top of page

Христина, засновниця «Жителів Києва»


Христина Кулаковська

Багато років тому Христина Кулаковська переїхала до Києва з Маріуполя. Коли її місто дитинства знищували росіяни, організовувала акції Save Mariupol: у різних країнах люди викладали напис «Діти», щоб розповісти світу про злочин бомбардування драмтеатру. Також вона авторка ідеї проєкту «Почуйте голос Маріуполя» в Ukraїner, де є продюсеркою. Свою любов до Києва, який став домом, Христина висловлює також проєктом — про жителів міста, їхні справи та ініціативи, улюблені місця та особисті історії. Він починався з фотографії та коротких замальовок, адже Христина насамперед фотографка, а згодом історії стали об’ємніші і кожна — про людину в місті. Про переїзд, студентські роки, проєкт «Жителі Києва», київські місця та пісні читайте в нашій історії.





НОВЕ РІДНЕ МІСТО

Коли тобі 15 і ти маєш багато друзів у рідному місті, де виріс, у тебе своя музична школа і спільнота, а тебе витягують проти твоєї волі, то це дуже травматично. Звісно, пізніше думаєш: як класно, що я переїхала до Києва, — але тоді для мене це був не найприємніший період. Листувалася з друзями та рідними з Маріуполя, маю стопку листів, які ми від руки писали один одному. Писала, що дуже сумую. Цей сильний сум тривав десь рік. Плюс у мене були проблеми з українською мовою, я не вміла красиво говорити, оскільки Маріуполь — російськомовне місто. Відчувала себе так дискомфортно, наче я трошки дурна, неосвічена. Мене шеймили в класі за мову. Але через рік, коли почала ходити на підготовчі курси до вступу в університет Шевченка, вся ця історія розбавилась новими знайомствами з такими ж підлітками, і стало краще. Через рік після переїзду відчула, що є в цьому щось і хороше, в мене з'являлися нові друзі. Вступ до університету взагалі змінив цей настрій на плюс, і мені вже було кайфово в Києві, я відчувала себе класно і почала любити місто. Але Харківський масив, Вишняківську вулицю, де я тоді жила, так і не полюбила. Я досі байдужа до того району, він мені ніколи не був затишним, і я рада, що ми з сім’єю переїхали через 4 роки на Севастопольську площу.


Київ почав відчуватися домом у часи студентства. Коли з'явилися справи в місті, ти десь потрібен, уже закорінений різними активностями і людьми, то починаєш відчувати близькість до міста і розуміти, що тобі в ньому робити. А коли я поверталась у Маріуполь на літо до бабусі, уже й не знала, що мені там робити: друзі вже інші, інтереси інші, культурні події в Києві масштабніші.



Коли втрачаєш зв'язок із домом дитинства, то шукаєш свій новий дім, і Київ став цим домом.


І десь на курсі другому вже все моє оточення було київське. Я дуже рано почала працювати, роздавала флаєри після пар, хотіла бути офіціанткою, а батьки не дозволяли, мовляв, не для того ми тебе в університет відправили. А мені так хотілося, був ресторан «Первак» біля метро «Площа Українських Героїв», бари, пивнухи, це здавалось романтичним. Офіціанткою я не стала, працювала з дизайнерами одягу, була адміністраторкою студії, сиділа на вході. Я постійно десь працювала, підробляла, і за рахунок цього в мене зі старту було багато зв’язків, Київ швидко став рідним і своїм.


Христина Кулаковська

На моєму другому курсі, а це 2007-2008 рік, київська тусовка була в пивнухах, не було таких коктейльних барів, як «Косатка». І це вважалося модненько: ти береш цей великий сет пива різного, ви напиваєтесь цим пивом і тусуєтесь до ночі. Або «Подшоффе» на Чикаленка, там були дешеві наливки, і ми туди теж ходили, любили групою дивитись футбол (дивно для мене зараз) і просто сидіти тусуватись. Люди курили в приміщеннях, ти виходив і весь смердів. Я так переживала, як верталась додому, сама не курила, але поверталася додому з цим запахом.


Не розумію, як ми там витримували кілька годин. Були концерти невідомих гуртів у маленьких андеграундних закладах, де всі забивались, слемились, було дуже потно і димно. Таких майданчиків, як Atlas або Stereo Plaza, не було.


