top of page

Оля і Hателла, керамічна майстерня «Парасоля»


Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).



Сьогодні розповімо про майстерню керамічної творчості, а водночас кав'ярню-барчик, яку створили подруги Оля та Нателла. Дівчата переїхали у приміщення на Гончара під час пандемії напередодні повномасштабного вторгнення і, попри всі негаразди, продовжують працювати, творити і взаємодіяти з Києвом як соціально відповідальний бізнес.


Ми брали їхню чашку з Києвом у добірку різдвяно-новорічних подарунків зі столиці, а наша Тоня ще рік тому подарувала своїй мамі сертифікат на урок, і їй так сподобалося, що пів року ходила на заняття.



Оля: Я Парасоля через віршик:

Олівцями донечка

малювала сонечко,

парасольку сонце має,

промінцем її тримає.

— А навіщо парасоля?

— Від дощу! — сміється Оля.

А ще мене так друзі називали. Слово хороше, бо можна зустрітися з друзями під парасолею, сховатися від дощу, сонця і негараздів. Мене дуже зворушує, коли ми переписуємося з гостями студії та підписуємося: «До зустрічі під парасолею!»



Як усе почалося: глина


Оля: Ми себе називаємо місцем трогатєльних речей. Передаю привіт Latexfauna. Слово «трогатєльні» було взято з їхньої пісні, воно класно відобразило суть майстерні кераміки можна торкнутися, і вона мила.


Нателла: Так, тому що наш проєкт не тільки про кераміку чи про кав'ярню, він про людей, які об'єднуються навколо нього. Через цю трогатєльність воно й відбувається.


Оля: Наша справа почалася з того, що 2014 року подружка запропонувала робити сувенірку. Якраз після Майдану був підйом українського виробника. Мені це здалося цікавим, але хотілося не просто друкувати на китайських чашках, а зробити щось класне. Я в дитинстві займалася керамікою і вирішила ліпити чашки сама. Трушні, справжні. Дуже загорілася тоді цією історією, і через рік, влітку 2015-го, майстерня відкрилася. Вона була в гаражі на Рейтарській, у дворику, де ворони, це було за рік до «Каштана», там нікого тоді не було. Десь пів року там попрацювала, а потім каталася по всьому Києву в пошуках місця — знайти підхоже приміщення не так легко, адже потрібні потужності електрики для пічки, вода тощо. Мене закинуло на Дарницю на чотири роки, там потестила формат майстерні-кав’ярні. Потім переїхала на Велику Житомирську, там був красивий краєвид, але мало місця: по 25 квадратних метрів на двох поверхах.


Переїзд майстерні — це божевілля. Як згадую, мороз по спині. Допомагали тато, брат, друзі, адже з керамікою така штука: все важке, і якщо брикет глини 28 кілограмів я тягаю, то пічка важить 120 кілограмів. І речей щоразу стає більше. Останнього разу найняли компанію, то ці вантажники, бідні, не знали, на що погоджуються.


Нателла: А приїхала наша нова пічка, і виявилося, що ми не передбачили, що дверний отвір замалий. Працівники Нової пошти поїхали, валить дощ, і ми вдвох стоїмо дивимося на ту пічку. Вирішили занести через вікно, воно на висоті очей і заґратоване, давай стукати молотком відкривати. Думаємо, зараз сусіди збіжаться. На щастя, приїхав Олін тато і як справжній геній інженерії допоміг стягнути піч по драбині за допомогою мотузок, як це в давнину робили єгиптяни.


Нателла: Наша спільна історія почалася не одразу. 2010 року ми познайомилися, коли працювали офіціантками в пабі Golden Gate, і подружилися. Тоді був популярний серіал «Дві дівчини без копійчини», в якому дві офіціантки зайнялися кексовим бізнесом. Ми навіть хотіли спробувати. Я взагалі з самого дитинства мріяла про власну справу, але не могла зрозуміти, до чого в мене талант. Потім поїхала в Грузію жити, а Парасоля в той час започаткувала майстерню. Каже: я зняла приміщення, як повернешся, будемо разом робити проєкт. У нас не було стартового капіталу, я взагалі не розуміла, що таке менеджмент.



Ми тоді розійшлися, але дружити не перестали, я працювала в ресторанному бізнесі, а Парасоля продовжувала цю справу. Другий раз ми спробували 2020 року. Коли почався перший карантин, ми вирішили, що нам треба розширювати бізнес.


