Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
Це історія про кілька спільнот, які в березні 2022 року об’єдналися, щоб захистити важливу й особливу для багатьох пам’ятку архітектури Києва — фунікулер.
Зйомка була у дуже дощовий день, лунала тривога, тож довелося перенести її на кілька годин, але все ж нам вдалося зібрати таку велику кількість учасників створення захисту, і це ще не всі, хто був залучений. Матеріал дещо незвичний для нас, адже ми попросили керівників груп розповісти про свою участь, тому це така збірна історія рефлексій.
Матеріал робимо спільно з «Мапою реновації», 2019 року ми вже розповідали історію Даші Корби та її подруги Лізи про створення цього проєкту. Відтоді ми дружимо, а ще Даша — одна з героїв нашого відео.
Даша, архітекторка та проєктна менеджерка
Я жила в Кременчуці до 11-го класу, а моя сестра давно переїхала до Києва, тож я років з десяти їздила до неї в гості. Ми з сестрою і батьками гуляли на Подолі і звідти піднімалися на фунікулері. Пам’ятаю, заходимо в цей вагон і я така: вау, оце краєвид, таке велике місто, Дніпро, мости!
Останні три з половиною роки займаюся «Мапою реновації», до того працювала в комерційному бюро. Якраз до війни за підтримки кількох фондів ми зробили комплексний навчальний курс із захисту спадщини і дослідження подільської архітектури. Десь три тижні від початку повномасштабного вторгнення у нас у «Мапі…» пішло на «акліматизацію», всі переїжджали, пересувалися. Потім ми почали допомагати близькому другу та члену ком’юніті «Мапи…», який пішов воювати. Ми архітектори, урбаністи і юристи, ніхто з нас не по питаннях спорядження, але сіли думати, де взяти те, що йому було потрібне, і коли склали список, то організували спільнокошт, а далі моя однокласниця закупила все у Варшаві. Це було перше, чим ми розрядили голову, і здійснили це спільно із «Солом’янськими котиками». Це було дуже круте партнерство, за результатами якого ми не лише допомогли нашому другу, а ще й закупили снарягу для Солом’янської і Шевченківської ТрО та ЗСУ. Потім ми провели невелику домашню стратсесію і розпочали проєкт «Мапа руйнації»: фіксуємо архітектуру, яка постраждала від війни. Почали з Чернігова і вже опублікували дані на «Мапі…» (ми працюємо поки з відкритими джерелами без виїздів). Думаємо про масштабування цього проєкту і подальше наповнення сайту. Але й поточні операційні задачі не полишаємо: моніторимо київські будівлі, захищаємо архітектуру в судах, розповідаємо про українську спадщину та її цінність.
Ще одним вектором нашої роботи став «Захист монументального мистецтва», бо по Києву прилітає. І так взялися за фунікулер. Ми склали список із 30 об’єктів, які реально захистити. До речі, не пам’ятаю, як туди фунікулер потрапив, адже там висотні роботи, це дуже складна споруда. Але як побачили вітражі, то зрозуміли: хочемо їх захистити. Почали шукати тих, кому належать будівлі. Обговорювали це з «Солом'янськими котиками», які стали тут нашими головними партнерами.
Одна з волонтерок «…Котиків» мала контакт балансоутримувача — Київпастрансу, вони були за, Департамент охорони культурної спадщини теж погодився. Ми такі: в продакшен! Насправді це було дуже круто з огляду на реакцію офіційних структур: ніхто не блокував роботу, всі відкрито йшли на співпрацю, і це полегшувало процес запуску робіт.
Автор ідеї захисту фунікулера — Діма Перов (юрист «Мапи реновації» та засновник простору «Цегла», нещодавно він був нашим героєм — ЖК).
