Богдана Горбань долучилася до команди взимку 2021-2022, спочатку перекладала історії на англійську, а згодом почала записувати інтерв’ю і стала ведучою подкасту. Вона і є та людина, через яку наші герої знайомляться з «Жителями…».
Ми вже записували розмову з Богданою 2022 року, говорили здебільшого про те, як росіяни окупували село, де живуть її родичі, про її перехід на українську. Сьогодні розпитали більше про її відчуття міста, участь у проєкті та життя в колівінгу «Вільний». Отже, запрошуємо знайомитися з незмінною частинкою нашої команди!
ДИТИНА ПАНЕЛЬОК ТРОЄЩИНИ
Я майже себе не пам'ятаю дитиною, чула якісь деталі від батьків, родичів. Але знаю, коли я була малою, то не відчувала, що живу у великому місті, я просто не мала з чим порівняти, не знала іншого життя. Це розуміння прийшло у п’ятому класі, бо з’явився предмет «Мій Київ» і я дізналася, що це столиця і в неї багата історія.
Друзі з маленьких міст часом кажуть мені щось на кшталт: «Ти з Києва, тобі всі двері відкриті». Я погоджуюся, що мала більше можливостей: обрати репетитора з англійської, ходити в музичну школу і так далі. Я більше пристосована до великого міста, тому що я в ньому росла, але мені теж було складно з чимось розібратися — я так само переживала, чи вистачить балів на ЗНО, щоб вступити в університет.
Мене разом із двоюрідними братами і сестрами возили в село. Їх було два: Білогородка і Перемога. Білогородка сприймалась як дача, адже будинок у дачному масиві, ми їздили туди відпочивати, їсти полуницю, могли зайти в теплицю подивитися, як ростуть помідори. А в Перемозі — село-село: будинок був з тканими килимами, грубою, вишитими картинами на стінах. Ми допомагали на городі, тусувались на сіновалі, грали футбол з місцевими. Я рада, що в мене був цей досвід. Він, як казала Маруся Чуприненко в нашому подкасті, дозволив подивитися на світ, який створила природа, а не людина.
Київ мого дитинства був у межах Троєщини. Мені здається, з кожним міфом про цей район можна і погодитися, і не погодитися. Я не думаю, що він небезпечніший за інші. Об’єктивно звідти складно дістатися на правий берег, тому що на Північний міст з’їжджаються машини з кількох доріг і там утворюється затор, але водночас можна сісти на одну маршрутку, доїхати на Індустріальний міст — по суті, іншу частину міста. Мені здається, що якби на Троєщині збудували метро, то це було б не як на «Університеті», коли виходиш і дивишся на красу парку Фоміна, а наставили б кіосків, шаурмєшних. Така собі атмосфера була б. А, може, я помиляюсь.
Якось говорила з другом, він казав, що коли жив на Троєщині, то майже не виїжджав звідти, адже там є майже все, щоб не було потреби кудись їхати: парки, поліклініки, супермаркети, ринки, школи звичайні й мистецькі, вихід в поле і до річки.
Напевно, на мене вплинуло те, що я виросла в естетиці панельок, але мені подобається їхня сірість.
Був у мене період життя, коли я працювала ночами, під ранок виходила на балкон своєї дев’ятиповерхівки подихати повітрям і дивилася на все, що довкола, і воно мені асоціювалося з кольорами фільму «Той, що біжить по лезу». Ці панельки нагадують мені про підліткові тусовки на квартирах друзів, як уперше в моєму житті хлопець сказав, що я йому подобаюсь Це теплі спогади. Бажання виїжджати за межі Троєщини з’явилося в старших класах. Пам’ятаю, домовилася з дівчатами, з якими проводили разом час у селі, зустрітися на Хрещатику. Ми гуляли, пішли вулицею, яка тепер алея Небесної Сотні, вверх, дійшли до Національного банку, я взагалі не орієнтувалася, де я перебуваю, але мені подобалося місто. Потім хотіла ще раз пройтися цим маршрутом, то не знала, як це зробити. У мене тоді не було знайомств за межами Троєщини, вони з’явилися після 11 класу, коли я варила каву на Виноградарі. Їздила туди на 8 ранку через усе місто, бо там у мене був хлопець. І Виноградар здавався цікавим: Троєщина закінчується полем, а він — лісом. В університетські часи на моїй мапі з’явилася «Олімпійська», ми з одногрупниками ходили в «Гуллівер» на круасани, на вихідних я підпрацьовувала на каві в магазинчику, який на розі вулиць Городецького й Заньковецької, і досліджувала цей район.
А потім почався ковід і дослідження міста стало на паузу. Трохи згодом я почала цікавитися Києвом початку XX століття, шукала книжки, одна навіть трапилася про тогочасних жителів міста, а потім я стала частинкою «Жителів Києва». Це було логічне продовження мого зацікавлення.
СПОВІЛЬНЕННЯ
З переїздом у «Вільний» (більше про колівінг читайте у нашій історії) на Золоті моє життя стало повільнішим. Я перестала сприймати Київ як швидке місто, бо моє життя в ньому геть нешвидке. Попрацювала, а в мене робота з гнучким графіком, пішла на каву, зустріла друзів, потім сходила по продукти і пройшлася додому. Я наче перетворююся з дитини панельок на розслаблену киянку. Раніше я не думала про збереження архітектурної спадщини, а тепер мене бентежить мурал на Січових. Моя сусідка може запитати мене, чи хочу я разом з нею піти під КМДА на мітинг за щось.
Мені не треба пояснювати своїм сусідам і сусідкам, що я не хочу слухати пісні російською, бо ніхто їх і не вмикає. В цій бульбашці формується моя активна позиція, зацікавленість культурою.