Оля: Тоді складно було зрозуміти, чи треба нам закриватися, адже всюди було про заклади, театри, а у нас керамічна майстерня, такого у списку не було. Багато нервували, це, певно, життя готувало нас до більших стресів.


Запорука успішного бізнесу — це коли ти не бізнесмен. Бо не знаєш, що ти робиш, але кудись невпинно йдеш.


Нателла: Тому коли всі закриваються, ми беремо кредит! На щастя, в Олі є суперздібність шукати приміщення і квартири, особливо в центрі. І нам таки дуже пощастило. Адже я перерахувала бізнес-план, і без бару нам було ніяк. Він став третьою точкою опори нашого бізнесу після майстерні, де проводимо заняття, та студії готових виробів. Інвестори один за одним відмовлялися нам допомогти. Ми шукали варіанти, і вирішили спитати у наших учнів і друзів, чи не хочуть вони інвестувати у проєкт. Написали пост, із яким дуже допомогла наша подруга Маріанна Факас, і вже за тиждень зібрали суму. Ми планували найняти бригаду і робити ремонт два тижні, але із бригадою не склалося, і з ремонтом ми трішки недорахувались... тисяч на 90. Бар будували вже з Оліним татом і нашим першим баристою Дімою Косенковим.


Оля: Якщо подумати, то скільки займаюся керамікою, у нас завжди є якась криза. Щоразу здається, що от зробимо це покращення і буде легше, але ні. Кожного разу розширюємось, ростемо, починаємо нове, роботи не меншає, але стає цікавіше. Так воно працює.


Нателла: Зате у нас дуже класна команда, вони як окремий двіж. І все одно легше, ніж коли ми починали.


Оля: Люди нам самі пишуть, запитують, чи нам хтось треба. А ми такі: ну, ми нікого не шукали, але давайте зустрінемось. Більшість так приєдналися до команди. У нас немає фахових керамістів, усі просто хотіли займатися цим. Вони у свій вільний час можуть приходити щось своє ліпити, тут усе до їхніх послуг.


Ми зараз пріоритетніше працюємо над тим, де можемо заробити гроші, адже є потреба платити податки, зарплати, оренду, донатити. Це стає рутиною, а мені хотілося б більше творчості. Інколи вдається, от як із написами на стаканчиках: у кожному з них є щось особисте для мене.


Нателла: Я довго працювала у ресторанній сфері, і якщо порівнювати з кухнею, то є шеф — творча людина, а всі інші виконавці, тобто є два потоки роботи: творчий і більш прикладний. Так і зараз: Оля — придумує, розробляє і передає команді виробництво.


Оля: Все одно намагаєшся робити так, щоб це не було винятково для заробляння грошей. Бо який тоді прикол?



2022 рік: випал


Нателла: В лютому закрутилася робота: ми взяли велике замовлення, яке мали віддати 11 березня. На барі були тільки кавомашина і гріндер, але вже щось продавалося, були урочки. Ми ледве повірили, що щастя так близько, не хотіли думати про можливе вторгнення. Сміялися, що 16-го буде вторгнення, а 17-го мітинг ФОПів на Майдані. У нас не було варіанту, щоб кудись виїжджати, тому що робота прив’язана до місця і багато відповідальності.


Оля: 24-го ми з донькою і Нателла виїхали недалеко від Києва на дачу до її друзів, а звідти наступного дня вже на мою дачу південніше від Києва. Там було спокійно, і ми місяць сиділи на місці. Там дідусь, бабуся, можна було б посадити картоплю)


Нателла: Ми ж послухали, що треба зняти готівку і взяли гроші з собою, а потрібно було платити зарплату команді. В селі готівку покласти на картку було проблематично. Закидали кошти частинами, щоб людям було на що жити. В березні ми повернулися до Києва.


Оля: Що для мене було здивуванням, так це те, що хтось посеред березня зайшов і хотів купити кераміку. Там був наш бариста Діма, і людина купила собі кілька чашок.


Нателла: І Оля почала: все, їдемо-їдемо, у майстерні треба щось робити! На Київщині ще були ворожі війська.


Оля: Мій брат якраз звільняв Київщину, і такий: гей, а чого ви сидите, їдьте працюйте. Так ми відкрилися першого квітня. Першого ж дня познайомились із волонтерами Kyiv Angels, які шукали собі приміщення, а ми хотіли бути корисними, тож вони одразу і заїхали до нас.