Спочатку нам це здавалося чимось нереальним, бо передбачало висотні роботи. Але, пам’ятаю, далі ми просто пошерили це в ком'юніті, і нас підтримали, це надало сил та впевненості. На початку ми консультувалися з реставраторами Анатолієм Ізотовим та Алісою Святиною. Ізотов підказав схему щита з дощок (потім ми доповнили її додатковим зовнішнім шаром оцинковки для вогнетривкості). Цю схему щита я замалювала, і далі ще один наш архітектор Ян довів її до робочого стану, зробив 3D-модель та робочі креслення, а його знайомий конструктор Саша валідував таке проєктне рішення. Потім вирішували бюрократичні моменти з Департаментом охорони культурної спадщини (бо фунікулер — пам’ятка).
Це було смішно, тому що частина команди прийшла в ДОКС на зустріч, а я була не в Києві, тож мене підключили по зуму, і я мала онлайн все пояснити та показати схеми конструкцій. Така в мене була комунікаційна роль.
Коли ідея була ще в зародку, поділилися нею з «Солом’янськими котиками», потім кілька тижнів пішло на те, щоб усе обговорити й укомплектувати команду («Солом’янські котики» були на місці, бо у них штаб у Києві, а альпіністів шукали), комунікацію з офіційними структурами, підрахунок приблизної вартості.
Три дні збирали кошти. Величезний внесок, звичайно, зробили 662 доброчинці, які задонатили на ці захисні конструкції так швидко. Також нам дуже допомогла медійна підтримка Ukrainian Modernism та Дмитра Соловйова (завдяки цьому про наші наміри дізналося багато людей). Далі почалися закупки і роботи. Андрій і Богдан від «…Котиків» логістикою займалися.
Ян теж був завжди на фунікулері: організовував процес на місці та закуповував будматеріали, а ще йому довелося взяти на себе роль «виконроба», як він скромно те називає. Я ж вважаю, що він був без перебільшень головним архітектором проєкту.
Ян був нашим надійним фундаментом, суперстабільною силою, яка тримала всіх разом. Київпастранс дуже допоміг із частиною перевезень. Загалом дотичними до захисту фунікулера були десь 23 людини, плюс шестеро альпіністів. Ми всі відчували відповідальність, і постійні прильоти тримали в тонусі. Був також міцний командний сплав «Мапи…» та «…Котиків», усі працювали професійно, і це драйвило процес.
Будівля верхньої станції була зведена на початку 20-го сторіччя. Це був фунікулер з іншими вагонами, але архітектурне рішення збереглося до сьогодні. У 80-х в ході реконструкції укріпили верхню станцію. Тобто там столітній бетон, що для Києва нетипово. Нижню станцію, по-моєму, зробили заново. Головним архітектором був Янош Віг, він робив модерністські будівлі. До речі, перед тим, як почати захист вітражів, ми з ним обговорювали телефоном різні варіанти кріплень з огляду на конструктивні особливості верхньої станції. Пам’ятаю, він був по-доброму здивований, що є така низова ініціатива.
Велика арка нижньої станції з’явилася 1984 року. Ми захищали не саму будівлю, бо вона вся з бетону, а вітражі. Вони виконані у техніці об’ємного скла, яку в той час подекуди застосовували для фасадів, стель, перекриттів і арок. Вітражі стали акцентами обох станцій, і їх об'єднує спільна стилістика: символічне використання природних форм і декоративність композицій.
Вітражі верхньої станції — це Іван-Валентин Задорожний. У мене була така внєзапна (*авторську орфографію збережено на правах мема — ЖК) розвідка, тому що в моєму рідному Кременчуці є його цементний барельєф «Весільне свято».
Коли вчергове побачила його, то почала шукати автора. Ним виявився Задорожний, тож я копнула його біографію. І він, виявляється, не просто там якийсь «парєнь при совєтах», а він прямо пушив українську культуру, виступав українською, і за це з ним деякі колеги не розмовляли. Задорожний реально рок-зірка українського монументального мистецтва. І от верхня станція — це його авторство. І там вітражі з флористичними мотивами у техніці литого скла: із соняшником, калиною, деревом життя, із пташками, — тобто є звернення до національних традицій, але в мінімалістичній манері. Кольори теплі, медові, вохристі, з вкрапленнями блакитного. Коли промені проходять через ці вітражі і заломлюються, то таке відчуття, ніби сонце крізь лід світить.
