Тоня доєдналася до команди «Жителів Києва» як інтерв’юерка та перекладачка, також вона часто транскрибує інтерв’ю, які потім перетворюються на історії. Разом із сестрою-близнючкою Лізою вона переїхала з Криму до Києва на навчання, 2014-го переїхали і їхні батьки. Тоня любить фотографувати і веде красивенний особистий блог, де є рубрика яскравих цитат її шестирічної доньки Теї. Ми говорили онлайн, тому що через повномасштабне вторгнення Тоня разом із донькою живе в Лондоні. Про мотивацію бути в проєкті, київські маршрути і хобі читайте в нашій історії.
ДОСЛІДЖУВАТИ МІСТО ПІШКИ
Нам із сестрою було по 16, коли ми переїхали до Києва з Криму, це був 2006 рік. Вступили в різні університети: сестра в лінгвістичний, я у славістичний, а потім Шевченка. Кожна хотіла спробувати себе сама, нас постійно порівнювали в школі, нам це набридло. Знімали маленьку квартиру біля лінгвістичного на Предславинській, наш будинок стояв на території університету між корпусами. Іноді я виглядала у вікно і бачила, як Ліза переходила з корпусу в корпус, махала їй рукою. У нас графіки відрізнялися, бо я вчилася у другу зміну, а вона в першу. Потім переїхали на Шулявку, прожили там решту університетських років. Це мій найнеулюбленіший район Києва. Щодня доводилося проходити через ринок, там пацюки бігали, таке… Але квартира у нас була гарна, простора, ми там багато часу проводили, бо вчилися. Так її і пам’ятаю — сидимо щось учимо. У славістичному в мене було багато літератури, наша викладачка дуже цікаво розповідала про якийсь твір, а в кінці питала: «Тепер вам хочеться прочитати його?». І справді всі хотіли бігти читати. Одна дівчина перейшла в інший університет, але все одно продовжувала ходити на ці лекції. На четвертому курсі я перейшла в Шевченка, магістратура тривала два роки, а в лінгвістичному — один, і коли сестра вже працювала, я ще вчилася. Ми казали: ну, це тому, що у нас різниця п’ять хвилин, вона старша. Між заняттями ми виходили в парк Шевченка, він у мене з університетом асоціюється.
Лізині однокурсники випадково дізналися, що ми сестри-близнючки. Якось я вийшла з дому по покупки і зустріла їх, ми привіталися, вони прийшли в університет, а там Ліза. Бувало, я замість неї ходила виступити на конференції чи скласти іспит, коли в неї був «автомат». Вона їхала додому в Крим, а в мене все одно ще були екзамени. Якось Ліза мене попросила обхідний лист заповнити, я йду цим великим університетом і питаю, де бібліотека. А мені кажуть: «За п’ять років ви не вивчили, де бібліотека?»
На вокзалі, коли вперше приїхала, місто здалося чужим. Куди їхати? Що відбувається? А потім, коли поживеш рік-два, то відчуваєш, що місто, його вулиці поступово стають твоїми, воно наповнюється знайомими, які живуть у різних районах. Я люблю гуляти, у моїй сім’ї всі люблять, тому ми швидко дослідили місто. Напевно, немає вулиць, які мої батьки не обійшли. Коли 2014-го батьки переїхали і перші місяці ми жили разом, то багато виходили гуляти. Ми тоді знімали квартиру в Михайлівському провулку, кожного дня бувала на Контрактовій, всі справи вели туди, я працювала в Конгресі національних спільнот, їхні проєкти відбувалися на Подолі. У мене там були улюблені заклади, «Можжевельник» був такий.
Згодом я переїхала на Поділ, район став моїм. Народилася Тея, ми багато гуляли, і всі шляхи вели кудись наверх, бо ж не будеш залишатися весь час на Подолі. Мало користуюся громадським транспортом, у мене немає потреби їхати далеко на метро, майже завжди можна дійти пішки. Я не люблю ігрові майданчики, мені нормально з дитиною гуляти не тільки в парку, а й вулицями. Я продовжувала вирішувати справи, робити все, що й раніше, тільки з Теєю, вона добре знає місто. Для мене місто пов’язане з маршрутами, де ми з Теєю гуляємо: різними вуличками біля Маріїнського парку, можна і до «Арсенальної» дійти, по Алеї художників на Андріївський узвіз, або ж на Золоті ворота кудись, на Кловський узвіз, на «Печерську». Люблю обидва ботсади. Коли Тею віддавала в садочок, думала: попрацювати чи погуляти? Погуляти авжеж! Я йшла в ботсад на «Звіринецькій», брала книжку, там якраз сезон бузку був, так добре. Цілий день я десь ходила, це для мене важливо. А як забирала Тею і ми приходили додому, сідала працювати.