Нателла: Ми з ними тісно в контакті — як не грішми, то добрим словом допомагаємо. Влітку робили вечірки, щоб закрити якісь збори. У нас не вистачає менеджерських скілів, щоб щось знаходити та купувати щось із потреб військових, тож ми долучаємося до допомоги тим, хто збирає.

Коли я повернулася до Києва, поселила волонтера у квартиру, де жила, тому що транспорт іще не ходив, і я оселилась у майстерні, а звідти йому було близько до роботи. Коли я тут ночувала вперше, то мала дивні відчуття, що мені подобається хаос і я можу в ньому щось робити.


Коли плин життя нормальний, то забагато правил, які зашторюють свідомість, ти весь час натикаєшся на щось, про що не знав, що не можна робити. А так ти перестаєш цим перейматися і просто робиш що треба, тут і зараз.

Оля здебільшого сиділа на виробництві та ліпила-ліпила-ліпила. Я заходжу, а в неї просто армія з чашок.


Зараз у нас розширене меню, ми зробили ліцензію на алкоголь. Мене дивує ривок у проєкті: і по кількості кераміки, і уроків, барчик працює — і все це під час вторгнення.


Оля: Проте знову маємо проблему 2014-го року, коли Слов’янськ був тимчасово окупований, а там великий завод, звідти матеріали. Зараз він законсервований, частину обладнання вивезли. Треба замовляти глину з-за кордону, а ціни ростуть.


Нателла: Коли дивлюся, як у кав’ярнях подорожчала чашка кави і наскільки подорожчало зерно, то це не те співвідношення. Тобто бізнес намагається стримувати ціни, щоб людям було доступно. А ще ж генератори, бензин, павербенки.


Оля: З відключеннями щоразу якась сива волосина, коли в переписці з клієнтами бачиш: «А коли там буде моя чашечка?» Але намагаємося, щоб пічка була готова до випалу постійно.


Нателла: Ми на Etsy продаємо кераміку і надсилаємо за кордон того ж дня чи наступного. Іноді буває, що замовлення треба почекати, то люди пишуть, що все гаразд, це не проблема. Ми їм дуже вдячні.

У нас дуже багато є робіт, які люди не забрали з різних причин: хтось забув, хтось переїхав. Є такі, що вже два роки стоять, ми їх не викидаємо, хоч кажемо, що зберігаємо тільки місяць. Ми писали цим людям, чи вони збираються забрати, відповіли, що навряд, і спитали, чи можна було б їх використати для благої мети. А в нас зараз друг під Бахмутом, йому потрібен новий приціл. Вирішили продати ці роботи і 100% віддати на збір.



Кожного вівторка проводимо благодійні уроки для людей, які переїхали через війну, — співпрацюємо з «Життєлюбом», вони роздають сертифікати на заняття у нас. Це безкоштовно, так наші викладачки й адміністратори волонтерять.


Я думала, що буде набагато гірша ситуація, і дуже класно, що бізнеси працюють. Вони бачать у цьому сенс, кожен бізнес — це насамперед люди, які вирішують працювати далі, навіть якщо доведеться жертвувати прибутком. Це ж підтримка держави податками, робочі місця. Закрийте «Сільпо» — і скільки людей без роботи залишиться. Ми будемо продовжувати, треба підтримувати економіку.


Є бізнес про гроші, є бізнес про любов, ми намагаємося балансувати.


Життя в місті: глазурування


Нателла: Я з Дніпропетровської області, Криворізький район, Зеленодольск. Зараз багато зеленодольців у Києві, бачу їх в інфопросторі. Я звідти поїхала у 2008 році, востаннє була десь сім років тому. Вже відчуваю себе киянкою. Але це дуже дивне відчуття, коли в тебе кілька батьківщин і ще й інша кров. У Грузії з сім’єю я не почуваюся в гостях, але і тут теж. Коли почула, що почали обстрілювати Зеленодольськ, то виникло відчуття, що на щось моє зазіхають. Хоч ніколи не хотіла повернутися туди жити. Допомагала збирати гроші. Зеленодольці, котрі так само переїхали до інших міст, так активно надавали підтримку місту, мені це дуже сподобалось, тому що я в дитинстві була взагалі іншої думки про це місто.