Найменше люблю район Позняки-Осокорки, я взагалі туди не їжджу, але якщо брати лівий берег, мені подобається Русанівка, Лівобережна. Я там фотографувала різні сім'ї, там досить комфортно і затишно. Я дуже люблю жити біля парків і якби обирала місце, де осісти, то це було б щось біля парку: або Звіринецька, або ВДНГ, де я жила. Мені подобалося, що прямо з двору був вихід у парк, я могла там гуляти. Але в центрі жити досить зручно, тому я йду на компроміс із собою і останні роки живу не біля зеленої зони. Зараз це район «Палацу “Україна”», у нас тиха затишна вулиця… з видом на кладовище. І мені дуже подобається насправді, я з вікна бачу там дерева, а коли дерева голі, то і кладовище видно, воно трохи віддалік, тож цілком нормально. Ще у нас постійно їздять поїзди, і їхній звук приглушений і романтичний.



Я стала адаптивна: куди мене закине, там і адаптуюсь. «Сповідую» добросусідство, одразу шукаю свої кав'ярні на районі, часто там буваю, працюю, мене там знають.


Хай де живу, в мене завжди є своя кав'ярня, свої бариста, я можу їм лишати ключі від квартири, якщо мені треба комусь щось передати. І це суперзручний підхід до району. Зараз на «Палаці “Україна”» такою моєю кав’ярнею є Ganter. Коли жила на Бессарабці, там було Coffee 16, нас із хлопцем там знали. На ВДНГ у мене не було такої кав'ярні, але на території експоцентру є Coffee Lovers, от туди ходила часто. Раніше я мріяла жити на Подолі, але зрозуміла, що це було пов'язано просто з тим, що я себе любила в період, коли там жила. А насправді сам Поділ не завжди зручний для життя. Де буду далі — подивимося.



Я рада, що наше покоління відійшло від концепції десь закорінитися навічно, а ми досліджуємо, де хочемо жити, можемо міняти квартири. Тішуся, що в мене є такий досвід, і поки що не хочу від нього відмовлятись, готова пожити ще в різних районах.


Христина Кулаковська

Теперішній мій Київ дещо закритий, мої переміщення переважно утилітарні: на роботу, у справах. Зараз немає настрою відкривати його для себе — дуже складні роки. Звичайно ж, часом хочеться переключитися, і ми з моїм хлопцем Богданом зрідка вирушаємо в невідомі для нас райони. Остання вилазка була у Протасів Яр після смерті Роми Ратушного. Нам було дуже цікаво подивитися на те, що він захищав усе своє життя: і парк, і всі ці дев'ятиповерхівки, і ще там є такі дивні п'ятиповерхові спецпроєкти з неповторною архітектурою. А Богдана з «Жителів…» відкрила мені Троєщину, тому що раніше я там особливо й не ходила.




Незважаючи на те, скільки ти живеш у Києві, він такий великий, що не можеш знати кожну вулицю. Моя мама брокер, і вона знає місто по тому, як продає квартири: о, тут я квартиру продала, тут таке планування, там така цегла, тут теплі квартири. А я така: о, а тут я сім'ю знімала, а тут іще одну, і в цьому парку. Тобто я Київ знаю по своїх зйомках.

Я давно відійшла від мислення одним кадром, робила би серію фото про Київ. У нашому відео, яке ми в листопаді опублікували, майже всі місця, які режисер знімав, прописувала я, тому Київ, який я люблю, можна побачити на цьому відео. Там мікс і відомих локацій, і непопсових, ринки. Тобто Київ настільки різний, що його в один кадр дуже важко вмістити. Але мені подобається наша обкладинка, яку зробила Саша. Це вид із Володимирської гірки чи Водимирського мосту на Поділ, там є набережна, річковий порт. І мені цей кадр про Київ більше, ніж фото Майдану Незалежності чи чогось такого. «Площа Українських Героїв» хоч і попсове місце збору, але досить любиме багатьма, і воно мені більше про центр, ніж той же Хрещатик або Майдан.






ПЕРЕОСМИСЛЕННЯ ПРОЄКТУ



Я запустила «Жителі…» 2016-го, а 2017-го сповільнила темп, і далі було два роки затишшя з якимись поодинокими постами. У мене була потреба перезапустити проєкт, я не можу не робити історії.



Хай де я є і чим займаюся, мені обов'язково треба йти щось досліджувати, писати про когось, зняти фотоісторію чи зробити інтерв'ю. Це як повітря, без якого не дихаю.


Якщо ставлю на паузу, потім воно мене мучить, сидить усередині, кличе повертатися. Другий момент: я нарешті зрозуміла, що плівка — свіжий і творчий вихід для мене, мені її не вистачало, цифра геть не задовільняла. І вона така складна — треба досліджувати засвіти, пересвіти, це цікавіше. І ще один момент: помер мій учитель Віктор Марущенко, а в мене була збережена розмова з ним, яку я не опублікувала. Я зрозуміла: от же ж про що це все — я зберігаю спогади, як же я можу їх не зберігати далі? Це були поштовхи до того, щоб робити проєкт далі.