Я люблю гуляти сама, мені не потрібна компанія. Йду, слухаю музику чи подкаст або вулиці, людей, місто. Тоді є це відчуття, що місто твоє.
Ми мали улюблені місця, наприклад щосуботи ходили на рамен на Волоській, це взагалі моя вулиця, я на ній жила.
ПЕРЕЇЗД У ЛОНДОН
У мене не бувало моментів, коли хотілося жити в іншому місті. Хіба їздила в подорожі, коли дні короткі, холодно і не вистачає часу, щоб насолодитися містом. Я їхала, поверталася і така: о, я знову ходжу цими вулицями, а он поворот із Волоської на Ярославську до мого улюбленого «Сільпо», зараз я куплю все, що люблю. Коли розповідаю це, то дуже хочеться повернутися. Перші місяці в Лондоні я постійно хотіла назад. Що я роблю тут? Там у мене є своє місце, а тут немає. Все забрали — все моє комфортне життя, яке я собі створила. Але зараз я знімаю в Лондоні класну квартиру, і відчуття комфорту повернулося знову.
Намагаюся не порівнювати Лондон і Київ. Вони різні: Київ менший, Лондон хаотичніший, тут можна знайти що завгодно, але треба багато добиратися, щоб щось побачити. У Києві, якщо ти десь у центрі, то все поблизу, ти знаєш всі дороги і вулиці, знаєш, що від нього очікувати. В Києві багато що доступніше, тобто ти отримуєш якість продуктів чи сервісу за менші гроші. В Києві я постійно в пошуках культурних подій, а тут ти не повинен задумуватися про це, воно є і його багато.
Я була в Києві до третього березня, потім два місяці в Берліні й на початку травня поїхала в Лондон. Якби не Тея, я б точно залишилася на якийсь період або не переїхала. В мене не було почуття страху через сирени, я ходила порожнім містом. На другий день мені подзвонили сусіди: «Чому ви не йдете ні в яке бомбосховище? У вас же маленька дитина!» — А ви чому не йдете? — «Нам за 60, ми взагалі не хочемо нікуди йти». Ми спустились у метро, я пофотографувала, потім поїхали до батьків і були там до виїзду. Там у мене з’явилася тривога, я не могла заснути, поруч спокійно спала Тея, а я мала почуття провини, що вона мені довіряє, а тут небезпечно. Так я вирішила не чекати, що все скоро завершиться, а діяти, і поїхала.
Київ у перші дні після повномасштабного вторгнення Росії, фото: особистий архів Тоні
Переїжджати було не дуже важко, бо я їхала до сестри, ми й раніше їздили до неї і в Единбург, і в Лондон. Вона нас дуже чекала. Одразу з’явилося відчуття безпеки, тому що всі тебе опікають, допомагають, тобі є де жити. Поступово прийшло розуміння, що треба щось робити, якщо хочу тут залишатися. Сестра з чоловіком тільки переїхали у квартиру і мало пожили вдвох, ми жили в них більше, ніж вони лише самі. Я шукала квартиру, Тея пішла в школу. Одночасно з переїздом на окрему квартиру я отримала роботу, і вона пов’язана з Україною, там усі розмовляють українською. Я відчуваю, що продовжую робити щось таке, що саме я можу робити тут, а не просто бути одною з людей, які переїхали в Лондон і намагаються тут вижити. Я намагаюся насолоджуватися всім, що тут є, бо це моє життя, я повинна його проживати зараз. Тому, наприклад, ходжу в театри, всі кажуть: що, 100 фунтів за квиток? А я не знаю, що буде далі, але певна, що ця вистава дає мені поштовх щось змінювати у своєму житті.
«ЖИТЕЛІ КИЄВА»
Я знала, що у Кріс є такий проєкт і вона ним займається сама. Він був мені цікавим. Я тоді працювала в IT і постійно прагнула живого спілкування. Кріс іноді просила перекладати якісь тексти, я запропонувала допомагати під час інтерв’ю, ми поїхали до Хасана на «Лісову», це було так спонтанно і весело, ми ставили запитання, а він фалафелем пригощав. До наступного інтерв’ю я вже готувалася, ми ходили до Йосифа Зісельса. Я пропонувала героїв, ми ходили їх записували.
Під час інтерв’ю ти не просто спілкуєшся з людьми, ти вибудовуєш зв’язки. Місце, де ви розмовляли, тепер буде асоціюватися з цією людиною. Ти знаєш людей, які пов’язані з героєм.