Коли переїхала до Києва, жила на Деміївці, там іще не збудували метро, це 2008 рік. І щоб дістатися з гуртожитку на проспекті Науки до «Либідської», по 40 хвилин стояла в заторах. Але мені там подобалося, бо могла пішки за годину-півтори дійти додому з центру. І потім на правому березі я всюди так жила, що додому могла плюс-мінус за годинку дійти. Якийсь час на Березняках провела, і було дуже тепло через друзів, які скрасили моє перебування там, а майстерня тоді знаходилася на Дарниці, близько. Кожен район, де я жила, мав свою романтику, але мене найбільше тягне до Подолу, це якесь магічне місце.



Я хотіла би, щоб наш бізнес там перебував, але на Подолі з електрикою погано, старі будинки. І сталося так, що майстерня три роки розташовувалася на Великій Житомирській, туди ходили люди з цього району. Ми коли переїжджали, хотіли, щоб їм було недалеко добиратися.


Моя мама була в Зеленодольську, коли почалося вторгнення, і виїхала за кордон. Питає: дівчата, чого ви там сидите? А я відповідаю: мамо, ти ж пам’ятаєш, я ще в 2016-му вирішила, що з Києва нікуди не хочу переїжджати, взагалі з України виїжджати не хочу.



А про 2016-й історія така: я повернулася із Грузії, де пожила півтора року, і коли приїхала, то цілувала землю в Києві та каталася на метро туди-сюди — так засумувала і хотіла назад.


Просто раніше я думала, що поїду в Грузію і там відродиться коріння, повідкриваю свої грузинські чакри. А вони не повідкривалися, бо приїхала і зрозуміла, що я українка. Тоді змогла чітко себе зідентифікувати. В мені ж немає української крові, я все життя до того не знала, хто я. Ця криза завершилася. Мені там класно, поки не починаю з грузинами працювати; я звідти поїхала сюди з думкою, що мені тут набагато краще, ніж будь-де. Потім я ще бувала в південніших країнах, де є сієста, це прикольно на тиждень-два, потім хочеться до Києва.


Хоча якщо чесно, то коли тривали активні бойові дії і ми не розуміли, як скоро зможемо повернутися до роботи, а гроші закінчувалися, то були думки поїхати кудись на місяць-два попрацювати і повернутися, але не довелося, все налагодилось.


Оля: Я дуже люблю Березняки. Це мій neighborhood, я там виросла, Русанівку люблю, там я в школу ходила, одну з трьох. З уроків тікала на Володимирську гірку, по центру погуляти, поблизу Золотих воріт вуличками походити, де можна перейти без зебр. Мені колись хотілося у Львові пожити, особливо коли у старших класах Любка Дереша начиталася. Але так склалось, що я рано заміж вийшла, потім донька з'явилась, і робота вимагала залишатися на місці. Та й тут є все для життя. Завжди можна в якийсь більш зручний райончик поїхати.


У приміщення, де ми зараз (вул. Олеся Гончара, 8/5 — ЖК), переїхали десь рік тому. Була зима, холодно, усе в снігу, і побачили шматок пластику біля входу, де було ледь читабельно написано «вулиця Так сумую за тобою». І я подумала, що гарно було б повісити саме керамічну табличку. Але в лютому ми були зайняті після переїду, а далі сталося вторгнення. Зробила я її тільки в середині літа. Це багато до кого було посланням. Увесь час, що я займаюся керамікою, тато мене підтримує і допомагає. Табличку я йому присвятила, тільки недавно він уперше її побачив. Він із 2014-го року на війну пішов добровольцем і, бувало, раз на один-два тижні на зв’язок виходив. Сумувала за ним.



Чашки про Київ та Батьківщину-Матір і стаканчики з текстами були у нас і до війни, деякі написи додаємо зараз про те, що турбує. Це ми з Дариною Котляренко працювали над мерчиком для Києва, і вона розробила ілюстрації, так вони з півтора року пролежали, поки я до них повернулася. Потім я додала цей опис, щоб цікавіше було, поки п’єш чайок. Для всього, що придумано, свій час. Чашки про Київ і Батьківщину-Матір пролежали у столі довго, але мало статися так, щоб вони побачили світ. Мені всі кажуть, що в Батьківщини на щиті немає тризуба, а я показую чашку і кажу: от намальовано. Я все життя думала, що там тризуб.




Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.



Над матеріалом працювали:

Інтерв'юерка:

Авторка:

Олександра Власюк

Софія Котович

Транскрибаторка:

Фотографиня:

Тоня Смирнова

Олександра Онопрієнко

Редакторка:

Анна Пастушина


Знаєте когось, хто може стати героєм нашого проєкту? Заповніть анкету та поділіться історією цієї людини

bottom of page