Зі старту була Аня, яка вичитувала тексти. Вона не відчувала себе частиною команди, тому що я просто просила її щось відредагувати. Команда з'явилася, коли я почала масштабуватися і завела інстаграм, мала потребу в сайті. Тоді я відпустила думку, що це мій авторський проєкт. Зрозуміла, що коли все залежить від мене, проєкт страждає від мого настрою, нестачі часу, постійно ставиться на паузу, і це заважає розвитку. Я випускала по одному інтерв'ю на місяць, а то й менше, все йшло суперповільно. І коли зрозуміла, що це нікуди не веде, ми з Богданом побрейнштормили, і він сказав: «А чому проєкт тільки авторський? Може, ти все-таки передумаєш і підключиш людей?» І я така: не маю грошей. Він підказав, що можуть бути люди, яким подобається ідея і які будуть раді долучитися.


Я хотіла все робити сама, та ми дійшли висновку, що треба підмога, бо я хочу сайт, хочу багато всього, а сама це не втілю. Вирішила ризикнути і дати можливість комусь долучатися: у своєму інстаграмі сигналізувала про певні потреби. Так прийшли Софія на розшифровки і Саша робити сайт. Я була здивована: ого, хтось готовий зробити сайт, а що я маю за це дати? Відчувала незручність через те, що люди готові робити щось просто так. А коли повірила, що просто так теж можливо, і коли зрозуміла, що «Жителі…» можуть бути майданчиком для саморозвитку, де ти не лише допомагаєш, а й пробуєш нове, ростеш, твориш, то для мене це переформатувалось взагалі в іншу історію.



І сьогодні «Жителі…» — це наш спільний проєкт, де кожна може реалізовувати власні ідеї, пробувати себе в різних ролях: робити подкасти, ходити на інтерв'ю. Ми всі вчимося, робимо помилки, експериментуємо, і нам цікаво, це найголовніше.


Проєкт дуже змінився: у 2016-му в мене була потреба самореалізації — хотілося цього «я митець, я так бачу», дивіться: це моя фотографія, а так я розкриваю людей. 2019-го це перейшло в історію про місто через людину, додався цей концепт. Потім «Жителі…» перестали бути тільки фотопроєктом. Текст і фотографія є інструментами, щоб розкривати героїв, а проєкт у нас багатокомпонентний, тому ми пішли у сайт, у подкаст. Мені стало цікаво, наскільки я тепер можу заряджати цією ідеєю людей, і авторство перестало мати значення. Я рада, що зараз ми такі переформатовані, що у нас є кілька фотографів і плівка нас об'єднує. Розвиваємося як журналісти: кому це цікаво, той тестує себе як інтерв'юера. Тому це збір талантів, ми щось собі крутимо-мутимо, створюємо з любов'ю до міста, з любов'ю до історій і просто з бажанням досліджувати. Мені здається, це найголовніше.


частина команди "Жителів Києва", літо 2023

Зараз мені хочеться, щоб ми будували спільноту закоханих у Київ, яким просто подобається писати, робити історії та досліджувати місто. Поки у нас дівочий осередок тепла і затишку, я так не обираю, воно притягується. У нас було кілька хлопців-волонтерів, але не затрималися. Хотілося б масштабуватися, і не тому, що не вистачає рук, а тому, що це мотивує щось іще робити для міста. Вірю, що в нас вийде.


Київ дуже різний, як і люди тут, але мені подобається по́діл, який є в нашому проєкті, на дві категорії. Одна з них — це змінотворці: проактивні, небайдужі, свідомі, які не просто тут живуть, а щось змінюють. Їм не все одно, що відбувається з містом, і вони на це реагують, чи то творчістю, піснями, малюванням, чи то акціями, чи то громадськими ініціативами. Такі люди надихають і тебе щось змінювати. А другі — це космонавти, як пані Ірина з Житнього, які просто живуть своє життя і навіть не замислюються, що вони досить незвичні насправді. Вони такі є, такими народилися, це їхній органічний стан. Наче яскраві плями міста, неможливо уявити місто без цих людей. Ми всі знаємо бабулю з «Ярослави», яка на всіх бурчить, і без неї цей заклад уявити неможливо.




2022 — РІК НОНСТОПУ



На момент повномасштабного вторгнення я була за кордоном. Повернулася в Україну 15-16 березня і вже тут постійно. Мені важливо було проживати це з моєю країною, з моїми людьми. Я жодного дня не вагалася, чи вертатися. До початку травня пожила у Львові, а відтоді постійно в Києві, виїжджала за кордон тільки на свій день народження. І нікуди не збираюся, не хочу полишати Україну.