Творець вітражів нижньої станції — художник Микола Шкарапута, він не такий хайповий, як Задорожний, але його творчість не менш важлива. Тут теж рослинні елементи, теж квіти, але вони відрізняються кольоровою гамою: відтінків чимало і вони насичені, тони холодніші, багато синього, ультрамаринового. Вітражі тут розміщені на купольній стелі наче як смугами, і виходять такі орнаментальні арки. Стилістично ці вітражі нагадують візантійські та давньоруські мотиви, і вони перегукуються з монументальним живописом будівель Подолу.
фото вітражів нижньої станції : Дмитро Соловйов
Такі пам’ятки — це живі історичні куточки, які можеш дослідити, торкнутися їх, вони розповідають тобі про той період, коли були створені.
Ти бачиш, чим місто жило, що цінувалося, що було естетичним на початку 20-го століття, що вважалося мистецтвом у 80-х. Можливо, десь тут ходили мої родичі, яких я вже не застала, як мій дід Олексій, котрий був учителем історії. Може, він дивився на ці вітражі 80-х. Тобто це якось пов'язує нас із попередніми поколіннями: ми на одній землі ходили біля тих самих будівель, і це все розповідає нам про нас.
І ця обжитість міста: ти знаєш, що тут жили до тебе, і творили до тебе, і після тебе теж будуть творити — ці всі етапи важливо зберігати.
Володимир, промисловий альпініст
Я мешкаю в Києві віднедавна. Виріс на Вінниччині, з 2013 по 2016 рік навчався і працював у Польщі, але там свого місця не знайшов — не інакше як туга за Україною змусила повернутись. Спочатку у Львів, через рік до Києва. Почуваю себе тут комфортно. Це чудове, велике, складне місто з цікавою історією і архітектурою, що буквально спонукає його досліджувати.
Чесно кажучи, фунікулер довго лишався поза моєю увагою. Звісно, я знав про його існування та історію, але моя взаємодія з ним на цьому вичерпувалась. Тому найяскравіші моменти, пов’язані з ним, це саме захист. Хіба що можу пригадати моє перше знайомство з фунікулером. Я з дитинства маю особливу любов до всіх рейкових видів транспорту — залізниці, трамваю, метро. У шкільні роки наш клас відвідав Київ з екскурсією, і саме тоді я вперше проїхав на фунікулері. Пам'ятаю, що я був у захваті, особливо коли побачив, як вагони, що прямують назустріч, оминають один одного на розгалуженнях колій.
У перші дні повномасштабного вторгнення я поїхав до батьків завезти їм речі, узгодити подальші плани. Збирався одразу повернутись у Київ, але дорога назад затягнулася, і повернувся лише через кілька тижнів. У цей час зазнав обстрілу і мій квартал, і необхідно було ліквідувати його наслідки: розібрати завали та встановити тимчасові перекриття на вибиті вікна і пробиті снарядами стіни. Усе це за десятки метрів над землею. Стали в нагоді мої навички — я опанував техніки канатного доступу та промислового альпінізму, тому з іншими альпіністами-волонтерами вийшов на ліквідацію пошкоджень.
Там я довідався, що на фунікулері шукають волонтерів-альпіністів для встановлення протиосколкового захисту на вітражі. Не вагаючись доєднався до робіт. Вважаю, що подбати про захист наших культурно-історичних пам'яток — це мій обов'язок як українця, і найменше з того, що я міг би зробити.
Як промисловий альпініст я був відповідальний за організацію та виконання робіт із підйому і встановлення захисних конструкцій на вітражі фунікулера. Окреме завдання — подбати про безпеку всіх задіяних волонтерів, тож, окрім безпосереднього монтажу захисту, намагався докладно інструктувати волонтерів щодо правил техніки безпеки та стежив за їх виконанням.
