеш до нього в Краматорськ. Мене тривожить переживання війни в тилу. Дуже удобна позиція рішить, що ти суперсенсітів і тобі цього дєлать не можна, а є хтось, кому можна. СПІВОМОВНЕ

Суржик може не подобатись, особливо людям, які не стикалися з ним. Можливо, якби це було щось далеке мені, якби я не була з ним споріднена, то теж казала би: «Навіщо ви це робите? Я цього не розумію, це паплюження». І якщо ви так думаєте, то пажалуста, ви маєте на це право. Але ви не маєте права запрєщать мені балакать і писать пєсні так, як я хочу.


Сумно, коли люди пишуть, що це мій стилістичний прийом, використаний свідомо. Що я загралася в суржик, забагато російських слів використала. А я співаю так, як би я це говорила.


Коли жила в Одесі, я була російськомовною. Навчалася в проросійськи налаштованій театральній студії. Розказувала там вірші Маяковського: красіво, з вираженієм і щоб не було понятно, що моя російська з українським акцентом. Жутко згадувати. Коли почала вчитися в Карпенка, ще говорила російською і мені було стидно казати, що я з Херсонської області, з села, і я казала, що з Одеси. Бо якщо ти з села, то ти провінціальний, не моднік, не викупаєш чучуть. І, канєшно, це було тому, що думка оточуючих була мені суперважлива. Ти тоді формуєшся за рахунок цієї думки: як тебе назвали, тим ти і є. А не те, що ти всередині, насправді. Відійти від цього допомогли документальні пісні, дорослішання, віддалення від життя в Одесі. А все ж таки 14 років у селі — це більше, ніж 4 роки в Одесі, просто коли ти тільки звідти, то там твоє найближче минуле, друзі. А ще на тобі багато нашарувань російської культури, ти як цибулинка золота в цій обгорточкє, щоб казаться умною і класною.



Потім я зрозуміла, що треба не нашаровувати на себе ще щось, не старатися заховатись, а навпаки розкривати цю цибулинку і знімати з себе ці нашарування. І мені здається, що воно так і відбувається.


Звідси моя гіперсенситивність, вона раніше не була в тих проявах, які я собі дозволяю зараз. Ну, і це все пов'язане теж із дорослішанням, навряд чи я б могла від себе 18-річної вимагати зразу буть супершарящой.

МУЗИЧНІ АСОЦІАЦІЇ

Документальна пісня — це саме чесне, що я можу зробить із творчістю, текстом, музикою. Це щось, навіяне не фантазією, а поглядом на себе, на пережите, на те, що в тебе є.


Може, людей розчулюють мої концерти тому, що нам усім хочеться відчуття, що ми не самі. І коли хтось щиро ділиться з тобою чимось, що і в тобі сидить, в тебе виникає це спільне відчуття. Але, я думаю, це не моя заслуга, а заслуга взаємодії між людьми. Круто, що є ці люди, які вміють щиро слухать те, чим я ділюсь, і теж це переживать. З цього і створюється феномен, що воно неформальне, глибоке. Глибина не може йти тільки від одної людини, вона створюється у взаємодії, від того, що є люди, яким це треба, які можуть підключитись до цього.


Кудрявський спуск — це моя пісня про верблюда, бо я йшла по ньому, коли написала її. А пісня Let me stay асоціюється зі шляхом від Карпенка до гуртожитку, я багато ходила туди-сюди і слухала або писала пісні саме там.





Коли я жила на Лук’янівці, але вже на квартирі, то ходила з театру пішки додому під Björk, люблю її, а ще Ніну Сімон. Мені здається, найкраща пісня про любов — це її Wild Is the Wind: «Let the wind blow through your heart». Ніч, тепло, і ця широка вулиця Січових Стрільців із її приємним нахилом, де так зручно йти. І коли вона грає на фортепіано і підводить до слів «with your kiss my life begins», то прямо земля розверзається.




Коли я в Берліні жила декілька місяців, то постійно слухала «Київський вальс». Ця світла пісня так нагадувала Київ. Там хор і чоловік з жінкою співають.



Минулої осені я робила вечір пісень для херсонців, які вимушено переїхали. Надрукувала тексти, і ми всі разом співали пісні, які звучать у нас на застіллях. Мені інколи хочеться поспівати народні пісні в групі людей. Але я ходила якось на суперавтентичні співання, де тебе постійно унижають, що ти не наслухана, не вмієш співати, у тебе поганий вкус. Хочеться чого лагіднішого. Узварчик, фрукти, свічечки поставити і собі співать. Цей матеріал створено за підтримки ГО "Інститут масової інформації" та за фінансової підтримки програми МАТRА Посольства Нідерландів в Україні.


Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.


​Над матеріалом працювали:

Авторка:

Редакторка:

Софія Котович

Анна Пастушина

Фотографка:

Транскрибаторка:

Олександра Онопрієнко

Тоня Смирнова

Інтерв'юерка:

Богдана Горбань








bottom of page