Поступово витворюється внутрішня карта Києва, пов’язана з людьми, і ти більше розумієш, як влаштоване місто, буваєш там, куди б не дісталася, якби не проєкт. Те, що ти робиш, приносить користь не лише тобі, а й іншим.
У лютому 2022 це все закінчилося, я переїхала, і мені так шкода було, бо в «Жителях…» мені найбільше подобалося саме спілкуватися з людьми. Але я завжди розповідаю про «Жителів…» і Ukraїner, коли мене запитують, чим я займаюся, ще про одяг Orangerie. Це наче маркетингова стратегія — прийти у велику компанію і розповісти, ось лінк, підписуйтесь.
Київ для мене як старий друг, якого добре знаєш, який постійно був поруч, хоч ти цього міг не помічати. Потім ти їдеш і намагаєшся підтримувати зв’язок, але це вже трохи штучно, ти вже мало знаєш про цього друга, зв’язок втрачається. От «Жителі Києва» дають можливість дізнатися про Київ, я наче підглядаю за ним.
ХОБІ Й УЛЮБЛЕНІ МАРШРУТИ
Люблю читати, тепер читаю українською. На українську я перейшла минулого серпня, до того уникала розмовляти, навіть в університеті переходила на англійську, бо в нас викладали англійською. Зараз не можу заговорити російською, це вже неприродно. Тея розмовляє українською і англійською, а про російську каже: я ніколи нею не розмовляла, я не пам’ятаю такого. Теї вже легше говорити англійською, вона нею відповідає навіть якщо до неї звертатися українською. Я записала її в український табір і сподіваюся, там вона спілкуватиметься нашою мовою. Їй подобається в Лондоні, вона має багато друзів, ходить у математичну і циркову школи.
Подорожувати і відкривати нові місця люблю. Моє хобі — проводити час із Теєю, я і з попередньої роботи пішла, бо на нас із донею лишалося мало часу. Шахи приносять задоволення, останнім часом граю щодня. Снукер люблю, це англійський вид більярду. Театр — теж моє хобі, не буває тижня, щоб я не сходила на виставу. Ще мені подобається фотографувати на телефон. Люди мені часто кажуть: о, ви постійно нові місця знаходите, можна з вами погуляти? А я собі думаю: я тому їх і знаходжу, бо гуляю сама, не відволікаюся на розмови.
Я думаю, куди б я пішла, коли б повернулася в Київ зараз. Точно на Алею художників, Пейзажну. Мені взагалі подобаються всі маршрути, де вид на місто з висоти. Труханів острів, Пішохідний міст — це мої улюблені місця для пробіжки зранку по Набережній. До Труханового острова і назад. В бік Маріїнського парку пішла б, туди, де Шоколадний будинок. Люблю гуляти на Липках. Підніматися по Вознесенському спуску до Бульварно-Кудрявської, там є булочна La Fabrique і навпроти улюблена кав’ярня. Далі до велотреку і маленькими вуличками, де знаходиться музей «Третя після опівночі», виходиш на Золоті ворота, по Прорізній, маю там секретне місце, бо знаю код і як піднятися на балкон.
Далі можна на Михайлівський провулок до моїх батьків зайти, а потім зробити коло і спуститися додому на Поділ. Всі дороги ведуть додому. Коли ти починаєш свій шлях, ти ще повна сил, а коли повертаєшся, то рада, що додому треба спускатися, а не підніматися. Коли Тея ще була у візочку, ми постійно йшли через Андріївський, і після нього прогулянка містом всюди здавалася легкою. Якось ми із друзями поїхали в Карпати і долали серйозний підйом, то я в кедах швидко-швидко і така раз — уже зверху, а вони, у своєму трекінговому взутті, дивуються, як я так швидко. Та це ж легше, ніж узвозом із дитиною, я вже натренована, будь-який схил — не перешкода.
У Лондоні я познайомилася з одним фотографом, який хоче робити проєкт про місто, брати інтерв’ю в людей, питати про те, який він на звук, запах, смак. Я подумала, який для мене Київ у цьому плані. Я люблю звук дощу і взагалі природні звуки. Коли думаю про якусь картинку в Києві, уявляю парк — може, Шевченка, може, ботсад — усе листя жовте, і запах свіжості, коли місто змінюється і ти відчуваєш це в повітрі. Думаєш: і твоє життя зараз теж зміниться так само, як місто.
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали:
Інтерв'юерка: | Фотографка: |
Богдана Горбань | Христина Кулаковська |
Редакторка: | Авторка: |
Анна Пастушина | Софія Котович |
Транскрибаторка: | |
Наталя Горда | |