Нещодавно я організувала читацький клуб серед людей з «Вільного» і наших друзів. Читаємо «Недугу» Плужника і плануємо зібратися в пивнусі, щоб її обговорити.
Більшість моїх коліверів переїхали до Києва після 2020 року, у них різні історії і я розпитувала їх про досвід переїзду й адаптації, коли готувалася до сезону подкасту про людей, які вимушено переїхали до Києва через війну. Мені ці розмови дуже допомогли. Я можу сказати, що всі колівери до міста відкриті, люблять його.
Друг виписує щось, що в нього в голові, і порадив мені спробувати. Так ми з кількома коліверами записалися на курс письменницької майстерності від Litosvita і я повільно-повільно його проходжу, почала писати оповідання, якісь начерки. Якось ввечері ми пішли в супермаркет, я стояла на касі з авокадо, бананами в руках і дивилась на те, скільки різних людей тут можна зустріти і загалом який цікавий магазин.
Це спостереження надихнуло мене написати «Оду “Сільпо” на Січових».
Я менше ходжу в заклади, тому що мені достатньо спілкування в колівінгу. Раніше кафе були для зустрічей з друзями. Потрібно було зібратися і довго їхати на Золоті, щоб піти в Ponchyk boy, спуститися до скверика або покликати подругу на коктейль в бар tcp. Тепер я частіше ходжу в кав’ярні, нерідко — щоб почитати. Ми з коліверами це практикуємо. Буває, прийдемо разом, займемо два столики і годину базікаємо, а потім стільки ж читаємо. Одного разу люди з сусіднього столика здивувалися: «Як можна так довго сидіти читати!».
Не часто ходжу на вечірки, але кілька разів була на «Квартиринці», буваю на диско-фанк вечірках «Вертуха» в Closer — ти одягаєшся у щось рожеве чи з блискітками і п’ять годин танцюєш. Там приємна атмосфера, багато моїх людей і це добре розвантажує.
ПРОЖИВАННЯ ДІЙСНОСТІ
Під час повномасштабної війни я не виїжджала з Києва (більше про перші місяці вторгнення читайте в попередній історії). Ти наче живеш своє життя, але моментами тебе може накрити. Йшла за пальто, побачила стенди із загиблими, а там хлопець з мого університету. Йшла з виставки, з Українського дому, повз Михайлівський і зупинилася біля меморіальної стіни, серед фотографій побачила мого знайомого. Дивилася на фото хвилин 10, хотіла залишити йому сигарету, але передумала.
Про всі ці змішані почуття написалось таке:
Сон під поламану сирену, яка звучить фоном всю ніч,
Ніби кажучи містянам «війна ще тут, не забувайте».
Хотіла фотку виставити, але в думках лише готель «Одеса».
Odessa Hotel, якщо бути точною.
Вчора йшла на пошту через Софійську площу.
Стенд. 1997-2022. Народився в Києві, вчився в КНЛУ…
Цікаво, чи бачились ми з ним на курилці, коли я була на першому курсі…
І нащо я купила нове пальто?
Жити в Києві — це йти вулицею і зловити весь спектр емоцій:
Радість, що ти тут і тут спокійно,
Сум, що ти тут і тут спокійно,
Сором, що ти тут і тут спокійно,
Злість, що ти тут і тут спокійно,
Хочеться плакати, бо ти тут і тут спокійно,
Ти жива, ти тут і тут спокійно,
І хочеться вмерти,
Але не хочеться, бо соромно вмирати не на війні, не від ракети, не від голоду…
Думаю, сором це нове «нормально»,
Тому знайте, коли ви запитаєте, як справи,
І я відповім: «Та нормально» —
Мені дуже соромно за це «нормально»
І це нормально.
УЧАСТЬ У ПРОЄКТІ
«Жителі…» стали поштовхом, щоб я більш свідомо досліджувала своє місто, вплинули на мою взаємодію з ним. Я часто бачу наших героїв, особливо на Золотих: якось йдемо в магазин з друзями і я така: «Цю жінку ми записували для добірки про тату. О, це ж Діма з "Міського театру"!». І друзі питають: «Ти що, пів міста знаєш?». Коли проходжу повз Житній ринок, пригадую пані Ірину, нашу з нашою фотографкою Сашею знахідку. І в мене досі є аудіозапис розмови з Жанною з ботсаду, я коли буду вести когось в оранжереї, то вмикатиму частину, де вона захопливо розповідає про рослини.
Інтерв’ювання в «Жителях…» закрило мою потребу самоідентифікації. Люди часто роблять це через професію: я фотографка, я архітектор. Я ж не хотіла ідентифікувати себе як людина, яка працює в супорті. Я не впевнена, чи я буду журналісткою в майбутньому, проте зараз це шлях, яким я йду, і він мені подобається, я розвиваюся і бачу, що з цього виходить — історії на сайті «Жителів…». «Жителі…» — місце, яке мене розвиває як людину, мої хард і софт скіли, а ще це спільнота близьких мені людей. Цей проєкт закрив мою потребу відчувати себе частинкою спільноти, бути серед однодумців. Мені хотілось віддати багато любові, а не було куди. Тепер є.
Київ — це дім, в якому я народилась, зростала, розвиваюсь і хочу його розвивати. У мене немає думок про інші міста чи країни, я не хочу з нього їхати, бо Київ — місце для мого життя.
Цей матеріал створено за підтримки ГО "Інститут масової інформації" та за фінансової підтримки програми МАТRА Посольства Нідерландів в Україні.
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали:
Авторка: | Редакторка: |
Софія Котович | Олена Логвиненко |
Фотографка: | |
Олександра Онопрієнко | |