Наші інженер та архітектор проєкту розробили збірні захисні конструкції, що захищали кожен вітраж від ударної хвилі та дрібних уламків. Ці конструкції ми і збирали елемент за елементом. Ми з колегами-альпіністами працювали безпосередньо на вертикалі, волонтери від громадських організацій виконували роль підсобників, а координував всю роботу архітектор проєкту Ян. Дбали також і про пожежну безпеку, кожний елемент захисту обшивали негорючим матеріалом.
Вважаю, що нам пощастило і з організаторами, і з виконавцями. Захисну конструкцію розробили вдалу, архітектор щодня був присутній на об'єкті, контролював проведення робіт і консультував альпіністів. Волонтери-«котики», зокрема, допомагали із транспортом, у той час пересуватися Києвом було доволі складно, громадський транспорт працював частково, і без них було би проблемно навіть дістатися до фунікулера.
Згуртованість і тверде бажання зберегти нашу культурно-історичну спадщину допомогли зібрати таку кількість небайдужих і професійних людей і досягти мети. Обожнюю волонтерський рух за цю згуртованість і вдячний кожному, хто долучився до робіт.
Такі пам'ятки культури та техніки, як фунікулер, роблять наше місто унікальним, неповторним. Зрештою, особисто мені вони приносять неабияку естетичну насолоду. Думаю, без збереження нашої культури неможлива самоідентифікація народу, а без народу не буде й держави. Тому в час, коли ворог намагається знищити і нас, і нашу культуру, ми маємо докласти всіх зусиль, щоб цього не допустити — і на полі бою, і в мирному житті.
Богдан, волонтер «Солом’янських котиків»
Я народився на Волині, в місті Ковель, там 70 тисяч населення приблизно. Приїхав до Києва навчатись, зараз я студент 5-го курсу. Я б не сказав, що переїжджати було складно. Спочатку жив у гуртожитку, мені трапилися хороші сусіди, співжиття з іншими студентами допомогло з адаптацією, а зараз знімаю квартиру. Планую тут жити якщо не все життя, то довго. Це вже моє місто, я його полюбив. Київ став відчуватися домом десь під час епідемії — я повернувся до Ковеля і зрозумів, що дуже сумую за Києвом.
Якщо чесно, я на фунікулері ніколи не катався. Щоразу не виходило, хоч цілеспрямовано приїжджав сюди.
Нещодавно, наприклад, не було електрики і нічого не працювало.
Я був купу разів на нижній і на верхній станціях, навіть залазив на будівлю, коли допомагав альпіністам, але саме у вагончик ні разу не заходив.
Я долучився до «Солом’янських котиків» із першого дня вторгнення, у нас було дуже багато запитів — ми допомагали і військовим, і цивільним. Підтримали задум «Мапи реновації» і з захистом вітражів, бо співпрацювали з ними ще до повномасштабного вторгнення. Я допомагав із координацією нашої команди, шукав транспорт, залучав ресурси, щоб закуповувати матеріали, і сам приїжджав щось подавати, приносити. Мені це було цікаво, бо культура важлива.
Думаю, у будь-якій справі найголовніше — люди, крута команда, яка поділяє ідеї, бажає зробити світ кращим, втілити проєкт у реальність.
Це має бути постійна робота. Звісно, бували вихідні, наприклад, коли комендантська година тривала майже два дні, то ми в цей час виконували інші завдання. Що більше людей тебе оточує, то легше реалізувати щось. Злагоджена команда — це частина успіху.
Дуже важливо цінувати та захищати українську мову, звичаї, культурні пам’ятки, це уособлення нашого народу. Передавати їх із покоління в покоління. Ми побачили, що під час окупації міст знищують пам’ятки, знаки, білборди, книжки, і це не просто так. Ми мусимо піклуватися про людей, але захист нашої архітектури та історії — теж наш обов’язок.
відеоматеріал: Alexey Stetsenko
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали:
Інтерв'юерки: | Транскрибаторки: |
Богдана Горбань Христина Кулаковська | Тоня Смирнова Богдана Горбань |
Авторка | Фотографиня: |
Софія Котович | Олександра Онопрієнко |
Редакторка: | |
Анна Пастушина | |