Коли почалося вторгнення, моя робота зникла. Я була комерційним фотографом, знімала щасливе життя людей або красиві жіночі портрети. У мене були активні фотодні, марафони по десять людей на день. Моя робота стала нікому не потрібна, тому я опинилася перед вибором: що мені тепер робити зі своїм життям, зі своєю професією? Я не військовий фотограф, у мене немає навичок, я не відчуваю в собі сили ним стати, тому цю можливість викреслила. І почала багато волонтерити для Ukraїner, оскільки усіх там знаю.


Паралельно з цим зрозуміла, що «Жителі...» теж є майданчиком історії про війну, ну як же без «Жителів...», особливо Київ. У перші тижні всі боялися втратити Київ, переживали за нього, билися, тому для мене було очевидним, що наша діяльність трансформується у формат історій про війну, про людей, які тут лишаються, борються.


Ми швидко реорганізувалися, на той момент нас було п’ятеро: я, Тоня, Саша, Аня, Софія і ще Богданка писала мені в Instagram: дайте щось робити, щось перекласти. І оскільки вона була в Києві, то почала працювати нашою журналісткою. Ще до нас долучилася режисерка Кріс, яка не стала нашою волонтеркою на постійній основі, але перші місяці вторгнення багато історій записувала. Єдине — ми на кілька місяців відійшли від концепції плівкової фотографії, бо це було неможливо: складно купити плівку, лабораторії проявки не працювали і у нас не було фотографа в Києві. Ми перейшли на цифрові фото, телефонні, і майже щодня писали короткі історії.


Велика війна змінила «Жителів…»: ми стали ще більшим майданчиком для створення спільноти і сильно виросли, почали масштабніше думати. Нас стало вдвічі більше, тепер нас десятеро. Ми пишемо історії вже не тільки про людей, які тут живуть, а зачіпаємо контекст того, як війна змінила їхнє життя. Без цього вже неможливо уявити життя кожного українця, тому ми розширили змістову частину наших історій.


Христина до 24-го лютого — це така повільна Христина, яка плаває у фотографії, їй комфортно, вона така вся ніжненька, у неї свій стиль життя, свій ритм. Вона два дні працює, два дні сидить вдома читає книжки, два дні ходить у парк. І вся така у творчості: захотіла — познімала жінок, дітей, захотіла — поїхала в експедицію. І в неї все життя навколо неї, як вона хоче. Після вторгнення — без вихідних цілий рік, коли навіть відпочивати не хочеться, не цікаво.



Все перестало крутитися навколо фотографії і того, що мені комфортно. У пріоритеті опинилося те, що від мене потрібно, в чому можу бути корисною, ресурс ішов на необхідне.


І мені все одно, чи я втомлювалася, чи ні, чи був у мене вихідний день. Я зрозуміла, що немає нічого неможливого, я можу, умовно, відкривати будь-які двері з ноги, я нічого не боюся, я готова просити, якщо треба, готова робити будь-що нове, все, що треба, аби ми були ближчими в нашій перемозі. Часом відчувала незручність, що пишу людям ночами, а я просто не могла заснути і нарешті звільнявся час для «Жителів…», щоб порозгрібати всі ідеї та завдання. І так провела весь 2022-й рік. Воно, звичайно, призводить до вигорання сильного, і в грудні я відчула, що потрібно трошки натискати на стоп.




КИЇВСЬКІ ПІСНІ


Почнемо зі студентської «Боже, храни Інститут журналістики». Це пісня гурту «Вперше чую», його робив Богдан Кутєпов, який зараз на «Громадському» відомий журналіст. Це був гімн нашого університету, він звучав після всіх офіційних подій. Він у регі-стайлі такий: «Боже, храни, ай-яй-яй-яй-яй». Не офіційний вайб, а молодіжний трек, він асоціюється мене з Києвом студентства.



Коли студентство закінчилось, почалась робота і перші роки у фотографії, це 2016-2017 роки, я знімала різних музикантів, мені була цікава ця тусовка. Я познайомилась з гуртом 5 Vymir і багато років поспіль знімала для них обкладинки та сети, це дружба на багато років, ми досі близькі. Гурт уже не існує, але пісні у них круті. Щоразу, як заходжу у книгарню «Є» на Контрактовій площі, там грає 5 Vymir. Не змінюють плейлист роками чи що, але мені завжди приємно чути пісні моїх друзів. Так от, гурт 5 Vymir і пісня «Містолінії». Цей їхній альбом про Київ, дуже раджу його послухати.



Фронтмен 5 Vymir Костя Почтар тепер уже має свій сольний проект Postman, і його трек звучав у нашому відео про «Жителів…». У Кості є пісня «Київські вулиці», і вона для мене особлива, бо він класно передав свої відчуття міста, ще доковідного Києва: такого митецького, молодого, прогулянкового, вільного. Ми тоді часто сиділи в Living Room на Спаській, це була точка збору всіх подільських, і в мене ця пісня з тим періодом асоціюється.



Ще одна з особливих пісень — «Фазенда» музиканта «Мало» про те, що «Фазенди» більше немає. Це місцяк тих, хто пам'ятає Київ початку 2000-х. Смішна будка на Львівській площі, як трамвайне депо, з баром на другому поверсі. Там завжди було тісно, завжди багато людей, але це така культова точка зустрічі під час мого студентства. На жаль, це місце закрилося, от він присвятив йому пісню.



І ще одну можу назвати смішну, яка нещодавно для мене стала часто звучати. Оскільки мій хлопець дуже любить українську музику і естраду, яку я й не знала або не слухала, він відкрив для мене Павла Зіброва та пісню «Хрещатик». Я чула її, але для мене це була просто стара попса. А тут він вклав у мене розуміння, наскільки це круто. Коли ми повертаємося з якихось поїздок і заїжджаємо в Київ, він на всю вмикає «Хрещатик» і співає. Це символізує, що ми повернулись додому. Я нещодавно подивилась кліп 1994 року, там Зібров їде на ретро-кабріолеті по Хрещатику і місто 1994 року класно зафільмовано. Тому, я вважаю, це суперкрута пісня про Київ.




МАПА УЛЮБЛЕНИХ МІСЦЬ



Мій перелік улюблених місць змінюється щороку, залежно від того, в яких районах живу, тому перестала чіплятися за конкретні місця. Мені імпонує добросусідство, я знаходжу кав'ярні в тих районах, де живу, потім переїжджаю, і це нові кав'ярні, так вони постійно змінюються. Тому це буде такий збір місць, можливо, просто чимось для мене особливих, не обов'язково улюблених.


Одне з таких місць — Zigzag. Моя близька подруга щоразу святкує там свій день народження, і коли ми зустрічаємося з дівчатами, то йдемо туди на смачний вишневий чи яблучний пиріг із морозовим, це дуже смачно. Любимо сидіти на терасі на Рейтарській, там завжди зустрінеш знайомих. І Zigzag — для мене дівчаче місце, для зустрічей із подругами. Ми завжди «на красивому», це обов'язкова умова, тобто всі нафарбовані, в сукнях чи спідницях.


Особливе місце для мене — Щекавиця. Окрім оргій, вона про мій Поділ, бо коли я жила в цьому районі, ходила на гору з друзями і тодішнім хлопцем. Ми брали вино і сиділи там дивились на місто, як сідає сонце, багато днів народжень святкували. Щекавиця — це подільський період.


Також особливою є булочна «Ярослава», хоч вона дуже попсова. Вона існує стільки років і має незмінне меню з цими булочками, що ти можеш згадувати себе в різні періоди життя: і записи інтерв'ю, які робив там, і коли просто зайшов пообідав, і якісь спогади про відсутність грошей у студентстві — піти на дешевий обід. А зараз там офіс поряд, і я весь рік туди заходила перекусити. «Ярослава» — це Київ, який не змінюється. Я б хотіла, щоб таких місць було побільше, тому що в міста все одно мають бути такі зачіпки, до яких повертаєшся, як до хорошої книжки, яку постійно перечитуєш.


Серед кінотеатрів я найбільше люблю «Жовтень». Жила поряд і памʼятаю, як класно вночі вийти в кіно умовно в домашньому. Там ми виходили на дах і дивилися на будинки між Ярославською і Межигірською. А ще я проводила зйомки на цьому даху, тягала туди людей, хоч це було не дуже дозволено, на поверсі жив не дуже прикольний поліцейський, він постійно сварився, що лише він має право відкривати дах і в нього ключі. Але на тому даху я зробила декілька класних зйомок. Це такий особливий дах, коли ти сидиш — володар міста — дивишся на свій райончик зверху.

Цей матеріал створено за підтримки ГО "Інститут масової інформації" та за фінансової підтримки програми МАТRА Посольства Нідерландів в Україні.


Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.


Над матеріалом працювали:

Авторка:

Інтерв'юерка:

Софія Котович

Богдана Горбань

Редакторка:

Фотографка:

Анна Пастушина

Олександра Онопрієнко

Транскрибаторка:

Тоня Смирнова






Comentarios


bottom of page